Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана

• Название: ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана
• Автор: Ілько Борщак
• Жанр: Историческая проза

Іван Мазепа належить до тих історичних постатей, чиїми іменами називають епохи. Іван Степанович Мазепа-Колединський (1639, за ін. даними 1629 або 1644-1709 рр.) є однією з найяскравіших і найсуперечливіших постатей української історії. Його життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки та неоднозначні оцінки істориків. Мало кому випала така цікава і непроста доля за життя і після смерті. Приятель царя Петра, один із перших кавалерів ордену Андрія Первозванного – і борець за інтереси Української козацької держави. Будівничий величних соборів – і «Юда» та зрадник, відлучений від церкви, підданий анафемі …з амвонів тих самих соборів. Зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор – і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя. Блискучий світський кавалер у дусі розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-аматор серед усіх українських гетьманів.

---

Утікачі приїхали вечором 10 липня до Переволочної, на місце, де Ворскла зливається з Дніпром. Мазепа вибрав саме той перехід, щоб робити нові перепони своїм переслідувачам, але російські відділи, що стояли залогою у краю, випередили шведів, спалили пороми і потопили всі човни на кілька миль довкола. Часу було щораз менше, і в армії починалось безладдя.

Карло XII, опинившись над берегом ріки, хотів створити новий фронт і почати зі своєю маленькою армією новий бій. Мазепа благав його залишити цю думку і йому вдалось переконати короля. Але король знову не знав, куди втікати: на Крим чи на Туреччину? Гетьман і тут вмішався: знаючи прегарно ці околиці, радив добратись якнайшвидше до Бендер", ближчих і легше доступних, ніж Крим.

Шведський король, зваживши всі можливості, все ще вагався, чи спасати себе. Лєвенгавпт у розпуці навколішки благав його вислухати розумних, тверезих рад. Король на всі благання відповідав своє:

– Волію попасти у руки ворога, ніж покинути свою армію. Що ж можуть зробити зі мною росіяни, коли матимуть мене у себе?

– Нехай Бог нас береже від такого нещастя, – відповів Гіллєнкроок. – Росіяни тягтимуть вас за собою по всьому краю, а потім приневолять підписати договір, що буде ганьбою для Швеції.

Король надалі не піддавався і все ще боронився проти благальних слів. Він хотів лишитись сам і аж після довгих роздумувань рішився від'їхати.

Він призначив Лєвенгавпта головним комендантом Дніпрової армії, взявши із собою генералів Спарра, Лягенкрону, Гіллєнкроока, державного секретаря Мюллєрна, своїх трабантів і сотню вояків екскорту.

Запорожці спасали втікачів, навчаючи їх, як мають переправлятись через ріку: люди верхи тримались грив коней, які йшли вплав. Для короля та його дружини побудували пороми. Тому, що попередні линви були знищені, козаки мусили придумати дотепний спосіб, як тягнути ці прихапцем збудовані пороми. Вони прив'язали свої коні до понтонів мотузками, які тримали самі руками або зубами і так тягнули пороми. Переправа через Дніпро скінчилась десь опівночі.

Мазепа переправився через ріку з кількома особами із своєї дружини, кількома жінками та двома боченятами золота. Повіз Карла XII поставили на кілька човнів, сполучених разом. Заки король покинув берег, Лєвенгавпт підійшов до нього зі словами:

– Ваша високосте! Я бідна людина. Коли зі мною трапиться якесь нещастя, не забувайте за мою рідню.

І старий генерал поцілував короля у руку.

Армія Лєвенгавпта відпочивала на берегах Дніпра аж до світанку. Військо Меншикова появилось із першим сонячним промінням; було їх 10000 піхотинців і кінних, що майже падали від утоми, бо погоня не була легка. Шведи, не маючи точних розпоряджень, не знали, на що рішатись. Лєвенгавпт хотів виграти трохи часу, щоб Карло XII міг від'їхати вперед і тому вислав послів до Меншикова з пропозицією якогось порозуміння. Між шведами не лишилось більш 7000 здорових людей, решта – це були недужі або ранені.

Тоді можна було побачити єдину у своїм роді сцену з історії всесвітньої війни. Головний полководець Лєвенгавпт зібрав своїх полковників і казав їм звернутись із запитом до поодиноких відділів, чи вояки почувають себе у спромозі воювати далі; зразкова шведська армія заслужила собі на таку форму пошани. Три полки заявили, що хотять змагатись до смерті; одна сотня була навіть ображена, бо коли її комендант підійшов до неї, вояки лежали на землі, читаючи Біблію.

– Чому нині звертаються до нас із таким запитом? – відповідали вояки, – давніше казали нам "уперед!", і ми йшли…

Але інші частини охляли і вагались, почуваючи, що виснажені; дисципліна серед них слабла…

Меншиков настоював на тому, щоб дістати якнайхутчішу відповідь. Лєвенгавпт затягав розмову аж до полудня, а потім, переконаний, що королеві не загрожує вже небезпека, піддався. Умови цієї піддачі були тяжкі для шведів і ще тяжчі для козаків, яким москалі відмовляли права виступати у характері рівнорядних противників. Козаків виключали від умов капітуляції; Лєвенгавпт негідно відрікся своїх товаришів зброї.

Нашим землякам залишались хвилі Дніпра, бо вони воліли йти майже на певну смерть, ніж на муки; тільки нечисленним удалось перебратись на другий беріг. Московське військо йшло швидко вперед і взяло ще у полон 500 запорожців, які згинули на страшних муках за наказом царя, що тим часом під'їхав до Переволочної. "французька Газета" писала 21 вересня 1709 р.: "Немилосердний цар був спрагнений української крові".

З черги російська кіннота переправилась через Дніпро, здоганяти переможених володарів. Карло XII і Мазепа втікали вже тоді верхи дикими полями.

Як далеко можна було сягнути зором, скрізь простягався безмежний одноманітний степ: люди й звірята щезали зовсім у високому лісі зілля, де кожний слід вкривали трави, що зачинялись за ними, як мур поза караваною. На овиді ні диму, ні найменшого знаку, який стверджував би, що там ворухаються живі істоти, – замість деревини глибоке море рістні з численною дичиною. Міста і села щезли під час великої руїни. Мазепа, який добре знав ті широкі простори, став провідником невеличкого війська, і, прямуючи щораз більше на південний схід, пірнув у цьому степовому прилісі. Коні знайшли там багато паші, але люди, що були приневолені жити тільки з ловів, мусили обережно поводитись із своїми харчами. Карло XII, який завсіди ставав прикладом для інших, задовольнявся невеличкою пайкою вівсяної каші.

Втікачі спасли себе. Коли гетьман мав уже щодо цього певність, відчув, що сили його покидають і сів на віз з одною землячкою, яка його доглядала. Фізично він почував себе щораз слабше, зберігаючи при цьому всі сили свого незвичайного інтелекту. Його ясна пам'ять давала йому змогу вести своїх товаришів певною ходою крізь відомі йому степи, якими він ширяв стільки разів під час своїх боїв із бусурманами; на цих просторах він придбав собі славу зі зброєю в руках і їм завдячував своє гетьманське становище.

Втікачі їхали верхи весь день під небом, що пекло вогнем. Під вечір зупинились вони над якимсь баговинням, де вояки сподівались втишити свою смагу, що пекла їх, але цей водостій був теплий, недобрий, і вони не могли з нього пити. Навіть не розгнуздуючи коней, недовго тут відпочивали.

На другий день спека стала ще більша; шведи, як люди півночі, що мало звикли до такого підсоння, душились і йшли вперед з великим зусиллям. Уполудне зупинились. Харчів більш не було. Козаки позабивали непотрібних або втомлених коней і почали сушити на сонці їх м'ясо. Для шведів напівсире м'ясо було осоружною стравою і хоча голод їм дошкулював, вони не хотіли його і торкнутись. Відпочивши три години, пішли далі і так ішли до півночі.

На третій день цієї мандрівки, 14 липня, коли довше зупинились на відпочинок, могли дещо полювати. Дичини було багато: зайців, диких кіз, дрохв, дроздів і перепелиць. Хронікарі з того часу оповідають, що трава була там така висока, що дикі кози блукали немовби в лісі і така густа, що козаки могли ловити їх руками. Шведи теж почали полювати, але не мали набоїв і не знали, як пекти застрілену дичину. Наші помагали їм і вчили їх розкладати вогонь із навозу і сухого сіна.

На другий день щаслива зустріч трохи розважила втікачів. Вони надибали в дорозі чумацьку валку, що везла сіль з Брацлавщини. Козаки зареквізували сіль і коні, щоб не полишити їх москалям.

Російської армії все ще не було видко, вона не знала степових доріг і серед невідомої території посувалась дуже поволі, лякаючись засідок.

Мазепа, якого здоров'я трохи поправилось, розглянувся поважно по околиці і на підставі зібраних познак рішив, скільки вони пройшли вже дороги. Це була половина віддалі між Дніпром і Бугом, що був тодішнім кордоном із Туреччиною.

Оба володарі послали вперед генерала Понятовського, посла Станіслава Лєщинського при Карлі XII, королівського секретаря Клінковстрема і одного козацького старшину. Цим делегатам доручили вони доїхати до очаківського паші, про якого гетьман казав: "Це один з моїх давніх приятелів, він зробить усе для мене"; вони мали просити його, щоб приготовив човни, якими можна би переправитися через Бог.

Понятовський під проводом одного старого козака, що добре знав усі степові дороги, швидко доїхав до Богу, через який переправився човном. Один турецький невільник, що розумів французьку мову, подбав за коня для нього і генерал приїхав цього ж вечора до Очакова. Була вже ніч, і хоча він дуже настоював, паша не прийняв його, аж на другий день уранці.

Як справжній урядовець, обережний по вдачі і звичці, він виявив для переможеного Мазепи багато менше дружби, ніж для колишнього могутнього гетьмана, якого боявся, коли ще той гетьман у Батурині казав не раз днями ждати його висланцям, заки прийняв їх у себе. Паша домагався 5000 дукатів за 5 човнів, що забезпечили б союзникам перехід через Бог. Понятовський іще раз переїхав ту саму дорогу, вернувшись до Карпа й Мазепи.