Павло Шевченко - Волоцюги

• Название: Волоцюги
• Автор: Павло Шевченко
• Жанр: Современная проза

---

Смішні ці буддисти. Вважають, що основою життя має бути свідомий рух до щастя, пошук щастя, щиро вірять, що його - щастя - можна досягнути на землі й за життя через “пробудження” свідомості, медитаційні практики, техніки, тобто через внутрішню самодисципліну розуму, “поступове витіснення, “трансформацію факторів і уявлень”, що ведуть до страждання, посилення того, що зробить тебе щасливим. Мовляв, проблем немає до того часу, поки ти сам не вирішиш, що вони є. Ось так - сам собі лікар, сам собі Бог.

У нас щастя - птах, удача, миттєвість, фата моргана, у них - цілком конкретна, звична винагорода за пізнання істини, медитаційну доброту, терпимість, уміння прощати, спокійний урівноважений розум, зв’язок із глибинною духовною природою. Історія хвороби, діагноз, усвідомлення можливості видужати, рецепт лікування… У нас смерть - дорога переважно до пекла, у них - народження, початок нового кола життя. Жити - радісно, вмирати - з надією. Кінцева мета - не народитися знову! “Смерть для мене тепер - як запах пахощів, як мандри під парусом, коли віє вітер. Смерть для мене - як аромат лотоса, досягнутий берег країни насолоди, захвату, захоплення…”.

Майже християнські десять заповідей, тільки якісь особистісні, прикладні, реальні й земні. А головне - технологічні. Пройшов “курс досконалості-пробудження”, упокорив “Півня, Змію та Кабанчика” (образи пристрастей, гніву та незнання), - дивись, маєш нірвану, кінець земним поневірянням “калами Сансари”, життя “досконалого, вільного духу”.

Кожному - своє і у свій час, згідно з віком.

Поки молодий - продовжуй рід, будуй дім, сади дерево. Виконав земну функцію - ванапрастху, - торбу в руки й за духовну підготовку до наступного кола. Аскетизм не бажаний: цілком земний принц Суддгартга Гаутама, він же Будда особисто переконався в цьому під час шестилітнього усамітнення в печерах. Ні, каже, то зайве, людині протипоказано природою: ідіть “серединним” шляхом.

Що характерно - жінці в буддизмі дозволяється перескочити декілька чорнових марудних ступенів духовного росту, - як досконалішій, ніж чоловік, істоті, відразу, без розминки приступати до духовних, зокрема месіанських практик - накпи. Мовляв, теорію вона відчуває інстинктивно, чого тут морочити голову - за діло. “Будда”, “буддизм”, - хвилиночку, це ж один до одного по-нашому: “будити”, “пробуджувати”, “збуджувати”… Кала - коло, родинне коло… “І навіщо було стільки бавитися з вивченням “мертвого” санскриту - усе й так зрозуміло!”, - посміявся Антон над своїми нелегкими туристичними мовними вправами. Чи направду мають рацію ті, хто вважає і Будду, і його батька Суддгодана (“суд” - правдивий, “дан” - “даний”?)… оріянами, що зі своїм плем’ям прийшли сюди з Оріяни-Скитії-Праукраїни? “Іті тама, ваю гіма. Да тапа двара сва брат. Іті васанта, дая тапа…”, - склалися слова на одному з прапорців-мантр, що гойдались на океанському бризі при вході до хатинки Мартіна. “Іде темнота, віє зима. Дають тепло двері свого брата. Іде весна, дає тепло…”, - з ходу, на далекому відчутті, склалося в українській голові. “Свят-свят!” - постцунамні галюцинації, сіє не оминуло і його…

Мобільні телефони-утопленики мовчать. Дороги, у тому числі й єдину на побережжі залізницю, змило. Цілий потяг із локомотива й з десяток переповнених людьми вагонів знесло на ходу, розкидавши тропічним підліском на сотні метрів.

Миттєвість - 1 500 трупів! Ні питної води, ні нормальної їжі, ні сторонньої допомоги, ні грошей.

Залишився в самих шортах та подертій футболці кольору української помаранчевої революції (тоги ланкійських монахів - такого ж кольору життя). У хаосі острова пропали разом із бунгало закордонний паспорт, авіаквитки, відеокамера, дві тисячі “зелених”, мобільник, кредитні картки, пляшка “Української з пер цем”. Утім, навіщо вони, папірці зараз? Пляшка горілки (пев но, бідна волає “SOS!” в океані), - згодилася б…

Тропічне сонце, райський куточок, туристичний сезон, на пляжі - мерці. Зримий дисонанс краси природи й людського горя. На душі - до непристойності буденно та байдуже. Чужа смерть чіпляє в міру її віддаленості чи наближеності до свого власного “я”? “О-ммм”… - монотонно, мов дзвони, розхитувалися помаранчеві силуети будистських монахів. Ні плачу, ні голосіння. Мертві самі хоронять мерців. Аби спокійно усвідомити свій новий стан…

Хотілось утомитися остаточно і сховатися за вічне.

- Мартіне, як ти думаєш: за нами стежать звідти? - Антон повів оком догори.

Професор явно не чекав такого повороту розмови, тим паче - “вічних” запитань, на які чи не в кожного християнина є готова відповідь.

- Ентоні, думаю, що у Творця і без з нас вистачає клопоту - Океан он який безкінечний! - мов про щось буденне повів професор. - Мурашки метушаться в мурашнику - ну, і хай… Якби Він усе контролював, то рай би був на землі! Зручна для навіювання страшилка, жертовний обряд, алегорія, придумана жрецями для упокори людини, паралічу волі до самопізнання, усвідомленої саморегуляції. Тим паче, досконалість не могла закласти в систему таку недосконалу, руйнівну моти - вацію, як страх.

- Але ж Божа боязнь додає й мудрого страху, так би мовити, “усвідомленої потреби”…

Антон зупинився на півслові: чи варто взагалі у свої сорок із великим хвостиком звірятися в наївних матеріалістичних сумнівах, тим паче - за допомогою цитат із класиків марксизму-ленінізму.

- Прислухайся до себе, - Мартіну, схоже, такі теми були близькими. - Принаймні, для себе я визначив: це - Совість чи як там ще можна назвати те самодостатнє, зі своїм розумом “тіло Абсолюту”, внутрішнє продовження Бога, частинка океану Світла, яке за складеною Ним програмою автономно здійснює енергообмін, звіряє рівень гармонії, чистоти поступків і намірів твого “я” з Його енергетичним Камертоном. А звіривши - дає інформаційний сигнал іншим системам, внутрішнім і зовнішнім. За кольором обличчя бачу: у тебе проблеми зі шлунком - чи не так?..

От Мартін, от утопленик-ясновидець: змішав мінімум Дарвіна, Фройда, ньютонівську механіку, квантову фізику, пансофію, християнство й буддизм, церкву й гастроентерологію, святе і грішне… Виходить, коли підчепив якусь спірохету - це така собі “дисгармонія”, кара Божа? Користуйтесь презервативами, пане професоре!

Але ж виразка… Ця гадина справді відкрилася саме після того, як у відомого депутата-банкіра вдалося, нарешті, вибити зарплату редакції в далекому 1994 році! Ну, не заробляли тоді самі й не могли заробити - довелося йти з простягнутою рукою… Гнучкість спини, приниження, неправедні зобов’язання “відпрацювати на виборах”, позичання очей у Сірка, бридота… Пізніше він навертався до цього традиційного способу виживання вітчизняної преси якось спокійніше, а тоді, вперше… Вийшов із банку - у загорнутому в його ж газету пакунку “гріли” аж п’ять пачок сотенних волохатих папірців! І раптом - занудний біль…

- Значить, усе залежить від того, наскільки чутливий і мудрий у кожного цей внутрішній кат”трансдюсер”? - знавцеві рибальських ехолотів перехотілося ставити крапку.

- Думаю, що в усіх він однаковий і усі платять за збої в системі базових координат - добра, зла, любові, ненависті, ставлення до жінки, усього того, що забруднює чи очищає, устами Шекспіра склалося у формулу “Бути чи не бути”.

- При чому тут жінка (!?) та й правда в кожного своя, - почав звично заводитися Антон.

- Ентоні, відчепися: хто скільки - рано чи пізно платять усі, - такий закон збереження енергії. Щоправда, совість, розуміння Бога - у кожного справді свої, рідні, персональні. Недаремно у старі часи кожен мав свого бога, маленького, сімейного, проте свого, який, до речі, сьогодні трансформувався в менш претензійного ангела-охоронця. Та світло, що пронизує, засвічує ці людські енергетичні скупчення уявлень і цінностей - універсальне. Чисті вони як діамант, не закриті скорлупою черствості, нелюбові - людина світиться. А жінка…

- Що ж виходить, Мартіне, - поспішив уже самостійно вибудувати якусь кострубату причиннонаслідкову конструкцію Антон. - Нечиста, інфікована вірусом “безсовісності” енергія-інформація одного тіла блокується-накопичується, притягується до такої ж енергії-інформації другого, третього - тисяч, мільйонів, бац - і маємо Виразки й Цунамі? Але ж чому тоді в Автора ніяк не доходять руки до вдосконалення першопричини - свого творіння “за образом своїм і подобою”: базові координати людини не вдосконалюються тисячоліттями…

- Хто бачив чи знає, які насправді ці “образ і подоба” і що це за сутність взагалі, - неочікувано для Антона здався професор. - Гоноріфікабілітудінітатібус…

Що він сказав?

* * *

- Ви ж, мабуть, чули про цунамі? - звернувся Антон до своєї “правої руки”, тітки Дуськи. “Яке ж повне ім’я цієї посивілої, спрацьованої, скільки пам’ятає, - вічної вдови?”. Дуська - можливо, Дульсінея? Було б красиво, романтично, як у пасії Дон Кіхота - Дульсінея комсомольська… Ні, згадав: тітка Євдокія з російських старовірів-переселенців десь з-під далекого Оренбурга. Привезли чужинців ще перед війною у вимерлі під час голодомору українські степи, кинули до бараків - зміцнюйте Інтернаціонал! Піднімайте разом із хохлами-махновцями, тими, хто вижив, кого зігнали нужда та партійно-комсомольський примус, - перше бурякове відділення відомчого радгоспу цукрового заводу…