Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

• Название: Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
• Автор: Герхард Гольц-Баумерт
• Жанр: Прочая детская литература

---

Я хотiв усе їм пояснити, але язик зовсiм не слухався мене. Здавалося, вiн став товстий, як цеглина. Тому я тiльки промимрив:

-- Як люблю я мандрувати... за три марки... десять квиткiв...

Дiдусь задумливо похитав головою, а тодi пiдвiв мене. Хоча вiн пiдтримував мене, але я заточувався то в один бiк, то в другий. Здавалося, разом iз дiдусем я кружляю все швидше i швидше.

-- А де ти живеш? -- запитав дiдусь.

Це я мiг сказати.

-- Ходiмо, Фрiдо, -- сказав дiдусь дiвчинцi. -- Вiдведемо хлопця додому. Пiдтримуй його з того боку.

Вони привели мене на трамвайну зупинку, а потiм i додому.

Мама перелякалася, побачивши мене з дiдусем i дiвчинкою. Коли вони пустили мене в коридорi, я поточився, намацав стiну, якось дiстався до лiжка i впав.

Дiдусь почав розповiдати. Мама дуже розхвилювалась i тiльки сказала:

-- З ним ще нiколи нiчого подiбного не було! Де ви його знайшли?

-- А бiля атракцiонiв, -- защебетала Фрiда. -- Цей хлопець усе кружляв i кружляв на каруселi.

-- А покажи-но три марки, -- зажадала мама.

Я тiльки похитав головою.

-- Отже, ти все-таки був на каруселi? -- доскiпувалася мама.

Я кивнув, а менi здалося, нiби захиталися пiчка й шафа.

-- Отже, ти порушив обiцянку? -- докiрливо сказала мама, розгнiвалась i вийшла з кiмнати.

Три днi у мене паморочилася голова. Про карусель я не смiв навiть думати. Варто було менi про неї згадати, як усе починало перевертатися в животi. А мама ще довго гнiвалася на мене. Вона вважала, що я її обдурив, i навiть не бажала розмовляти зi мною. А все це я робив заради важливої справи! Тепер знаю, що терпiти невагомiсть дуже тяжко; але що має бути, те вiдбудеться. Адже пан Фiлькендорф завжди говорить: "Заради хорошої справи треба вмiти йти на жертви". Менi здається, я вже склав безлiч жертв. Тепер мене справдi можуть узяти в космонавти. Я досить натренований.

Лишається зовсiм небагато: дiстатися до Москви i там сказати про це.

Великий старт

Їхати в Москву найкраще пiд час канiкул. Я так i вирiшив зробити. Грошей на дорогу у мене не було. Я знав, що вiд мами нiчого бiльше не одержу, хоч би як доводив їй, що це потрiбно для дуже важливої справи. Вiдкритися ж їй я не мiг. Навiть татовi. Бо це дiйсно дуже важлива справа, i краще хай вона залишиться в таємницi.

Канiкули почнуться тiльки за два тижнi, а я вже все пiдготував. Поклав у рюкзак нiчну сорочку, спортивнi черевики, атлас для орiєнтування i дещо iз заощаджених харчiв: двi пачки сухарiв, кiлька шматкiв хлiба, а ще шматок сала. Всього цього мало вистачити. В передню кишеню рюкзака поклав пiонерський галстук, бинт -- на випадок, якщо в космосi я вдарю молотком по пальцю або вивихну ногу, а також пiонерський квиток.

Отже, можна вирушати в подорож до Москви. Якби не одна заковика: на час канiкул наш загiн наче зумисне збирається в iншу подорож. Триденну подорож iз змаганням слiдопитiв i екскурсiєю в частину Народної Армiї.

Як менi хочеться бути з ними! Та коли Петер наш голова ради загону, запитав мене, чи зможу пiти разом з ними, я вiдповiв:

-- Друзi, я охоче пiшов би з вами, коли б не надумав щось важливiше.

-- Що саме? -- нетерпляче запитав Бруно.

А Луїза пирснула:

-- Важливiше!

-- Ось побачите, -- сказав я. -- Ваша екскурсiя -- нiщо в порiвняннi з моїм задумом.

Я наче бджiл розворушив у вулику. Вони напосiлися на . мене, почали дорiкати, що я, мовляв, егоїст i виступаю проти колективу. Але ж насправдi це не так! Полiт у космос таки набагато важливiший за справи пiонерського загону. До того ж я часто сперечаюсь з Луїзою та Бруно, тому краще летiти в космос, анiж мандрувати з ними.

-- Друзi, -- сказав я. -- Менi справдi шкода, але я не можу.

Гаррi, наш пiонервожатий, навiть хотiв поговорити з моїми батьками, щоб довiдатися, що ж то у мене за важлива справа. Тодi б я мав клопiт! Бо мама й тато також стали б допитуватись.

Бруно написав до стiнгазети дописа про мене, а ще мене викликають на раду дружини. А я ж назбирав стiльки макулатури минулого мiсяця, що посiв друге мiсце! Але нiчого. Коли стану космонавтом i проїздитиму автомашиною, а вони всi стоятимуть на вулицi й вiтатимуть мене, я дозволю собi зупинитись i скажу:

-- Це стоїть мiй загiн. Коли я зiбрався летiти на Мiсяць, вони посварилися зi мною через якусь там екскурсiю. -- I всi люди на вулицi докiрливо подивляться на мiй загiн. А пiонери мого загону похнюплять голови, бо зрозумiють, як недооцiнювали вони мене.

В останнiй день перед канiкулами нiхто зi мною не розмовляв у класi. Вдома я написав листа:

"Дорогi батьки!

Не турбуйтесь за мене. Я був i лишаюся Вашим хорошим пiонером Альфi. Поїду на якийсь час у Москву сказати товаришевi Гагарiну, що хочу бути наступним космонавтом, який полетить до Мiсяця (ось чому, люба мамо, я катався на каруселi). Отже, Вам доведеться трохи почекати на мене. Мамо, не забувай годувати Чистуна. Ти ж знаєш -- через день йому треба мiняти воду. Напишу з дороги. А коли полечу, слухайте радiо, я передам привiт i вам.

Будьте здоровi й бадьорi. Чого й собi бажаю. Щиро вiтаю i цiлую.

Ваш Альфонс Цiттербаке".

Цього листа я поклав на столi в кухнi, коли рано-вранцi першого дня канiкул тихо виходив з дому.

Я подивився в атлас, але вiн нiчим не мiг менi допомогти. Тож я запитав полiцейського:

-- Може, ви скажете, куди буде Москва?

-- Як на пiонера, то ти дуже нахабний! -- вiдрiзав той. -Прокритикували б тебе в стiннiй газетi.

Я почервонiв.

-- Це вони давно зробили, -- сказав я сердито. -- Але менi треба в Москву! -- I швидко пiшов далi.

За двi години наше мiсто скiнчилось, i почалися поля й лiси. Я зробив невеликий перепочинок i з'їв половину свого хлiба i пачку сухарiв. "Схаменися, -- подумав я, -- ти вже витратив майже половину своїх .запасiв. А тобi ж має вистачити до Москви!"

Трохи я пiд'їхав кооперативною пiдводою, а за наступним селом рушив далi пiшки. Тут зi мною сталася незвичайна пригода.

Тiльки-но пiдiйшов я до лiсу, як раптом бiля самого шосе, за кущами, почувся страшний рев. Мозок менi пронизала думка: тiкати! Але тут я пригадав, що космонавти йдуть тiльки вперед, i кинувся через рiв у кущi -- треба негайно перемогти страховисько! Може, то лев утiк iз цирку. А воно все ревло в самiсiнькiй гущавинi. Якщо це лев, то вiн з'їсть мене i оком не моргне. Тодi подорожi на Мiсяць кiнець. I тут я побачив на шосе двох дiвчаток, якi, нiчого не пiдозрюючи, котили велосипед. Певно, вони не знали про небезпеку.

"Альфонсе, -- сказав я собi, -- ти й так незабаром станеш героєм, а тепер трапилася нагода стати героєм одразу". Я теж заревiв i кинувся туди, звiдки долинав той рев. Але перечепився через корч i впав. I в цю мить чудовисько стало надi мною. Воно ревнуло i почало товкти мене в спину. Я закричав, трохи обернувся i схопив його за рiг. "Однорiг, -- подумав я, -- однорiг iз казки! Тепер менi кiнець!"

I я закричав так голосно, як тiльки мiг. Але хоч i перелякався, та рога не вiдпустив. Коли накричався, то помiтив, що той рiг не такий уже й великий та гострий. До того ж вiн уже не ворушився. Тодi я обернувся зовсiм i побачив, що то був коров'ячий рiг, маленький коров'ячий рiг. Вiн належав рябому телятi в чорних i бiлих плямах. Теля стояло поруч i здивовано дивилося на мене.

-- Гей, тут хтось є? -- почувся дiвчачий голос.

-- Так, тут Цiттербаке! -- вiдгукнувся я. -- Пiдiйдiть сюди!

Дiвчатка зайшли в чагарник. Побачили, що я сиджу на землi i тримаюся за рiг рукою, а мокра теляча морда схилилась до мого обличчя, i зареготали.

-- Лiзо! -- озвалася одна з них. -- Лiзо, ми тебе шукаємо, а ти забiгла аж сюди!

Я зрозумiв, що це теля втекло, i виходить, я його впiймав. -- Ось воно. Це я так, ненароком, ради вас упiймав його, -- повагом сказав я.

Дiвчатка були менi дуже вдячнi. Вони залигали теля, i ми разом рушили до сусiднього села.

Бригадир iз ферми подякував менi i потис руку, та так, що я зойкнув, але тихенько, щоб не почули дiвчатка.

-- Не варто дякувати, -- була моя вiдповiдь. -- Готуюсь до бiльшого.

Пiсля цього я знову рушив у дорогу. Йшов десь до другої години. Далi йти не змiг. Довелося роззувати черевики, бо на лiвiй нозi я натер великого пухиря. Подивився в атлас нi, далеко не зайшов. Мабуть, воно й краще. В Москву можна б надiслати телеграму, щоб вийшли мене зустрiчати. Може, в наступному селi я домовлюся з телеграфiсткою. Отак роздумуючи, пошкутильгав я далi i доїв рештки своїх харчiв. Через годину, ледве переставляючи ноги, я входив у наступне село. Треба було зайти в аптеку i на пошту. Але я не дiйшов нi до аптеки, нi до пошти. Десь поблизу почувся дитячий гамiр. Голоси видалися менi дуже знайомими. Раптом хтось крикнув:

-- Усi сюди! Цiттербаке прибув!

I ту ж мить iз будинку пiд вивiскою "Молодiжна база "Ганно Гюнтер" назустрiч менi ринувся мiй загiн.

-- Ура вiрному Цiттербаке! -- галасував Бруно. -- Вiн усе-таки прийшов!

Я намагався не шкутильгати i мiркував, як бути. Кинутися назад я не мав нi сил, нi часу. Всi радо потискували менi руки.

-- Нiчого дякувати. Кожен робить те, нащо здатний. Ви що, здивованi? А я впiймав дорогою бика -- небезпечна тварюка! Ох i дав же вiн менi по нозi! -- показав я на свого великого пухиря.