Павло Шевченко - Волоцюги

• Название: Волоцюги
• Автор: Павло Шевченко
• Жанр: Современная проза

---

Невістка баби Козубенчихи - 50-літня Шура-Шурочка, вся в турботах і нетерплячці, усе-таки знайшла час “у цій тісноті” для ґрунтовного викладу інформації про те, хто, де, коли і навіть з ким. Ніби в обмін на цю базу даних - бартер вже біля хвіртки перепитала:

- А як же там хата твоєї мами - покійниці баби Тетяни, царство їй небесне, ще стоїть? Давно не була на хуторі. Як не підеш сама, звідти нікому й розказати - вимер хутір…

Немає вже хати - на її місці купа розмитого дощами саману й уламки шиферної покрівлі. Віджила своє, вистояла півстоліття - і на відпочинок, услід за господарями, до землі. А що ж ви хотіли: такий-сякий фундамент із жужелиці, стіни - глина з геть перепрілою соломою (управляючий Артюшков навіть цього - нормальної полови для замісу з поля не давав - крали вночі з гноярки). Поки була крита снопами - трималася, а як наприкінці 70-х перебрали дах тяжкими листами шиферу - пішла тріщинами, вросла в землю. Зараз - чого триматися, коли пустка.

Наступного дня Антон зустрічався з “одногодками”: Альошою Козубенком, Петром Дукачем, Толіком Тарапакою, - живі-здорові, курилки, живуть і працюють хто де й ким у райцентрі.

Толік, той взагалі вибився “у народні художники”: скальпелем, на старенькому зубопротезному верстаті, поцупленому з районної поліклініки, вирізає фантастичні фігурки, унікальні прикладні речі з дерева й мамонтової(!) кості, потім продає їх елітним художнім салонам аж у Києві!

- А де ж наш відмінник, батюшка Пашка Голуженко? - запитав Антон компанію однокласників, що засіла за пляшкою самогонки в райцентрівському кафе “Зєльоний попугай”.

- Та Пашка ж перекинувся до язичників, піпрозстрига! Проповідує якогось Дажбога! І навіть ім’я змінив - він тепер у нас Влосил Крижаний!

Говорили всі й відразу, окрім Толіка Тарапаки, вічної “речі в собі”.

- А ти чого мовчиш?

- Турки ми, турки! - спересердя ледве не матюкнувся “народний художник”. - Живемо на цій землі, а так і не знаємо, що то за земля, хто ми і що ми! Пам’ять, у кращому разі, закінчується на урочистій лінійці під пам’ятником Леніну чи поході до церкви у ролі кума. Я був у Пашки, розмовляв із ним - він щось особливе зрозумів!

- І що він зрозумів?

- Давайте замнемо, - Толік учергове розлив по кругу. А коли хряпнули, усе-таки продовжив:

- Я хотів, бусурмани, спитати: чого це вас так тягне до могил матерів, батьків, роду - га? Ідіть до церкви, свого офіційного душпастиря! Ні, кожної весни як оті дикі гуси клином злітаєтеся до Синдикату. Ага, принишкли! А наші дитячі ігри у війну на скитських степових могилах не забули - за третьою посадкою, серед пшениць із маками, волошками й чебрецем?

- Оце хоч наговорюся з вами, козаки, рідною селянською, - підтримав компанію Антон, також розпашілий від самогону. - А то вернусь до Києва - і на кожному кроці доводиться переходити на російську. Бо тільки її й чуєш, - що характерно, у тому числі й від киян, учорашніх селянин і селянок! А на душі при цьому - як у попільничці з учорашніми недопалками! Не маємо того щастя “не переходити”, не задумуватися, не калічитись щоразу… Скоро на могилах батьків казатимемо: “Прівєт, папа, я ваша тьотя!”.

Щось-таки зачепив наш вічно мовчазний “народний художник”! Хоча при чому тут російська - не візантійською ж, тобто, грецькою “гутарити” у столиці… Та й хто тебе неволить - говори собі рідною, “не переходь”! А, бач, страшно залишитися без чужої мови?..

От, клята горілка! Недаремно ж саме через неї, оковиту, Тарасові Шевченку колись впаяли десять років Аралу!

Отак ідучи попідтинню З бенкету п’яний уночі, Я міркував собі йдучи…

Доміркувався: якихось шість сторінок комедії(!) “Сон” - тю-тю десять років життя. До ранку не міг потерпіти?

Поки всі приходили до тями - професор Мартін Лютер (а ти диви - Толік на нього навіть зовні схожий!) розійшовся не на жарт:

- Я так розумію: Пашка - православної віри нашого древнього прабога (дай, боже, пам’яті!)…

Сварога - от, і його сина літнього сонця - Дажбога. Не єврейського, не грецького, не римського (слава їх Богам і хай вірять їм на здоров’я!), - свого! Пашка на прощання так і сказав. “Поважай, - каже, - інші розуміння, але розумій і люби Його по-рідному”. Якщо це “язичництво” - я трамвай! Якого в нашому райцентрі ніколи не було й не буде.

Оце так Толік, якому Антон ще років двадцять тому якось принагідно подарував академічну “Анатомію художника”! Видать, вивчав облаштування не лишень тіла (і не одного - ха-ха!).

Обов’язково заїду до того православного язичника Пашки-Волсила - це ж поряд, у Златополі, ще й по дорозі до Києва. Аби хоча б для себе допетрати, що то за богорозуміння по-українськи. “Катлєта по-кієвскі”, “Газєта по-кієвскі” - це зрозуміло, а от… І ти дивись - як людина, волоцюга, влаштована, як приростає до затишної невільницької метушні: ти її хоч у крижану воду - спартанське “ні”!

Кому ліньки, кому страшно, кому “пофіг”, хто взагалі не може “врубатися”. Кажете, батьки наші мали віру хліборобську, бадьору, радісну? За свої вчинки не відповідали перед пеклом, а перед самим собою? Доброта, Щастя, Воля - основні цінності? Сварог, Дажбог? Навіщо ті “зірвані греками” мости, поганські неБоги, нам і без язичників комфортно. Свого нема, а чужий - далеко, хай собі тихо припадає пилом у кутку, - це ж клас!

- Я тут хотів із вами порадитися, хлопці, - звернувся столичний гість до компанії райцентрівських дядьків, що продовжувала гомоніти про своє. - А що, коли поставити в нашому радгоспі церкву?

Трійця угомонилася. Ресівський електромонтер Петро Дукач гречно зняв з голови фірмову кепку - і на стіл.

- Ти що, Петре, вже по кругу пускаєш?

- Фінанси беру на себе, - Веремій поспішив зняти явну форс-мажорну обставину безробітного степового краю. - Потрібна чи не потрібна церква - ось у чому питання.

- Хто його знає, - непевно почав Альоша. До сіл не дійшло, а от у деяких райцентрах - почали зводити. Стараються заїжджі депутати, особливо перед виборами. А чия вона буде - московська, київська, автокефальна, греко-католицька чи, може, якогось заморського посольства божого?

- У райцентрі яка, тобто чия?

- Церкви як такої, ну, щоб дзвони, високі хрести, - немає, - зі знанням справи пояснив відомий кум Петро (у нього тут аж вісім хрещеників). - Так, стоїть біля колишньої олійні хатинка, там піп, - отуди й їздимо - коли треба похрестити дитину.

- Ну, а якого патріархату, тобто підпорядкування? - перепитав Антон.

- Видать, поближче до Москви, - почесав потилицю кум. - Бо як тільки-но вибори, батюшка агітує за комуністів…

- Який піп погодиться працювати у богом забутому радгоспі? - цілком доречно поставив риторичне запитання Олексій. - Прихід - із десяток бабусь, та ще й з мінімальним розміром пенсії…

Де і на що він буде жити? Толік, ти чого знову мовчиш - ніби самогонки в рота набрав?

- Капець рідненькій-біленькій, - “народний художник” сумовито потер свою сиву хемінгувеївську щетину, кинувши погляд під стіл. - Я усе розмірковую: чи потрібна церква… без свого Бога?

- Ти ж казав: ніби він є - Пашки Влосила, єдиний, степовий, український!

- А як виглядає, ну, на яку ікону-посередника народу молитися?

- Бусурмани - менше треба пити, - по-дружньому приструнив Толік. - Он, в іудеїв чи мусульман з буддистами узагалі немає ніякого божого лика - і нічого! Навпаки, намальований бог, ікона, як вони вважають, - це ідол, примітивне ідоловірство, позаяк, справді, хто його знає - який Він?

Ну, а щодо символу - ми сліпі і дрімучі споконвіку живемо з ним, тризубом-трисутністю світів - предків, живих і богів…

- Толік, тпр-р, приїхали, - компанія, схоже, геть утомилася від незвичної народно-теософської застільної дискусії. - А то ми, навпаки, ще більше заплутаємося. Бога треба шукати на тверезу голову…

- Чекайте, блін, а церкву будемо будувати чи ні? Це ж солідний проект: замовити документацію, усе погодити, плюс - матеріали, техніка, люди…

- Усе на тверезу голову - крапка!

Вночі налетіла буйна гроза. Бентежна вода, очевидно, навіяла й бентежний, проте дуже “правильний” сон. Ніби він звично блешнює на дніпрових мілководдях навпроти смт Українка. Його раритетний “Стриж-екстрім”, колись боєздатний малий прогулянковий катер військово-морських сил СРСР, на якому адмірали й сьогодні приймають паради, добряче гойдає на хвилях. Розмахнувся - дорогий, гривень за 200 воблер намертво зачепився за якогось почорнілого топляка, що ледь виглядав з-під води. Ківларовий шнур спінінга натягнувся, мов струна, і - коряжина піддалася, виринула на поверхню - ніби її звільнили від донної прив’язі.

Повільно перевернулася - хто це? На Антона дивився якийсь замулений лик древнього дідугана, видовбаного з масивної колоди. Не зітліла лише огіркоподібна, розколота повздовжньою тріщиною довбня дерев’яної голови з козацьким оселедцем і сріблястими (!) вусами (чи то зітліле жабуриння?).

- Зайшлаки й перевертні скинули мене зі славної долини, порослої хрещатим барвінком, - заклекотіло десь звідти, із широко відкритого рота, повного придонної грязюки, - і плив я, утоплений і зганьблений, омитою сльозами простих русичів священною рікою… І кажу я вам, Перун: не буде русичам щастя допоки…матрицю…віру…