Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

Приблизно за годину аномалія скінчилася, і корабель знову пішов рівно. Томасон звернувся до Вебера:

— Навігаторе, корекція курсу потрібна?

— Схоже, що ні, шкіпере.

— Схоже?

— Я цього певен, сер.

Командор замислено потер своє гладко виголене підборіддя.

— І все ж перевіримо. Штурман — переключити рушій у холостий режим. Оператор — підйом в апертуру.

— Рушій призупинено, — відзвітував я.

— Починаю підйом, — озвалася Топалова.

В інсайді ми були майже сліпі через відсутність будь-яких надійних орієнтирів, і нам доводилося покладатись лише на суто математичні розрахунки навігаційного комп’ютера. Проте з часом похибка таких розрахунків накопичувалась, і тому періодично доводилося підійматися в апертуру для визначення точного місцезнаходження за електрослабкими відображеннями зірок.

Утім, це стосувалося тривалих відтинків шляху довжиною в кількадесят світлових років. Ну і ще, звичайно, корекція проводилася при наближенні до пункту призначення. Проте до системи Тау Кита залишалося ще добрих два світлових роки, тож мені було ясно — Томасон вирішив перевірити, чи зміг я втримати корабель на заданому курсі.

Коли ми перетнул критичний рівень десять у двадцять сьомому ступені градусів і опинилися в апертурі, навігатор швидко провів необхідні обрахунки і повідомив:

— Похибка в межах припустимого мінімуму. Я ж казав, шкіпере, що корекція непотрібна.

— Добре, — промовив Томасон. — Залишатися в апертурі.

З цими словами він увімкнув інтерком на своєму капітанському пульті й оголосив про зміну літної вахти.

За п’ять хвилин нашу групу змінила інша четвірка льотчиків. Томасон відправив нас відпочивати, доручивши Топаловій влаштувати мене в одній з вільних кают. Залишаючи рубку, я кинув на Павлова запитливий погляд, але той лише хитнув головой: мовляв, іди собі, хлопче.

Коли ми спустилися палубою нижче, де розташовувались офіцерські каюти, я обережно поцікавився в Топалової:

— Як ви гадаєте, я витримав іспит?

— Іспит? — спершу не зрозуміла вона. А за секунду все збагнула й усміхнулася: — Схоже, що так. У всякому разі, я не маю до вас жодних претензій… Гм-м. Отже, це був іспит?

— Так.

— І якого роду?

— На зразок вступного. Капітан Павлов сказав, що коли я витримаю його, мене зарахують до Астроекспедиції.

На мій подив Топалова енергійно кивнула:

— Оце правильно! Краще брати своїх випускників, ніж наймати легіонерів.

Я збирався запитати, про яких легіонерів вона каже, але тут Топалова хитро посміхнулася:

— А знаєте, коли шкіпер повідомив, що до нашої команди тимчасово зараховано кадета, ми всі були вирішили, що нам збираються нав’язати якогось адміральського синка-здохлячка. Тому і збіглися на місток — хотіли подивитися на це чудо природи.

Я ледве стримав істеричний сміх. Щодо адміральського синка вони як в око вцілили. Знали б іще, якого адмірала я син…

Ми пройшли в житловий відсік літно-навігаційної служби, і Топалова зупинилася перед дверима без таблички.

— Тут вільно. Відпочиньте трохи, а за сорок хвилин приходьте в офіцерську їдальню на вечерю. До зустрічі, кадете Вільчинський.

Підбадьорливо поляскавши мене по плечу, вона рушила назад по коридору. Я провів її довгим поглядом, потім відчинив двері, які виявились незамкнені, і ввійшов до каюти.

Лише тепер, опинившись насамоті, я повною мірою відчув, як напружені мої нерви. Не можна сказати, що я надто перепрацював, просто на моїх плечах лежала подвійна відповідальність — за корабель, який я пілотував, і за своє майбутнє, яке багато в чому залежало від цього польоту.

Я влігся на застелене ліжко, розраховуючи відпочити зо півгодини перед вечерею, та заледве моя голова доторкнулася до м’якої подушки, як мене зморив сон — здоровий, міцний, непробудний.

6

Прокинувшись, я виявив, що за корабельним часом (а отже, і за часом Астрополіса) вже минула сьома ранку. Це було погано. І не просто погано, а паскудно. Я миттю зіскочив з ліжка, відчуваючи, як мене охоплює паніка. Що ж про це подумає Павлов? Неповні п’ять годин вахти — і я звалився, не чуючи під собою ніг. Навіть якщо там, у рубці керування, я й витримав іспит, то потім…

Тут мій погляд упав на дверцята одіжної шафи. Я точно пам’ятав, що одинадцять годин тому там нічого не було. Пам’ятав, бо ще хотів зазирнути досередини і перевірити, чи не лишилося речей від попереднього мешканця. А зараз дверцята були трохи відчинені й на них висіла світло-синя офіцерська форма Астроекспедиції. З ранговими відзнаками суб-лейтенанта — одна широка й одна вузька нашивки на погонах. З золотими крильцями літно-навігаційної служби з лівого боці мундира. А з правого… з правого була іменна планка з моїм прізвищем!

Ні, це неможливо! Ну, припустімо, я успішно пройшов випробування і мене зарахували до Астроекспедиції. Тоді б я мав отримати звання ворент-офіцера, в кращому разі — мічмана. Та аж ніяк не суб-лейтенанта.

Мабуть, хтось вирішив пожартувати з мене, припустив я. Розраховує, що я, дурник, напну на себе цю форму й піду в ній розгулювати по кораблю. Оце так сміху буде! Хлопчик-горобчик уявив себе орлом…

А проте я невтримався від спокуси і приміряв на себе мундир — винятково, щоб подивитися, як він на мені сидить. А сидів він просто ідеально, мов на мене шитий. Я сунув руки в бічні кишені і в правій намацав якийсь папірець. Дістав його, прочитав: „Це не жарт, суб-лейтенанте Вільчинський. Вітаю. Капітан Павлов.“

Ого! Це вже зовсім інша річ. За десять хвилин, прийнявши холодний душ і нашвидкоруч причепурившись, я без найменшого остраху одягнув нову форму. Втім, і зараз не можна було виключити теоретичної можливості розіграшу, підкріпленого фальшивою запискою від капітана Павлова. Хоча тоді виходить, что пожартували не лише з мене, але й з нього; а Павлов не справляв враження людини, якій до вподоби такі тупі жарти. Тому я вирішив ризикнути — зрештою, як полюбляє казати Елі, за це мене не розстріляють.

Першим, кого я зустрів, вийшовши з каюти, був ворент-офіцер з інтендантської служби. Він привітав мене як старшого за званням, не виказавши ніякого подиву з приводу того, що на борту „Маріани“ з’явився зайвий суб-лейтенант. А позаяк господарники завжди найобізнаніші люди на кораблі, то я міг більше не турбуватися щодо свого мундира — його я носив на цілком законних підставах.

Мене аж розпирало від радощів і гордощів, проте у повній мірі насолодитися своїм успіхом мені заважало гостре почуття голоду. По-справжньому я їв аж учора вранці, у себе в квартирі, майже двадцять годин тому, а на кораблі, під час вахти, обмежився лише чашкою кави та кількома сандвічами, що їх приготувала чергова стюардеса на ім’я Ліна (до речі, дуже гарненька білявка, до того ж іще зовсім молоденька — либонь, минулорічна школярка). Отож я довго не роздумував, що робити далі, а насамперед подався до офіцерської їдальні.

Там було не надто велелюдно — десь десяток молодих чоловіків та жінок у сірих уніформах без рангових відзнак, а також кілька офіцерів, серед яких не було жодного з літно-навігаційної служби. У протилежному кінці їдальні стюард прибирав щойно залишений відвідувачами стіл. Помітивши мене, він жестом попросив трохи зачекати, а сам підхопив тацю з використаним посудом і зник за дверима камбуза.

Я обрав собі вільний столик біля штучного вікна з виглядом на сосновий ліс, а незабаром повернувся стюард, штовхаючи перед собою візок зі сніданком. Ввічливо привітався зі мною, розставив на столі страви і, побажавши смачного, знов повернувся до камбузу. Тут не пропонували меню і не приймали замовлень, а просто годували комплексними сніданками, обідами й вечерями. Обрати собі їжу й напої можна було в кафетерії, розташованому поруч, проте там за харчування доводилося платити.

Але я так зголоднів, що мені було не до розбірливості. За лічені хвилини я проковтнув увесь сніданок, подумав був попросити добавки, але вирішив утриматись і став неквапно пити гарячу каву, з цікавістю позираючи вбік „сірих уніформ“. Їх було одинадцятеро — семеро чоловіків і чотири жінки віком близько тридцяти років, усі один в один смагляві. У нас на Октавії такий відтінок шкіри був великою рідкістю, наша Епсилон давала замало ультрафіолету — значно менше ніж Тау Кита або Сонце, не кажучи вже про Вегу чи Альтаїр. Тому, перебуваючи на планетах з більш високою сонячною радіацією, ми мусили виявляти обережність, щоб не обпекти нашу чутливу шкіру.

До мене долинула репліка португальською з характерним акцентом. Атож, як я і думав, це таукитяни. Ну й слівце, щоб вони були здорові! У їхніх предків забракло фантазії вигадати для свого світу оригінальнішу назву, аніж банальне Тау Кита IV — тобто четверта планета в системі Тау Кита. Зате нащі пращури виявилися на висоті. Епсилон Еридана була восьмою людською колонією за межами Землі, звідти й пішла Октавія — невибагливо, але дуже красиво, звучить просто-таки по-королівському. Проте ми рідко вживаємо слова „октавійці“, віддаючи перевагу термінові „ериданці“, за назвою всього сузір’я, а наша мова офіційно називається ериданською — хоча насправді це лише особливий діалект англійської, сформований під сильним впливом інших європейських мов.