Сергій Жадан - ГІМН ДЕМОКРАТИЧНОЇ МОЛОДІ

• Название: ГІМН ДЕМОКРАТИЧНОЇ МОЛОДІ
• Автор: Сергій Жадан
• Жанр: Современная проза
• Год: 2007

Введите сюда краткую аннотацию

---

Із Сан Саничем ми познайомились під час виборів. На вигляд йому було під сорок, хоча насправді він був 24-го року народження. Просто біографія сильніша за гени, і Санич тому яскраве підтвердження. Він ходив у куртці чорної хрумкої шкіри і носив із собою пушку, типовий середньостатистичний бандит, якщо я зрозуміло висловлююсь. Втім, як на бандита він був надто меланхолійний, мало розмовляв по телефону, час від часу телефонував мамі, а йому, наскільки я пам'ятаю, взагалі ніхто не телефонував. Він сам назвався Сан

Саничем під час знайомства і подарував візитівку, де золотими літерами на крейдяному папері було написано «Сан Санич, правозахисник, унизу були вказані кілька телефонів із лондонським кодом, Санич сказав, що це телефони офісу, я запитав чийого, але він не відповів. Ми з ним відразу потоваришували, щойно ми познайомились, Санич дістав з кишені куртки пушку, сказав, що він за чесні вибори, і повідомив, що може дістати хоч сто таких пушок. В нього було своє уявлення лро чесні вибори, чому б і ні. Ще сказ&в, що має знайомого на «Динамо, який дістає стартові пістолети і в домашній майстерні переточує їх на нормальні. Дивись, говорив він, якщо спиляти оцю хуйню, — він показував мені місце, в якому, очевидно, і знаходилась раніше спиляна хуйня, — його можна заряджати нормальними патронами, а головний позитив у тому, що жодних претензій із боку міліції — це ж стартовий пістолет. Якщо хочеш — можу підігнати партію, сорок баксів штука, плюс ще десять, аби спиляти хуйню. Якщо треба — можу підігнати посвідчення члена «Динамо, для повного легалайзу. Санич любив зброю, іде більше любив про неї розповідати. Поступово я ставав кращим його приятелем.

Одного разу він і розповів мені про клуб, сам якось випадково обмовився, що, мовляв, до того, як піти в правозахисники й виступати за чесні вибори, він займався клубним бізнесом і, виявляється, мав безпосереднє відношення до першого офіційного гей-клубу, саме того фантомного закладу, який так довго й безрезультатно намагалась спалити прогресивна молодь міста. Тут я попросив його розповісти детальніше, і він погодився, мовляв, о'кей, без проблем, це все давно в минулому, чому б і не розповісти.

I розповів приблизно таку історію.

Виявляється, він був членом асоціації «Боксери за справедливість та соціальну адаптацію. Він дещо розповідав про них; виникли вони при «Динамо як громадське об'єднання колишніх професійних спортсменів. Чим насправді займались «Боксери за справедливість, точно відомо не було, але смертність у рядах асоціації була високою, щомісяця когось із них обов'язково відстрелювали, і тоді починались бучні поминки за участі міліцейських чинів та обласного керівництва. Час від часу, раз на кілька місяців, «Боксери за справедливість влаштовували товариські матчі зі збірною Польщі, у всякому разі, вони це так називали, під офіс підганялось кілька автобусів, наповнювалось їх боксерами та великою кількістю вітчизняної електротехніки, і караван рушав на Польщу. Окремо їхало обласне начальство і тренерський штаб. Приїхавши до Варшави, боксери йшли на Сгадіон і оптом сплавляли весь товар, після чого святкували чергову перемогу вітчизняного параолімпійського руху. Інтрига полягала в тому, що боксером Санич не був. Санич був борцем. У сенсі не за справедливість та соціальну адаптацію, а вільним борцем. У борці його привів дідусь, свого часу, в післявоєнні роки, дідусь його серйозно займався вільною боротьбою і навіть брав участь у спартакіаді народів СРСР, де йому зламали руку> чим він, у свою чергу, неабияк пишався, себто не зламаною рукою, а фактом участі в спартакіаді. I ось дідусь привів його на «Динамо. Санич почав робити успіхи. Брав участь у міських змаганнях, подавав надії, але за кілька років йому теж зламали руку. На цей момент він уже закінчив навчання і пробував робити свій бізнес, проте йому це не надто вдавалось, тим більше — зі зламаною рукою. Ось тоді він і прийшов до «Боксерів за справедливість. «Боксери за справедливість подивились на його руку і запитали, чи за справедливість він і чи за соціальну адаптацію і, отримавши ствердну відповідь, взяли до себе. Санич відразу потрапив до бригади, яка контролювала ринки в районі Тракторного. Виявилось, що зробити кар'єру в цьому бізнесі було до волі нескладно — щойно вбивали твого безпосереднього боса, і ти відразу ж ставав на його місце. За рік Санич уже командував невеликим підрозділом, знову подавав надії, проте бізнес йому не подобався: Санич усе-таки мав вищу освіту і загинути в неповні тридцять рокїв від спекулянтської гранати йому не всміхалось. Тим більше що бізнес забирав увесь вільний час і особистого життя в Санича просто не було, якщо не рахувати проституток, яких він власноручно виловлював по базарах. Але проституток Санич не рахував, думаю, вони теж не вважали це за особисте життя, скоріше за суспільно-економічне, так, мабуть, буде правильно. I ось Санич почав серйозно замислюватись над своїм майбутнім. Вирішальним моментом став випадок із бронежилетом. Одного разу, перебуваючи в стані тривалого алкогольного ступору (очевидно, мова йшла про якісь свята, скоріш за все про різдво христове, мені так здається), підопічні Санича вирішили подарувати своєму молодому босу бронежилет. Бронежилет вони виміняли в працівників Київського ровд на новий ксерокс, машину останнього покоління. Подарунок тут-таки обмили, після чого вирішили випробувати. Санич одягнув бронежилет, бійці дістали калашникова. Бронежилет виявився надійною штукою — Санич вижив, отримавши всього три кульові поранення середньої тяжкості. Але вирішив на цьому зупинитись — кар'єра вільного борця йому не вийшла, кар'єра борця за справедливість та соціальну адаптацію складалась теж не найліпшим чином, потрібно було щось міняти.

Зализавши рани, Санич прийшов до «Боксерів за справедливість і попросив відпустити його з бізнесу. «Боксери за справедливість справедливо зауважили, що в їхньому бізнесі з бізнесу ось так просто не виходять, у всякому разі живими, але зрештою зважили на бойові рани Санича і погодились. На прощання висловили надію, що Санич і надалі не втрачатиме зв'язку з асоціацією і по життю зберігатиме відданість ідеалам боротьби за справедливість та соціальну адаптацію, і, насамкінець побажавши Саничу скорішого одужання, пішли вантажити автобуси вітчизняною електроапаратурою.

Так Санич опинився на вулиці — без бізнесу і особистого життя, проте з бойовим досвідом і вищою освітою, останнє, зрештою, мало кого цікавило. I в цей кризовий для себе період він зустрічає Гогу, Георгія Ломая.

Гогою вони навчались в одному класі, після чого Сан Санич пішов у борці, а Гога в медичний. ОстаннІ кілька років вони не бачились — Санич, як зазначалось вище, активно займався рухом за соціальну адаптацію боксерів, а Гога, як молодий спеціаліст, виїхав на Кавказ і взяв участь у російсько-чеченській війні. Причому на чиєму боці він її взяв, визначити було важко, оскільки виступав Гога як підрядчик, закуповував у російського мінздрава медикаменти і перепродував їх адміністраціям грузинських санаторіїв, де лікувались чеченці. Погорів Гога на анестетиках, необачно замовивши надто велику партію, що дало мінздраву всі підстави підняти накладні і поставити самому собі справедливе питання: навіщо регіональній дитячій полікліниці, на яку були виписані всї накладні, така кількість наркотиків? Так Гога змушений був повернутись додому, по дорозі відстрілюючись від ображених кавказьких перекупників. Повернувшись, він з ходу взяв кілька партій гіпсокартону. Бізнес ішов непогано, але Гога вже захопився новою ідеєю, котра займала щоразу більше місця в його фантазіях і проекціях, — він вирішив піти в клубний бізнес. Саме в цей тривожний момент наші герої і зустрілись.

— Послухай, — сказав Гога другові дитинства, — я в цьому бізнесі людина нова, мені потрібна твоя допомога.

Хочу відкрити клуб. — Ну, ти знаєш, — відповів йому старий приятель, — я в цьому взагалі не дуже розбираюсь, але якщо хочеш, можу розпитати людей. — Ти не зрозумів, — сказав йому Гога, — мені не треба розпитувати людей, я сам усе знаю, мені потрібен компаньйон, розумієш? Я хочу, щоб ти робив цей бізнес зі мною, мені так вигідно, розумієш — я знаю тебе з дитинства, я знаю твоїх батьків, я знаю, де тебе в разі чого шукати, якщо ти надумаєш мене кинути. Ну і головне, ти ж тут із усіма працював. Ти справжній компаньйон. — I що, — спитався Санич, — ти справді збираєшся на цьому заробити? — Розумієш, — відповів йому на це Гога Ломая, — заробити я можу на чому завгодно. Ти думаєш, я це для бабок? Да в мене на Балашовці п'ять вагонів гіпсокартону стоїть, я їх хоч зараз продам — і на Кіпр. Але розумієш, у чому мій пафос — я не хочу на Кіпр. I знаєш, чому я не хочу на Кіпр? Мені майже тридцять, зрештою, як і тобі, правильно? Я мав бізнес у чотирьох країнах, мене розшукує прокуратура кількох автономних республік, я давно мусив померти де-небудь у тундрі від цинги, я тричі потрапляв під артобстріл, у мене брав шприци Басаєв, мене ледь не розстріляв красноярський омон, одного разу в машину, в якій я їхав, потрапила блискавка, довелось потім міняти акумулятор. Я плачу аліменти одній вдові в Північній Інгушетії, іншим не плачу, у мене половина зубів вставні, одного разу я ледь не погодився продати нирку, коли потрібно було викупити партію металообробних верстатів, Але я повернувся додому, у мене гарний настрій і здоровий сон, половину моїх друзів уже перебили, але половина ще живі, ось ти теж живий, хоча які в тебе були шанси. Розумієш, якось так сталось, що я вижив, і раз уже я вижив, то я собі подумав — ну, о'кей, Гога, о'кей, тепер все нормально, тепер все буде добре, якщо тебе не розстріляв красноярський омон і не вбило блискавкою, ну то який ще Кіпр тобі потрібен? I я раптом зрозумів, чого мені насправді хотілось усе життя. Знаєш чого? — Чого? — запитав його Сан Санич. — Усе життя мені хотілось мати свій клуб, розумієш, свій клуб, в якому я зможу сидіти кожного вечора і звідки мене ніхто не викине, навіть якщо я почну ригати в меню. I що я зробив? Знаєш, що я зробив? — Гога засміявся. — Я просто взяв і купив собі цей довбаний клуб, розумієш? — Коли купив? — перепитав його Санич. — Тиждень тому. — і що за клуб? — Ну, це не зовсім клуб, це бутербродна. — Що? — не зрозумів його Санич. — Ну, кафе «Бутерброди, знаєш? Роботи там до хуя, але місце хороше, в районі Іванова, скину гіпсокартон, зроблю ремонт, і всі мої неврози лишаться в минулому. Тільки мені потрібен компаньйон, сам розумієш. Подобається ідея? — запитав він Санича. — Назва подобається. — Яка назва? — Назва клубу: «Бутерброди».