Лариса Денисенко - Сарабанда банди Сари

• Название: Сарабанда банди Сари
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Книги

---

«О, це Ви? Отже, Ви вже повернулися». «Так. Повернувся. Вже». Сказав я. «Вибачте, я поспiшаю, але там - Емiль, вiн вам все пояснить. Всього найкращого, Павле!» «Всього найкращого, Гестапо». Вiн подивився на мене з докором. «Знаєте, я не думаю, що використання мого родинного прiзвиська допоможе побудувати нам з Вами родиннi стосунки, Павле». Я теж так не думав, але не мiг пригадати його iм'я, хоча те, що вiн - «Гестапо», пам'ятав чудово. «Вибачте. Я це не навмисно». Сказав я. Вiн академiчно хитнув головою. А от коли я зайшов до хати, то пригадав. Геннадiй Станiславович Полонський. От як його звали. Ге. Ста. По. Улюблений дядечко Сари. А на склепi грає, наскiльки я зрозумiв, двоюрiдний брат Сари, Емiль. Добре. Але цiкаво, чому цей двоюрiдний брат грає в мене на кухнi, а його батько, який виходить з моєї квартири, говорить менi, що поспiшає i зникає без пояснень?

Я пiшов на кухню. Немов пацюк - на жахливi звуки, якi незнайомий менi Емiль вичавлював з родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann».

РОЗДIЛ II

Щонайменше про чужу дитину, чужого чоловiка, чужого собаку

та сарабанду для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя

Але то я так подумав, що спокiйно зайду та попрямую на кухню, - дiстатися кухнi менi заважало гарчання з-пiд пiдлоги. «Може, Маяковський i грав на пiанiно, хто його знає, але гарчати - це навiть для нього занадто». Заспокоював себе я. Якщо добряче помiркувати, можна дiйти цiлком вiрогiдної думки, що гарчати для Маяковського є бiльш природним нiж музикувати. Я був ошелешений. Але спромiгся опустити очi додолу. На мене дивилася заслинена, волохата, язиката пика. Це був собака. Вiн махав хвостом та гарчав. «Емiль?» Поцiкавився я в нього про всяк випадок. Вiн загавкав. Мiж тим грати нiхто не припиняв. То була мерзотна гра. Наче в склепi прийшов до тями Kallmann, який порушував гармонiю цього твору, ласуючи окремими нотами. Наприклад, «мi» або «сi». Цi ноти, як менi здавалося, можуть смакувати Kallmannу. «Гррррррр», - почув я. Рухатися собака менi не дозволяв.

Але я все одно спробував рухатися, зрештою, то був мiй дiм. I дарма. «Уiiiсссiiiпппiiiii», - почув я. «Господи милий!» У мене було таке враження, що я розчавив немовля або порося, або щось ще - лагiдне, тепле, м'яке. Собака обурено загавкав, вiн перегородив менi дорогу й не припиняв гавкати. Але мене трохи попустило i я збагнув, що наступив на гумову гидоту з пискавкою всерединi. «Емiль!!!» Заволав я. «Навiщо здiймати такий галас? Iдiть сюди!» Почув я вiдповiдь. «Я не можу! - зауважив я. - Тут - невiдомий менi собака». «Террi, фу, Террi, то є свiй». Музикувати малий негiдник не припиняв. «Свiй - то є фу. Чужий - то є ням-ням». Пояснив я собацi. Вiн метельнув хвостом та пiшов на кухню, клацаючи пазурями по моїй плитчастiй пiдлозi. В пащi звiр тримав гумову гидоту. Гидота навiть пискнути боялася. I я її розумiв.

Я зайшов i побачив його. Емiля. Щоправда, спочатку я побачив обруч Сари з камiнцями в нього на головi. «Це вже занадто». Подумав я. Малий продовжував грати. Знай собi, сидiв казковим принцем i пробiгав своїми щупальцями по клавiшах. «Привiт». Сказав я. «Привiт». Вiдповiв вiн. «Емiль, наскiльки я розумiю?» «Ти це не розумiєш, тобi про це сказав мiй батько, я чув». «Добре. Може, припиниш грати, поговоримо?» «Не можу, менi ще п'ятнадцять хвилин. У мене все розраховано. За тиждень академiчний концерт, я повинен бути в формi». «Що за гидоту ти виконуєш? Це навiть не музика, а казна-що. I, до речi, знiми, будь ласка, обруч Сари. Менi не подобається, коли хтось бере її речi». Мене це направду дратувало. Нi, я розумiю, що двадцять перше сторiччя є двадцять першим сторiччям, нiкуди не сховаєшся вiд цього, якщо вчасно не помер. I Девiд Бекхем привчив таких от малих тягати на головi дiвчачi прибамбаси. Хоча, якби в моєму класi хтось примудрився нап'ялити собi на голову отаке, - мав би клопiт. Але, з iншого боку, хiба Девiд вчив їх брати чуже?

«Ти про обруч? Вiн - мiй». У нього було темне та хвилясте волосся. Доволi довге. Маленький принц. Я придивився - малий не брехав: скло камiнцiв було iншого кольору. «Добре, твiй - то твiй. Вибач, вiдразу не збагнув. Я не дуже розумiюся на обручах. То грати ти не припиниш?» «Я ж тобi казав. У мене академiчний концерт, у мене режим. Ти б за таких умов припинив грати? Сара, мiж iншим, не говорила, що ти таке гальмо. Все доводиться усвiдомлювати через власний досвiд. Абсолютно неможливо нi на кого покластися». Менi дуже кортiло влiпити йому потиличника, ледь стримувався. Натомiсть я полiз в шафу, витяг звiдти пляшку комрада Барадеро Ан'єхо - темно-бурштинного кубинського рому - i добряче приклався до неї без зайвих слiв та естетства.

«Ого. Ти б обережнiше з цим! - Почув я. I ледь не захлинувся. - У нас був дядя Алiк. Насправдi його звали Олег, але всi його кликали Алiком, тому що той був пияком. Так от. Вiн теж починав пити посеред важкого дня. Навiть не з пляшки, як ти, а культурно - з чарки або склянки. А потiм таки допився. Всi обов'язково допиваються! Коли викликали витверезникiв, вони його присипляли, а ще робили усiлякi уколи та крапельницi. А на стiл викладали пiгулки купками, наче в ґудзиковiй крамницi, щоб вiн вранцi пив. Пiсля того, як вони здерли з родини дядi Алiка грошву за виклик, дядько Алiк спав бiльше доби i нi до кого не чiплявся. Але вiн мiг вмерти - захлинутися власною слиною. Тому за ним треба було постiйно наглядати. Звiсно, що тiтцi Iраїдi, вже не кажучи про Стелку (це їхня з дядьком Алiком дочка, вона вмiє п'яткою чухати собi у мiжнiж'ї!), не хотiлося проводити час у такий спосiб. Знаєш, що вони робили? Стромляли у рот дядька Алiка дестеплер, а до нього прив'язували маленький дзвiночок «Випуск 1998» (це Стелка тодi випустилася!), i коли вiн ворушився, дзвiночок дзеленчав, а хтось iз них вставав перевiрити, чи не захлинувся дядько. Ну приблизно, як на нiчнiй рибалцi, коли всi допилися до чортiв, поставили «рєзiнку», самi вклалися, де Бог розстелив, аж раптом клюнув лящ! Дзелень!!» Тут Емiль припинив грати. Пiд час його проповiдi я змiг ковтнути благодатної рiдини тiльки раз.

«Ну от! Я закiнчив, - повiдомив менi малий. - То давай тепер обiдати». «Що ти грав?» Зi мною таке трапляється. Я, як той собака, що досi вовтузився з гумовою гидотою: коли мене муляє якесь питання, я нiколи не позбудуся його, поки не з'ясую, що й як. «Ти не хочеш обiдати?» «Хочу. I буду. Але я в тебе питаю, що за гидоту ти грав». «Я виконував не гидоту. Бачу, що ти не розбираєшся не лише в обручах, а й в музицi. Це - Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Воно звучить трохи дивно для вуха, не пiдготованого якiсною музикою. Це тому, що я виконую тiльки партiю фортепiано, всi iншi партiї тут виконувати нема кому. Немає струнникiв. Ти ж не струнник?

До речi, партитуру для фортепiано прописали згодом! Гендель цього не робив. Може, й робив. Але завуальовано. Нiхто цього точно не знає. Така сама iсторiя, як зi словами. От слово «шоколад», спробуй промовити його. Воно дуже соковите: шо-ко-лад. Але як воно звучатиме, якщо в ньому будуть тiльки ш, к, д? Ш-к-д. Не звучить! I о-о не звучить. А от л-а - звучить. Та це радше виняток, нiж правило. Тiльки коли з'єднуєш цi лiтери в одне слово - воно грає на повну силу, розумiєш? Знаєш, в мене є фантастичний запис цього твору, я можу тобi зараз поставити й заграти! Коли грати з оркестром, сприймається зовсiм iнакше». «Дякую. Iншим разом». Швидко вiдповiв я, бо весь цей час думав про те, що сучаснi дiти - це пекло. Хто навчив його так патякати? Хто навчив його вважати, що його думки можуть цiкавити когось в цьому свiтi? Я - великий грiшник, але в такi моменти починав мiркувати, що коли я i матиму дитину, вона буде нiмою. Прости мене, Господи, сам не знаю, що кажу.

«Тепер можна обiдати?» «Можна. Але менi для цього треба повернутися в коридор». Я мовчав. Малий також. Малий вмiє мовчати, коли йому самому цього хочеться. Вiн влаштовувався на моєму улюбленому фотелi. «А чого ти не йдеш? Тебе провести чи що?» «Собака». «Собака?» «Так, собака. Твiй. Вiн не дає менi спокiйно пересуватися хатою». «Облиш. Я ж сказав йому, що ти - свiй. Йому цього досить, вiн тебе не чiпатиме. Террi - не гальмо якесь». Iронiзує надi мною, от мала потвора. «А навiщо тобi у коридор?» «Там пакунок з харчами, я дещо купив. Немає нiчого їсти». «Ну, за це не турбуйся. Мама з нами передала їжу. Ми ж не орда якась. Ми вмiємо вiддячувати за гостиннiсть. Крiм того, Сара розповiдала, що ви зазвичай їсте. Це - ненормально. Менi й татковi потрiбне iнше харчування, збалансоване та поживне!» Цiкаво, а що ще йому розповiдала Сара?

Тим часом я вiдкрив холодильник i ледве не втратив свiдомiсть. Було вiд чого. Вранцi в холодильнику можна було помiтити пакунок молока, пакунок соку, блiду сирну нарiзку в пакувальнiй плiвцi, банку шпротiв, брикет з фуагра, пластикове пакування з помiдорчиками-черрi, крiпець, що був подiбний на хвiст змученого лошати, та два зелених яблука, бо я не їм яблука iншого кольору. Це й усе. Зараз там стояли загадковi судки, двi маленькi каструльки, глечик i якiсь пiрамiди, закутанi бiлими серветками. «То що ти купив?» Поцiкавилася мала ненажера Емiль. «Власне, нiчого такого». Сказав я. Я купив сосиски. Двiстi грамiв.