Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

Я приречено зітхнув і подумки побажав батькові ще довгих років життя.

— Шкода адмірала Бенсона. Він, либонь, розраховував стати наступним імператором.

— Бенсон обділеним не залишиться. І загалом він задоволений таким поворотом справ. Ні його популярність у народі, ані те, що твій батько бачив у ньому свого наступника, ще не давало йому твердих гарантій. А тепер він може впевнено дивитись у майбутнє. Посада мого першого заступника — лише проміжний етап, трамплін до його подальшого кар’єрного сходження. Через пару тижнів імператор складе з себе обов’язки начальника Генерального Штабу і призначить на цей пост адмірала Бенсона. А згодом зробить його прем’єр-міністром і міністром оборони. Попервах Бенсон виконуватиме свої обов’язки голови уряду суто номінально — він ще молодий і не має достатньо досвіду. Але з часом твій батько виховає з нього зрілого державного діяча. Тож у спадок ти отримаєш не лише імператорську владу, а й інструмент її здійснення — вмілого та досвідченого прем’єр-міністра, що пройшов вишкіл у адмірала Шнайдера. При всій моїй незгоді з твоїм батьком в ідеологічних питаннях, я, однак, вважаю його найвидатнішим політиком нашого часу. — Павлов махнув рукою, ніби підводячи риску під обговоренням. — Отакі справи.

— А я? — озвалася Ліна. — Тобто ми з Елі? Ми станемо принцесами?

— Авжеж, золотко, — відповіла Яна. — І я стану принцесою. І всі наші діти будуть маленькими принциками та принцесочками… До речі, Алексе, скоро ти станеш дядечком. За дев’ять місяців.

— От здорово! — зрадів я. — Вітаю, сестричко! А знаєш, саме тоді ти станеш тіткою.

— Справді? — Яна швидко подивилася на Елі й Ліну. — Котра з вас?

— Обидві, — відповіли вони хором.

З захопленим виском сестра зіскочила з моїх колін, влаштувалася на бильці крісла, де вдвох сиділи дівчата, і між ними почалася суто жіноча розмова, супроводжувана айканнями та ойканнями. Павлов зробив мені знак, і ми поквапцем вийшли з каюти. Ні Яна, ні Елі з Ліною не звернули на нас уваги.

— Ці мені бабські балачки! — промовив мій зять з кислою міною. — Ніяк до них не звикну… Гаразд, Александре. Зараз я трохи прогуляюся кораблем, полякаю молодняк. — Він широко осміхнувся. — Відколи став адміралом, мені дуже сподобалась ця розвага. Старію, мабуть… А ти йди до нашого шатла. До тебе прибув ще один відвідувач, але не захотів виходити разом з нами.

На цьому наші дороги розійшлися. Я подався до найближчого ліфту, а Павлов закрокував у протилежний бік — до рубки керування. Коли я вже заходив у ліфтову кабіну, до мене долинуло віддалене ревіння чергового боцмана:

— Адмірал на містку!

8

Проминувши шлюзову камеру, я опинився на борту шатла і в пасажирському салоні знайшов Кортні Прайс. Вона була сама — і не в формі, а в гарній зеленій сукні під колір своїх очей. У цьому вбранні вона справляла приголомшливе враження.

— Добридень, Кортні, — сказав я незграбно.

— Привіт, Сашко, — відповіла вона неголосно.

— Ти так і не попрощалася того разу.

— Я не хотіла сцен.

— Але зараз…

— Я зрозуміла, що не можу полетіти не попрощавшись. Я мусила побачити тебе наостанок.

— Ти летиш? З Ютланда?

— Так. Назовсім.

— І куди?

— На Заркон. Разом з Гораном. Він попросив мене стати його дружиною. Я погодилася.

На цю звістку мені запаморочилося в голові, і я опустився в найближче крісло.

— Як… як це сталося?

— Він підійшов до мене на станції, щойно відчалив „Оріон“. Запросив випити кави, ми розговорилися, він запитав, чому я залишила корабель. Я йому чесно відповіла, що наші з тобою стосунки не мають майбутнього, і тоді… тоді він сказав, що закохався в мене з першого погляду. Що давно шукав таку, як я.

— Ти старша за нього на сім років.

— А він доросліший за мене на двадцять років.

— Ти кохаєш його?

— Він дуже подобається мені, нам добре разом. Я думаю, що зможу його покохати. Він схожий на тебе. Не знаю чим, але схожий. Більше, ніж будь-хто інший.

— Ти скоро відлітаєш?

— Не раніше, ніж за тиждень. Зараз Горан на Ютланді, збирається виторгувати у твого батька в рахунок боргу крейсерський корвет, як весільний подарунок для мене, і партію ендокринолу за зниженими цінами.

Я кволо всміхнувся:

— Він виторгує.

— Я знаю, — кивнула Кортні. — Горан ще зустрінеться з тобою. А ми бачимося востаннє.

Я зітхнув.

— Мені бракуватиме тебе.

— А мені тебе. Тому я й лечу з Ютланда. Тут я ніколи не налагоджу своє особисте життя. На одній планеті з тобою — ні. Я б жила нашими рідкими зустрічами. Елі й Ліна дуже милі дівчата, і я впевнена, що вони вже планують, як будуть запрошувати мене в гості. А мені бракуватиме сил відмовитися. А це не те життя, про яке я мріяла.

— Мені шкода, Кортні.

— Мені теж шкода, Сашко. Ми ідеально підходимо одне одному — і ти це знаєш. Просто ми зустрілися запізно.

— Так, запізно.

— Я нічим не краща й не гірша за Елі. Ми з нею однакові. Але вона виявилася першою.

— Так, першою…

— І тепер уже нічого не зміниш. Щасти тобі, шкіпе.

— Щасти тобі, Кортні…

Епілог Справа честі

Секретар у приймальні зустрів мене шанобливим уклоном.

— Ваша Високосте, — промовив він. — Його Величність готовий прийняти вас.

Я кивнув йому й попрямував до широких двостулкових дверей. Взагалі, я надавав перевагу зверненню „капітан“, але чого ще чекати від цивільного, який так і сяє від пихи за своє недавнє підвищення — з серетаря диктатора до секретаря монарха.

Зате космічні піхотинці, що стояли на посту обабіч дверей, відсалютували мені як старшому офіцерові. Я підніс руку до козирка, відповідаючи на їхнє вітання, і пройшов до кабінету.

Батько був у своїй звичайній адміральській формі, хіба трохи оновленій — з золотими імператорськими еполетами на плечах. Він сидів у кріслі, а на столі перед ним височів голографічний макет складної споруди з вежами й куполами, що нагадувала якесь казкове місто з фентезійних фільмів.

— Привіт, Алексе, — сказав батько, даючи цим зрозуміти, що наша зустріч неофіційна. — Як там мої онуки?

Це питання він задавав мені й Павлову щодня, а то й по кілька разів на день, дарма що Яна, Елі та Ліна були лише на другому місяці вагітності.

— Все гаразд, — як завжди, відповів я і вказав на макет. — А що це в тебе?

— Та просто дозволив собі розслабитися й помріяти. Весь сьогоднішній ранок ми вирішували, куди подіти ендокринолові гроші. З інвестиціями в економіку нема проблем, з імпортом — також; скасування усіх податків з фізичних осіб уже вирішена справа. А от що стосується різних соціальних програм… тут усе дуже складно. Треба додержатись балансу, знайти золоту середину — щоб люди були задоволені, але в жодному разі не перетворилися на дармоїдів.

— Надзвичайно складна задача, — серйозно погодився я.

— Навіть складніша, ніж ти думаєш. Ну, пенсії за віком і з непрацездатності, повне медичне страхування, включно з послугами психоаналітиків і косметологів, безкоштовна освіта, стипендії кращим учням, гранти на навчання в найпрестижніших університетах Землі, виплати на виховання дітей, підйомні для молодих родин і тому подібне — тут усе ясно, питання лише в сумах. Зате є багацько оригінальніших проектів. Наприклад, міністр культури запропонував узяти на державне утримання всіх артистів, музикантів, письменників, художників і решту творчої братії.

— Це неправильно, — сказав я. — Тоді кожен нероба зможе оголосити себе творчою особистістю. Отримувати допомогу з безробіття для багатьох принизливо. Інша річ — за державний кошт графоманити в своє задоволення або виконувати музику, від якої у слухачів вуха в’януть.

— В цьому й проблема. Міністр бачить вихід у створенні спеціальних комісій, але я категорично проти — творча цензура огидна. — Батько допитливо зиркнув на мене. — Ти здивований, що я проти цензури?

— Ні. Я вже краще знаю тебе, ніж рік тому. А що ж до фінансування культури та мистецтва, то тут потрібен диференційований підхід. Дещо можна запозичити з практики інших планет, а дещо вигадати новеньке. От, до прикладу, література. Пропоную надавати безумовну підтримку всім письменникам-початківцям. Нехай кожен, хто забажає, отримає свій шанс — грант на написання дебютної книжки, безкоштовне видання, розповсюдження й реклама. Та лише один раз. А от авторам, чиї книжки мають попит, доплачувати надбавки за кожну продану копію і додаткові преміальні, якщо їхньою творчістю зацікавилися на інших планетах.

Батько хмикнув.

— Між іншим, непогана ідея. Нікому з нас вона не спала на думку, хоча лежала на поверхні. Вочевидь, ми й справді забагато працюємо — до отупіння. Тому я й вирішив узяти перерву й помилуватися цією красою. — Він кивнув у бік „казкового міста“. — Наш майбутній палац і нова урядова резиденція. Подобається?