Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

— Будьте певні, — відповів я, — фрегат ніяк не можна переробити на корвет. Це неможливо в принципі.

— Ну, тоді немає проблем, — сказав чиновник.

Я поклав йому в долоню ще одну банкноту в тисячу вавілонських лір.

— Все одно дякую за інформацію.

— Дрібниці, сер. Ласкаво прошу на Вавілон.

2

Пройшовши іміграційний контроль, ми стали повноправними гостями планети. У транспортному бюро я орендував шатл, на якому ми здійснили переліт з орбітальної станції в аеропорт міста Бусарда, а там взяли напрокат броньований автомобіль і проїхали в діловий центр, де серед сотні хмарочосів із склопластику та синтебетону знаходилася шістдесятиповерхова будівля головного офісу банку „Аркадія“ — однієї з найбільших банківських установ Вавілона.

У вестибюлі банку космічні піхотинці з Вінтерсом здали свою зброю, і нас пропустили в простору операційну залу, де в розпал робочого дня було на диво спокійно й малолюдно. Тут обслуговували лише крупних клієнтів; дрібні та середні вкладники зазвичай користувалися електронним доступом до своїх рахунків через планетарну міжбанківську мережу.

Біля однієї з кас поважний на вигляд пан середнього віку викладав з туго напханого кейсу пачки таукитянських купюр по тисячі ескудо. Не виключено, що цей чоловік був чесним мільйонером, проте з такою ж імовірністю він міг виявитися грабіжником-утікачем з Тау IV або нечистим на руку державним службовцем. Також він міг бути торгівцем наркотиками, контрактним убивцею, викрадачем дітей, шантажистом — словом, ким завгодно. Вавілонців не цікавило, як він здобув гроші за межами їхньої планети; головне, що вони в нього були. Тут він міг вільно витрачати їх і жити в розкошах, не побоюючись карного переслідування — звичайно, поки не скоїть злочину вже на самому Вавілоні…

На мені та моїх людях були мундири — ми лише зняли іменні планки та нарукавні емблеми, що вказували на приналежність до Збройних Сил Ютланда. Я вирішив не вдаватися до наївного маскування, передягаючись у цивільне. По-перше, на обличчях піхотинців було буквально написано, що вони ніякі не охоронці, а вишколені солдати. А по-друге, людина у військовій формі має набагато солідніший вигляд — що при моїй молодості було зовсім не зайвим.

Коли я неквапно рушив через залу, прямуючи до чергового адміністратора, той одразу звернув на мене увагу — не в останню чергу завдяки моєму мундирові флотського капітана, — і до того моменту, коли я підійшов, встиг звільнитися, перепоручивши клієнта, з яким саме розмовляв, своєму помічникові.

— Чим можу служити, капітане? — чемно запитав він.

Передовсім я прочитав його ім’я на бейджі: „С. Азеракіс“.

— У вашому банку, пане Азеракіс, я маю певні активи. З доступом за генетичним кодом.

Адміністратор став ще запопадливішим.

— Вельми завбачливо з вашого боку, капітане. Бажаєте провести аналіз ДНК?

— Якраз тому я тут.

Адміністратор підвівся й вийшов з-за своєї стійки.

— Прошу зі мною, капітане.

Ми вдвох пройшли на другий поверх, де знаходилася генетична лабораторія. Вільямсові й піхотинцям я наказав залишатися в залі, запевнивши їх, що в банку ми як у фортеці і мені нічого не загрожує. Азеракісу мої слова дуже сподобались. Утім, це була щира правда.

Генетична лабораторія була невелика, але з найсучаснішим обладнанням. Її єдиний співробітник взяв у мене пробу крові, упродовж п’яти хвилин провів аналізи й записав отриману формулу ДНК на лазерний міні-диск. Коли він збирався опломбувати його, я сказав:

— Стривайте, панове, це ще не все. — Я видобув з кишені інший диск. — Рахунки відкрив мій батько, з правом необмеженого доступу для своїх дітей. Тут записано його генетичний код.

Лаборант ввів у комп’ютер надану мною інформацію і майже миттєво одержав висновок, що я є біологічним сином особи, чию формулу ДНК щойно надав. Обидва генетичні коди разом з результатом їх порівняльного аналізу було переписано на окремий диск, лаборант помістив його в прозорий герметичний футляр, опломбував і передав Азеракісу.

Коли ми залишили лабораторію, адміністратор запитав:

— Отже, що ви хочете робити з вашими рахунками?

Я ввічливо і водночас наполегливо промовив:

— Перепрошую, пане Азеракіс, але в подальшому я волів би мати справу з вашим начальником.

— З головним менеджером операційного відділу?

Я похитав головою:

— Вище.

— З директором?

Я знову похитав головою. Очі адміністратора округлилися.

— Хочете сказати…

— Так, — значуще кивнув я. — Мені потрібен голова правління.

Азеракіс поринув у глибокі роздуми. Я поставив його перед складною дилемою: з одного боку, клієнт завжди правий; а з іншого — клієнтова правота таки мала свої межі, які визначалися його суспільним становищем або розмірами статку. Азеракіс не знав мене, але здогадувався, що я не простий клієнт, і дуже побоювався припуститися помилки…

Після хвилинного мовчання адміністратор запитав:

— Капітане, ви впевнені, що ваша справа зацікавить голову правління?

— Я це гарантую.

Нарешті він зважився, дістав телефон і заговорив грецькою. Я не знав цієї мови, проте по тону Азеракіса здогадався, що спочатку він розмовляв з секретарем, а потім, коли його голос став украй шанобливим, навіть улесливим, — з головою правління.

Розмова тривала недовго. Азеракіс повернув телефон до кишені й сказав:

— Пан Константинідіс згоден зумтрітися з вами, капітане. — І з легким зітханням додав: — Сподіваюсь, я прийняв правильне рішення.

3

Пан Костас Константинідіс був одинадцятим представником давньої банківської династії, що незмінно очолювала банк „Аркадія“ від самого моменту його заснування. Початково цей банк було створено для потреб грецької громади Вавілона, але з плином часу масштаби його діяльності вийшли за вузькоетнічні рамки, і ось уже сотню років він міцно утримувався в п’ятірці найбільших вавілонських банків. Проте деякі його традиції залишалися незмінними: дарма що сім’я Константинідісів уже давно не володіла ні контрольним, ні принаймні блокуючим пакетом акцій, посада голови правління банку, як і раніше, переходила від батька до сина (або від діда до онука), і ще ніхто не намагався замахнутися на родинне наступництво, а при наймі нових службовців досі віддавали перевагу грекам.

У швидкісному ліфті ми з Азеракісом піднеслися на двадцять шостий поверх будівлі, проминули розкішну приймальню і пройшли в ще розкішніший кабінет з довгим столом, на чолі якого велично, мов на троні, сидів у широкому шкіряному кріслі чоловік років шістдесяти, чиє обличяя було мені добре знайоме за фотографіями та відеозаписами з наданого батьком досьє.

Константинідіс привітався зі мною й запропонував сідати. Тонучи ногами в пухнастому килимі, я підійшов до вказаного крісла і присів. Тим часом адміністратор передав своєму босові диск з генетичними кодами і, ввічливо вклонившись нам обом, позадкував до дверей. Коли він вийшов, голова правління заговорив:

— Пан Азеракіс повідомив мені про ваше бажання, щоб я особисто зайнявся вашими справами, капітане.

Останнє слово він промовив зі слабкою, ледь відчутною запитливою інтонацією, делікатно залишаючи за мною вибір — або зробити вигляд, що я нічого не помітив, і залишатися просто капітаном, або відповісти на невисловлене запитання. Я обрав останнє:

— Капітан Шнайдер. Александр Шнайдер.

— Дуже поширене прізвище. Німецькою означає „кравець“ — так у давнину називали людей, які вручну шили одяг.

— Щось на зразок теперішніх кутюр’є, — зауважив я для підтримання розмови.

— Не зовсім так. У наш час одяг від кутюр’є — розкіш для ідіотів. Ніхто при здоровому глузді не сплачуватиме за костюм десятки тисяч лір, коли майже такий самий можна придбати всього лиш за сотню-півтори в магазині готового вбрання або замовити в автоматичному ательє. Ну, хіба що подурілі з жиру багатії, яким ніде подіти свої гроші… — Константинідіс ніби мимохідь змахнув невидиму порошинку зі свого піджака явно ручного пошиву, потім узяв футляр з диском, перевірив цілісність пломби, перш ніж зламати її, і вставив диск на зчитування. — Але раніше, ще в далеку доіндустріальну добу, весь одяг шили винятково руками. Тому на світі так багато Шнайдерів, Тейлорів, Састрів, Портнових, Кравчуків… Гм. Одначе у вас ериданський акцент, що надає вашому прізвищу — скажемо так — особливого звучання. Я, знаєте, ще з молодості цікавлюся міжнародною політикою.

Кажучи це, Константинідіс одночасно проводив маніпуляції з комп’ютерною консоллю. Нарешті він отримав результати.

— Так, так… Цікаво. Навіть вражаюче… Ох, вибачте! — похопився він. — Ви ж нічого не бачите. Прошу.