Панас Мирний - Голодна воля

• Название: Голодна воля
• Автор: Панас Мирний
• Жанр: Классическая проза

---

Настала осінь. Дощі, тумани непроглядні, калюжі невилазні. Знову Василеві туга упилася в серце: не вільно йому бачитись з Мотрею. Хіба, як ненароком забіжить вона у кухні з другими дівчатами.

Після Пилипа сніг упав. Морози жаркі зарядили., Чутка пішла - пан жде сина у гості об різдві аж з столиці.

Ось і він приїхав. Коли б не в панській кареті, то й не сказав би, що то син Гамзи. Одітий по-простому, по-міщанському, - у каптані, у матнистих штанях, в червоній сорочці навипуск. Звісно, тільки все те з дорогого оксамиту та шовку.

Батько неласково прийняв сина за одяг.

- Що то у тебе за таке манаття? Хрестяне побачать - сміятись будуть.

- Тепер, - одказує, - в столиці така мода.

- Мода?.. гм! А що ж ще у вашій столиці?

- Воля у всіх на умі і на язиці. Воля, батюшка, воляї

- Не кажи ти мені сього. Не ображай мого серця. Брехня. Нічому не вірю. Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати.

- А от незабаром повірите.

- Не повірю! І слухати не хочу!-кричить старий.- У мене сто канчуків тому, хто з кріпаків сміє казати про волю.

- Ну, то ви вже дуже…- почав син.

- А то так, як ви? Начепе на себе чекмінь, у мужика нарядиться - та й дума, воля незабаром. Ще не позсувалися з глузду ні цар, ні його міністри. То ви тілько, молоді, каламутите людей. Учать вас чорт батька зна чому, - і пішов старий, аж піт на йому холодний виступа, аж посинів увесь.

Син недовго гостив у батька. Всього три дні пожив, а то поїхав по знайомих, по товаришах, по панах - знайомитись.

Гамза аж занедужав після того: з хати і ногою не виступне, нікого не пуска до себе. Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня нові порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити-щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!

- Ні, воно-таки, мабуть, щось та є! - казали дворові і ждали чогось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітення прийшло і пройшло - не чутно нічого. Пройшло ще два тижні. На середині третього прибіг з городу до пана козак верхи. Кинув щось і побіг далі.

- Що таке привіз козак?

- А бог його знає.

На другий день чують: у сусідньому селі в церкві волю читали.

- Що ж це гларавчанам дали волю, а нам і ні?- загукали горішани, - Як же се так?

- Ходімо до пана. Спитаємо, чому се він волі не читав, - раяли одні.

- Чим до пана йти, то спершу до Йосипенка. Він там треться у горницях. Він повинен знать. Пошлімо кого стороною запитать.

- Чого стороною? Чого нам лазити коло їх? Хіба ще мало ми лазили? Не вони дали - цар дав. Як вони сміють царський наказ ховати? - кричать сміливіші.

- Ходімо прямо до пана, - каже Василь.-Хай дає царську волю. Де він її дів?

Загули горішани. І дворові, і задворові. Зібралося у двір народу. Дехто побував уже і в жида в шинку, дехто і геть-то хлебнув. Других воля захмелила. Поза спиною у Василя аж мороз ходе. Серце так б'ється.

- Що ж ми так стоїмо? Чого стоїмо? Ходімо до пана! Всі ходімо! - гука він.

- А що, як брехня? - обізвалося декілька голосів. На їх всі накинулись:

- Так ви поза спиною других ховатись? Чужими руками жар загрібати? Митці. Беріть їх та вперед!

Марш до пана.

І ціла громада чоловіка в сорок напрямилася до будинку.

- Ви чого? - пита їх дворецький, заступаючи дорогу у дверях.

- К бісовій матерії Ми до пана! -накинулись на його передні.

- Барін почеває!.

- Хай встає, нехай встає. Де він волю дів? Хай дає волю! - гукають зсередини.

Передні лізуть. Дворецький не пуска.

- Та чого ви дивитесь на його - у мордуі - кричать п'яніші.

Василь вискочив уперед і своєю залізною рукою надавив на двері. Почувся луск. Дворецький, пустивши двері, попер, як вітер, нагору. Двері розчинились.

- Ходімо, - каже Василь.

- Де ми там помістимось? Ідіть хто-небудь від усієї громади. Ми тут вас пождемо.

- Викликай пана. Чого він там сидить? Хай виходе. Громада його зове.

Знову почали раятись. П'яні лізли уперед.

- Не пускають нас - ламай двері, бий вікна. Усе трощи. Нічиїми, нашими руками воно збудовано, нашим кривавим потом полито.

Василь здержував п'яних.

- Не руш нічого. Ми за своїм прийшли, а чужого нам не треба. Вибирайте чоловіка п'ять-десять.

- Ти йди, Василю! Ти смілий.

- Я піду. А ще хто?

- І я! І я! - чуються з купи викрики.

- Всі не помістимося. Хай чоловік п'ять-шість. Насилу вибрали. Чоловіка з шість пішло нагору. Остатні скупились коло рундука, гудуть. Кожна хвилина здається їм годом.

Аж ось чуть - тупотять зверху і виборці. Василь уперед, несе якусь бумагу.

- Ось вона! ось! - гука до громади.- Воля, братця!

- А що ж пан? Віддав? не противився?

- Пан вийшов до нас. Сердитий, лютий. Хотів щось казати і белькнув щось, та задихавсь, і зо всіх чотирьох повалився на діл. Цей папір закрутився, як голуб, над ним. Поки там його прибирали, я за волю та сюди.

- Куди ж тепер з нею? Ану покажи! Золота вона? Василь показує.

- То не воля! Воля золота. А то чорним написана. Вертайся, здобудь справжньої волі.

- Воля! - кричить Василь, - воля! Ходімо до попа. Хай читає нам, хай у церкві читає.

- Ходімо! Ходімо!

І знову ціла громада повалила до попової хати. Молоді ж побігли на дзвіницю і давай у всі дзвони дзвонити. Свято-несподіване, радість нежданна! Народ, почувши дзвонів, валив з усієї околиці, з хуторів-деревень. В несамовитому забої дзвонів він почув голос давно сподіваної волі.

- До церкви, до церкви! Воля прийшла! У церкву навалило стілько - пальця просунути яігде - і все тобі сірома-сіра, кріпацтво голодрабе. Усі раді, у всіх очі так грають. У горницях тілько дворецький та лакей і зосталися при панові, а то всі пішли до церкви.

Мотря очима шукала Василя. Насилу за народом вона побачила його і без сорома давай махати рукою. Василь протиснувся і став коло неї рядом. Люди не примічали такої незвичайності дівки.

- А що, от і діждали волі, - казав вія.- От і розв'язались нам руки.

- А ти знаєш, що з паном?

- Ні. А шп?

- Лежить без язика. За лікарем кинулись посилати - ніхто не хоче у город їхати. Як колода, лежить і не ворухнеться.

- Значить, грець ударив! - одгадав старечий чоловік.

- Кого грець ударив? - спитався- його сусіда.

- Пана. Он двірка хвалиться.

- Пана грець ударив! Пана грець ударив! - пішло. по церкві.

- Ага, незлюбилася йому людська воля!

- То йому одливаються наші сльози! - сказала старенька жінка.

- Правда, тітко, - обізвавсь молодий чоловік.- Уже ж і навиварювали води з нас і понатягали жил. Коли б усіх заразом - то б то добре!

- Господь з ними! Хай живуть собі. Слава богові за волю, при волі і пани присмирішають. Не страши" тепер.

Народ не переставав балакати. Ось уже і половина служби кінчиться, ударили на достойно, на молебень.

- Цитьте! Он волю читать будуть. І піп вийшов посеред церкви і почав читати. У церкві, наче у вусі, зразу стихло. Ніщо нігде не шерхне, не шелесне. Всі, поприхилявши голови і зата-1 ївши дух, слухають. Кожне слово попове чутно. Кожне слово, наче гвіздок у стіну, заходить у душу.

Піп скінчив. Поздоровляє парафіян з волею: - Ще, кажу, два роки послужити, та тоді вже і воля. А за таку царську милость відблагодарімо господа бога і помолимося йому за царя. Народ отетерів.

- Як? Через два роки аж?-хтось спитав.

- Що через два роки? Я щось не второпав.

- Воля - не що.

- Як через два роки? Це щось та не так.

- Та так же. Читав панотець.

- То се тая воля? Це не справжня воля. Я й казав, що воля золота, а це чорно написана. Це не вона. Це, видно, пан сам написав. Дурять нас.

Народ почав з церкви виходити, почав балакати поміж собою.

- То ти справді чув, що через два роки?

- Аякже. Читав. Усі ж чули.

- То це не та. Ходімо знову до пана гребувати настоящої волі. Послали якогось блазня, він і вхопив клапоть паперу. Ех, голови бідолашні!

Народ збирався у купи, базікав, гомонів. Дехто провідав і Лейбу, шо шинкує геть за горою над проїжджою дорогою, і гукав, і піддрочував знову іти до пана. Душ з десять зібралося. Друга не менша купа стояла мовчки і від журби посхиляла голови.

- Чого стоїте? Ходімо разом!-гукають перші.

- Куди?

- Та до пана ж. Волі правити.

- Ідіть, коли його самого вже правцем поставило, - хтось одказав. Душ з п'ять зареготало.

- Та то ману тілько пускають. Знаємо ми, - твердили перші.

- Ну, ідіть.

Перші пішли, другі зосталися.

- Ану коли справді ману пускають?-хтось спитавсь.

- Та хтось же казав.

- Хто казав? Горнична казала. Знаємо ми тих горничних.

Чоловіка зо два одділилося і похилило навзирці за першими. Вони бачили, як ті мотузувалися коло рундука, другі стукотіли у двері, добивались у горниці.

- Не пускають, іродові діти! Гей, пускай! А то ламатиму двері! - кричить червоний на лице чоловік з затікшими слізьми очима.

- Та що ти дивишся? Бери кілок - то скоріше. Хтось побіг за кілком. Другі ще дужче скупчились і, стукаючи, кричали.

- Одчиняй! одчиняй!

Коли се де не візьмись з садка суне якийсь чоловік у кацапському одягу.