Лариса Денисенко - Сарабанда банди Сари

• Название: Сарабанда банди Сари
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Книги

---

«То Гестапо вже на роботi. Вiн що, навiть не поснiдав?» Серйозне ставлення Полонських до снiданкiв - це родинна мантра. Цiкаво, що вони думали про Сару з її невпорядкованим харчуванням та дiєтами? «Чого б це вiн не снiдав? Батько прокинувся, поснiдав, навiть подивився твiй телевiзор та почухав твоє бульдоженятко, а ти - спав собi!» «А Сарабанда?» «Що Сарабанда?» «Була Сарабанда?» «Генделя?» «Г.-Ф.» «Була, ти ж бачиш, що я вже на кухнi тусуюся. Вже з пiвгодини як. Крiм того, я встиг Террi вивести, нагодувати, а ти на мене нiяк не реагував. Оце залiз до тебе в лiжко, а ти i далi спиш!» «А Террi де?» «Дрiмає пiд столом. Ти нормально почуваєшся, гей?» Почувався я не дуже нормально. Я складав речi до сумки, натягував футболку, джинси. «Каву менi можеш зварити?» Малий, на диво, погодився. I варто сказати, кава в нього вийшла непогана. Вiн навiть пундика менi пiдсунув. Пундики - невiд'ємна складова єврейської снiданкової традицiї.

«Все, я побiг, дякую за каву. Менi треба роботу здавати».

Тут я загальмував, бо пригадав клятих китiв, точнiше - клятого Мiлiка та моїх несправедливо звинувачених китiв та дельфiнiв. «А! Кити та дельфiни, так?» Малий менi пiдморгнув. Я збирався, було, розрядитися чвертьгодинними поясненнями, що те, що вiн зробив з моїм файлом, зветься пiдступнiстю, але згадав про молоточки родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann» i промовчав. Право на моралiзаторство мають люди, що не ховають сокиру за спиною. Якщо ти вже заточив зуба на ближнього свого - чого придивлятися до його щелепи?! Натомiсть я подарував Емiлю Геннадiйовичу Полонському важкий, навiть осуджуючий погляд. Мiлiк, судячи з грайливого виразу його писка, подiбнi погляди легко пiдiймав одним мiзинцем. Чхати вiн на них хотiв. «Коли ти повернешся?» Поцiкавився той. Я сказав, що незабаром буду, можливо, на обiд. «Наглянь за Зiггi, дуже тебе прошу». Вiн пообiцяв. Сподiваюся, що закатованi ноти родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann» не стануть на завадi Мiлiкiвського гарного ставлення до мого цуценятка.

Таллiй, як завжди, мовчки читав текст. Я такi моменти ненавидiв. Стоїш як бовдур i не знаєш, подобається йому це чи нi. Треба ж бути настiльки неемоцiйним. «Таллiю…» «Мннн.

Не заважай». «Слухай, можу я попрацювати трохи за компом, поки ти читаєш?» «А чим я тобi заважаю? Працюй собi. Але тобi цiкаво буде дiзнатися про те, що наколiнна праця, як зветься робота в будь-якому мiсцi з лeп-топом на колiнах, визнана Асоцiацiєю американських психологiв малоефективною та шкiдливою для потенцiї«. Таллiй знову поринув у мiй текст. До китiв та дельфiнiв. Я виразно бачив, як вiн пливе натренованим брасом. Волосся блищить, ласти - також.

Я однаково полiз у лeп-топ. Потенцiя! На даний час моя жвава потенцiя менi якраз заважає. Але про всяк випадок лeп-топ я прилаштував практично на колiнних чашечках. Лист вiд двох замовникiв. А це що таке? Лист вiд якогось злого Володимира, який пише, що моє нищiвне ставлення до ведмедiв тайги свiдчить про те, що я - «огидний хохляцький нацiоналiст», «дивно що тебе не звуть Тарас Шевченко або Петлюра Махно, бендерiвська ти зараза». Я люблю вiдгуки на свою творчiсть, навiть збираю їх до спецiальної теки, - Сара надi мною насмiхається. Цей вiдгук збережу обов'язково. Може, варто на стiнку причепити, чим я гiрший за Мiлiка? Я вiдповiв, що Махна звати Нестор, Петлюру - Симон. Людини на iм'я Петлюра Махно, на жаль, не iснує. Якби iснувала така вправна людина, вона б до вас обов'язково простягнула свої добре озброєнi руки. А от замiсть бендерiвська слiд писати бандерiвська, якщо мається на увазi не Остап Бендер, а Степан Бандера. А от якщо вiн менi не вiрить щодо небезпечностi тайгово-лiсових ведмедiв - хай обмаститься козячим жиром, прикрасить себе вiдкритими бляшанками «снiданку туриста» та «вєтчiни посольськой» i завiтає до тайги. Потiм менi буде про що поговорити з його невтiшними родичами.

Поки я натхненнo дряпав своє послання, прийшла вiдповiдь вiд Аврамовича. «Привiт, Пацюня!» Аврамович дуже любить вигадувати нiжнi iмена. Цим вiн менi нагадував маму Тимофiя. В минулих життях вони, певне, були родичами або близько спiлкувалися. «Мої (Саруся, Вiруся та Денюся) дiйсно в Мексицi без зв'язку. Я спецiально попросив їх поводитися саме так, щоб сприйняття тамтешньої дiйсностi не зiпсували стороннi цивiлiзацiї. Менi важливо, аби цi маршрути були пропрацьованi iз зануренням у традицiї, звичаї мiсцевого населенням. Жерти тiльки в мiсцевих їдальнях. Випорожнюватися, вибач, тiльки в мiсцевих сральнях. I щоб користуватися тiльки мiсцевими телефонами. Жити, дихати виключно Мексикою. Я терпляче чекаю їхнього повернення. А ти чого смикаєшся? Ти їм амулета замовив? Сову якусь шкiряну?»

«Гарна робота! Втiшно, що є такi професiонали, як ти». Почув я Таллiя. «Дякую. Я просто щасливий, що хоча б комусь iсную на втiху. Слухай, а ти нiколи не думав про те, що дельфiни - педофiли?» «Нi», - вiдповiв чесний Таллiй. «Ясно. А от якби ти думав про те, що я замовив собi захисний амулет, ти б подумав, що це має бути сова?» Не вгамовувався я. «Нi». Ще раз вiдповiв Таллiй. «Не треба ставити менi третього запитання, будь-ласка. Проковтни його. Менi вже здається, що в тебе проблеми з головою». Попередив вiн мене. «Це не запитання. Це - повiдомлення. В мене тепер є цуценя». «Не розумiю, як можна заводити собак в хатi. Вони ж псують взуття!» «Для взуття є шафки». «Для собак є вольєри та будки».

От ми i поговорили. Добре, що його втiшає та штука, що я таки професiонал. «Може, вийдемо в кабак? На кавоконьяк?» Коли Таллiй починає говорити вiршами - йому неможливо вiдмовити. I ми кавоконьячнули кiлька разiв.

Так-так. За дверима - тиша. Малий сидить за кухонним столом i щось виписує у стовпчик. «Привiт». «Привiт». «Що робиш?» «Дослiджую одну тему». «Яку саме?» «Пiдґрунтя для Нобелiвки». Мiлiк сьогоднi не дуже говiркий. Я пiдiйшов ближче i прочитав таке:

Валерiй Лобановський

Вiктор Чанов

Михайло Михайлов

Володимир Безсонов

Андрiй Баль

Сергiй Балтача

Олег Кузнєцов

Анатолiй Дем'яненко

Iван Яремчук

Павло Яковенко

Олександр Заваров

Василь Євсєєв

Олексiй Михайличенко

Володимир Горiлий

Василь Рац

Iгор Бєланов

Олег Блохiн

Вадим Євтушенко

Геннадiй Литовченко

Сергiй Юран

Вiктор Леоненко

Анатолiй Бишовець

Андрiй Шевченко.

Поруч були виокремленi купки лiтер. Дуже схоже на щось таке: 15 - «в»; 7 - «б»; 21 - «о»; 3 - «ш»; 14 - «е»; 6 - «ч»; 10 - «л»; 4 - «ш»; 16 - «н»; 13 - «а», 3 - «я»; 10 - «к»; 5 - «р», 1 - «д».

«Що це таке? Реферат «Слава українського футболу» виписуєш?» «Запам'ятай цей день!» Сказав менi Емiль Полонський. «Ти є свiдком початку генiальної наукової розробки, що неодмiнно матиме вплив на розвиток українського, європейського та свiтового футболу!» «Не дiставай мене своїми маразмами, дуже тебе прошу». «Чекай, тобi що, нецiкаво?»

Я гмикнув. «Тобi цi прiзвища, я так бачу, знайомi». От мале нахабеня. «Трохи». Сказав я, i знову гмикнув. «Так от! Я хочу проаналiзувати прiзвища всiх видатних українських футболiстiв. I в результатi отримати прiзвище футбольного генiя!» Оскiльки я мовчав, Емiль продовжував. «От ти розгадуєш кросворди?» «Дуже рiдко». «А розгадував такi кросворди, у яких ти спочатку отримуєш лiтери, з яких повинен скласти слово? Ну як тобi ще пояснити? Ти розгадав весь кросворд. I зiбрав всi необхiднi лiтери. Ось в тебе вийшло, ну, скажiмо, ЦВСАРКНИПI». «ЦВСАРКНИПI!» Повторив Мiлiк. «I ти ходиш з цим в головi, розкладаєш по лiтерах, раптом - клац, в тебе склався пазл, i ти розумiєш, що це не прiзвище грузинського князя чи мiфологiчна iстота, а - СПРИНЦIВКА!» «Дуже цiкаво». Сказав я. «От i в мене це буде. Обов'язково вiдбудеться цей «клац»!» «I ти отримаєш спринцiвку? Взагалi, як людинi твого вiку та статi таке слово до голови могло прийти?»

«А що, воно секретне? Спринцiвка? Може, тобi нiяково через це стало, то вибач! Слухай, ну не можна ж бути таким, яким ти є. Ти ж такi статтi пишеш. Взагалi не такий вже ти тупий! Не прикидайся. Теж менi - обрав собi спосiб захисту… От, до речi, географiчка наша, класуха, Енсерпнiя Сергiївна, тобою захоплюється, вирiзки твоїx статей збирає i цитує тебе на уроках. А зараз ти менi що демонструєш? Ой, щодо географiчки. Ледь не забув!» «Що ти не забув?» «Сходи до неї, будь-ласка, сьогоднi». «До кого?» «До географiчки!» «I сказати, що я - твiй батько? Що ти вже накоїв, що ти їй зробив?

На глобусi намалював зайвий континент чи стер Австралiю?» «Я їй нiчого не зробив, i глобусу також. Я не збоченець. I взагалi я гарно вчуся. В якомусь сенсi їй зробив ти». «?» «Ти її кумир. Свiточ географiї, прожектор туристичних маршрутiв, майстeр географiчних опусiв. Вона мрiє познайомитися з тобою особисто». «Що ти їй про мене набовкав?» «Нiчого такого». «Такого. А якого?» «Сказав, що ти - гарний, що ти мiй дядько i залюбки з нею поспiлкуєшся. Все iнше вона прочитала в тих журналах, якi тебе друкують. Ну… може, вона там щось собi нафантазувала, знаєш, жiнка п'ятдесяти трьох рокiв здатна та-аааа-ке нафантазувати, що ти можеш бути приємно здивований!»

«Все! Годi!» «Який ти психований…» «Чекай зi своєю Гарпiєю Сергiївною. Я ще подумаю, знайомитися з нею чи нi. Поясни менi про твою кляту СПРИНЦIВКУ!» Малий похнюпився. «Ну я ж пробую тобi пояснити, а ти нiчого не розумiєш!!! I взагалi, ти немов п'яний». «Це - наклеп». «А чого координацiя рухiв така непевна? Ти менe чiпляєш своєю головою». «Отруївся. Знаєш, як це буває, коли обiдаєш не вдома?» «А що ти їв?» «Та таке. Японська кухня. Рис. Равлики. Вугор». «Точно?» «А то. Я не встиг би так швидко забути, що їв годину тому». «Я просто питаю, бо цей рис, равлики та вугор вiдчутно вiдгонять коньяком».