Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии

• Название: Сборник поэзии
• Автор: Богдан-Iгор Антонович
• Жанр: Поэзия

Богдан-Ігор Антонич

Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) нарадився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонин.

У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.

Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. Об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» усклад] УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.

Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.

У 1923-25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням». Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.

У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність – слов'янська філологія);

З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя».

У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева».

Видужування після операції у Г937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.

Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938р. посмертно.

«Зелена євангелія» – це книга природи «Ротації» – книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» – книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури – лінії і кола. Лінійний час – ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час – це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі), що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета.

Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках – «Зелена євангелія» та «Ротації» – Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.

Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші – це вже означало для нього займатися міфотворенням.

Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:

В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії.

Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три – «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав – те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою.

Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва.

У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого – це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» – абсолютну істину.

Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова – «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.

Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Збірки «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія».

---

НАРОДИНИ ІДЕЇ

За вікнами пливе ніч тиха,

та тиша сутінками диха,

сидить в кімнаті при столі,

десь, мов сичі, сичать жалі,

далекий шепіт лине в вуха,

далека далеч давить духа.

Ступає сумнів сном поволі

та стукає тихцем до волі.

Глухий глузливий глум, пиха

голки гадюк у серце пха

та на чоло бліде піт кволий.

Уста шепочуть: чи ніколи?

Та враз в очах заграв огонь,

гарячу скронь взяв до долонь.

В хитанні мукою своєю

знайшов пророк нову ідею.

НАТХНЕННЯ

Такий бува момент, що в серці полумінь пече,

напруга почуваннів межі розрива,

злітають блискавки з осяяних очей,

та іскрами думок палає голова.

Немов льоди душі твоєї попливли б

увиш,

підносять слова щиріш і правдивіш,

мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.

– Тоді стає брехнею кожен вірш.

НАЗАВЖДИ

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,

і тінь замазує панни, мов образи затерті.

У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись

об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,

дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком

прощається з сестрою, що у зореколі їй

не сяяти вже більш. Так ніч

блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.

Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,

колишеться шофер у сонній лімузині.

Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,

і світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,

круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху

заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,

й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,

що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.

Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки

закриє очі сплющені, немов сестра остання.

Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі

і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.

Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,

колишеться шофер у сонній лімузині.

13 грудня 1935

ПІСЕНЬКА ДО СНУ

Не думай! Спи! Думки – отрута щастю.

Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні.

Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний

і так усього в думці не обгорнеш.

Прощаючись із спомином останнім,

що тінню вихиливсь з-за яви краю,

в солодкім марнотратстві почуваннів

кохання вицвіле знов прикликаеш.

Це справді зле, що покохав занадто,

заміцно, зарозтратно. Захват ясний

в екстазу чорну ночі не міняти!

Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?

ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,

накритий небом і обмотаний піснями

лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом

і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,

годин, комет і листя безперервний лопіт.

Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,

і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лява, тисячні століття,

де ми жили, ростимуть без наймення пальми,

І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,

задзвонять в моє серце джагани в копальні.

(«Книга лева», 1936)

ПІСНЯ ПРО ІЗГОЯ

Чи ви знаєте пісню вигнанчу,

чи ви чули коли вже її?

Наболілу, бунтарську й підданчу,

що в ній туга, розпука і їдь.

Ох, зворушення в серці заплаче,

не дає говорити мені.

Чи ви знаєте думи бурлачі,

з криком болю замовклим на дні?

Безпощадні, отруйні, зловісні,

крик зневіри лунає із дна.

Та моєї не бійтеся пісні,

хай до серця промовить вона.

Хоч ці строфи похмурі, зловісні,

та одначе не збавлять вас сну.

О, моєї не бійтеся пісні,

хоч словами-бичами вас тну.

Світ великий, безмежний, широкий,

не обняти думками його.

Де задержить утомлені кроки

всім байдужий, недужий ізгой?

Світ безкраїй, безмежний, широкий,

має тисячі, тисячі міст.

Де задержить утомлені кроки

занімілий, задуманий гість?

Світ багатий, розкішний, привітний

має тисячі, тисячі міст.

Та одначе є люди самітні,

мов заблукані птахи без гнізд.

О, не витримав стільки би другий,

він надію поніс у душі.

Хай його відцуралися други

та покинули товариші.

Відійшли, не лишився з них жаден,

залишили самого в журбі.

Кожний день, кожна ніч силу краде…

І все сам, і все сам у юрбі.

Хоч надія у серці не гине,

на чолі незатерте тавро:

це чужинець, чужинець, чужинець,

хто його привітає добром?

Хто його привітає як друга,

хто поможе, поможе йому?

Тільки посміх, погорда, наруга…

Лиш байдужність він знайде німу.

Стільки правд, стільки діл є оманних.

Хоч на світі багато людей

нещасливих, сумних, безталанних,

він між ними самітно все йде.

Лиш затиснені з впертістю жмені,

в них ще сила палка, молода.

Щораз слабші та слабші легені…

І заглянула в очі нужда.

У гарячці чоло, у пожарі,

повне гострих, відкривних думок.

На чужиннім, гладкім тротуарі

заломився паломника крок.

Туги серця слова не повторять,

все даремне, даремне на біль.

Чуже місто, чужа санаторія…

І лиш подув далекий із піль.

Тільки подув далекий приносить

свіжий запах німої землі.

Вже цієї мандрівки є досить,

цих блукань в безпросвітній імлі.

Вже спочине, спочине, спочине,

наближається всьому кінець.

Привітання з його батьківщини

принесе легкокрилий гонець.

Привітання землі материне

хай почує останній ще раз.

Хай думками в минуле порине,

бо забути, заснути вже час.

Давлять груди німі, білі стіни

та шпитальна, примар повна ніч.

Хтось надходить, хтось стукає в сіні…

Глухий кашель і з уст кровотіч.

Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,

відітхнула глибоко земля.

Ще останній, придавлений шепіт:

– Я вертаюсь, Вкраїно моя.

4-6 червня 1932

ПІВОНІЇ

Червона молодість півоній.

Яка краса! Яке п’яніння!

Візьми моє чоло в долоні

й оборони, моя весіння!

Бо переслідує крізь морок, -

ще крок, ще крок, мене поцілить

мій друг найкращий і мій ворог

найзавзятіший, боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!

Б’є ніч у тіней чорні дзвони.

На чорнім тлі, мов кров трагічна,

півоній молодість червона.

ПОЕМА ПРО ВІТРИНИ

Скляні очі кам'яниць,

над ними чола балконів,

рійний, стрійний танець

світла красок, тонів.

О місто, місто, місто -

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто -

задимлене в неба блакить

алмазними зіницями вітрин.

Очі скляні кам'яниць,

над ними шильди, фасади,

мінливий реклам танець

пестить трійлом принади.

О місто, місто, місто -

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто,

розбавлене рельєфами вітрин.

Отак глядіти в ваші прозорі шиби.

О прямовисні озера закляті:

чи се плюскотять срібні риби,

з місячного сяйва натяті?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так добре глядіти в ваші безплямні

шиби.

О скорбе, перерізана площиною

вітрини,

в дощі рефлексів розцвіли казок

гриби,

шоколадові дрібні мелюзини…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

По тисячкрать пристрасні очі

водять по вас трус,

та ви хіхочетесь рожевими

лампами.

По тисячкрать вдаряєте цілунками

спокус

мерехтливі, в блиску злив

спокусливі плями.

В жоржети, шовки, брокати,

крепдешини

убрані цвітів кльомби,

вічно всміхнені дерев'яні

манекени,

квадрати, прямокути, ромбоїди,

ромби.

Очі скляні кам'яниць,

рельєфи, шильди, фасади,

блідий місяць-каганець,

ярких ліхтарів громади.

О місто, місто, місто -

гігантний заліза та бетону тин.

О місто, місто, місто,

Кричи квадратами вітрин.

Кам'яниць скляні очі,

сном зашуміли будуари,

виллялись темні тіні ночі

на сквери, парки, тротуари.

О місто, не треба лякатись

її конклюзій.

О місто, тебе прощають на добраніч

вітрини брязком жалюзій

ПОХМУРИЙ ГІМН

Похилі чола,

похмурі очі,

розпука гола,

мов свердлом, точить.

Тривожний голос

шепоче стиха,