Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

• Название: Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
• Автор: Павел Скоропадский
• Издательство: АТ "Книга"
• Жанр: Биографии и Мемуары
• Год: 1995
• ISBN: 5-7702-0845-7

Увазі вчених і широких кіл громадськості вперше пропонуються у повному обсязі спогади П. Скоропадського, який в якості Гетьмана Української Держави (травень — грудень 1918 р.) відігравав непересічну роль під час одного з етапів новітнього українського державотворення

---

243

11 травня 1918р. до Києва прибули передставники донського отамана П. Краснова генерал А. Черячукін, який виконував обов'язки посла Всевеликого Війська Донського в Українській Державі. Дон дійсно був зацікавлений у тісних політичних та економічних зв'язках з Україною.

244

Наприкінці квітня 1918 р. більшовиків було вибито з Донської області. З травня П. Краснов, виступаючи від імені «Кругу порятунку Дону», проголосив державну самостійність Донської області, її незалежність від більшовицької Росії. Донське керівництво розглядало цю самостійність як тимчасовий політичний крок: після падіння більшовицького режиму Дон мав одразу вступити до складу «оновленої Росії». Під час збройної боротьби з більшовиками донське керівництво розглядало можливість тимчасової федерації з Українською Державою на основі широкої автономії, але далі розмов справа не пішла. Як самостійне державне утворення Дон проіснував до кінця 1918 р. Після відступу австро-німецьких військ з України Дон перейшов під владу генерала А.Денікіна і перетворився на одну з головних баз антибільшовицьких сил Півдня Росії.

245

8 серпня 1918 р. Українська Держава і Всевелико Військо Донське уклали договір, який містив взаємне визнання суверенітету і незалежності, визначав спільні кордони (попередні межі Катеринославської, Харківської й Воронезької губерній з відступом від них на користь України в районі Маріуполя) і право влаштування на них митниць і взаємопостачання (з України — ліс і металовироби, з Дону — продовольство і мастильні речовини).

До остаточного забезпечення цілісності території України і Дону від північної загрози визначалася тимчасовість перебування донських військових формувань по залізничних лініях Чортково — Ліски — Поварило.

Українське населення на території Дону і особи, що народилися в області Дона, на території України діставали гарантію прав своєї мови, національної школи і культури нарівні з іншими громадянами.

Обидві сторони зобов'язалися не укладати падалі шкідливих для інтересів одна одної угод з іншими державами та «узброєними організаціями».

Щодо вільного транзиту, товарообміну, митних і фінансових відносин, створення комісій з урегулювання питань Донецького басейну з метою збереження його господарської єдності передбачалося укласти окремі угоди.

246

28 травня 1918 р. для проведення переговорів до Києва прибула кубанська делегація, яку очолював Голова Кубанської Законодавчої Ради М. Рябовол (у П. Скоропадського — Рябов). Делегація мала на меті заручитися політичною та військовою підтримкою Кубані Українською Державою в боротьбі з більшовиками. З червня 1918 р. Україна щомісяця надсилала на Кубань озброєння та інші військові матеріали. Не менш важливою для Кубанської делегації було питання про приєднання Кубані до України. Проте, враховуючи негативне ставлення до цього керівництва Дону і Добровольчої армії, з місця ця справа не зрушила.

247

16 листопада 1918 р. між Кубанським Краєвим Урядом та Українською Державою була укладена угода про торговельні та консульські відносини.

248

На клопотання Українського Національного Союзу гетьман у серпні 1918 р. дав дозвіл на формування з добровольців кадрів старшин і підстаршин Окремого Чорноморського коша. Осередок коша спочатку знаходився в Києві, з жовтня — у Бердичеві. На час антигетьманського повстання кіш нараховував 85 старшин, 137 підстаршин, 1380 козаків, мав 4 гармати.

249

Алексєєв Михайло Васильович (1857–1918) — військовий і політичний діяч, генерал від інфантерії російської служби.

Під час Першої світової війни — начальник штабу Південно-Західного фронту, головнокомандуючий військами Північно-Західного фронту, з серпня 1915 р. До лютого 1917 p.- начальник Штабу Верховного Головнокомандуючого, потім — військовий радник Тимчасового уряду.

Після жовтневого перевороту в Петрограді створив у Новочеркаську «Алєксєєвську організацію», яка стала ядром Добровольчої армії. З 31 серпня 1918 р. — верховний керівник Добровольчої армії і голова «Особливої нарада». Помер 8 жовтня 1918 р. у Катеринодарі.

250

Легіон Українських Січових Стрільців був сформований в серпні 1914 р. для боротьби за українські національні інтереси і як зав'язок майбутнього сучасного українського війська, за ініціативою Головної Української Ради. Для керівництва легіоном було утворено Українську Бойову Управу.

Легіон формувався і поповнювався виключно з добровольців, які не піддягали призову до австро-угорської армії. Командування обмежило його чисельність 2,5 тисячами стрільців.

Протягом Першої світової війні Легіон УСС діяв у складі 55-ї австро-угорської дивізії. Увійшов на територію України разом з австро-німецькими військами після укладення Брестського миру, брав участь у боях з червоними загонами на півдні України.

Восени 1918 р. передислокований на Буковину. Після проголошення 1 листопада 1918 р. створення Захїдно-Української Народної Республіки став організаційним ядром її збройних сил — Галицької Армії і увійшов до остатньої як 1-а бригада УСС. Існував до травня 1920 р.

251

Головнокомандуючим австро-угорськими військами на території України був генерал-фельдмаршал фон Краус; його ставка містилася в Одесі.

252

За Центральної Ради призначалися на місця не генерал-губернатори, а генеральні комісари. Таким генеральним комісаром до Одеси (яка з округою за новим адміністративно-територіальним поділом становила окрему «землю») був призначений С. Коморний, колишній повітовий начальник в Галичині. Зіткнувшись з сильним опором політиці Центральної Ради, С. Коморний 26 березня 1918 р. виїхав до Києва і подав у відставку. За гетьманату він був призначений повітовим старостою Річицького повіту на Поліссі.

253

За часів гетьманату Українська Держава мала в РРФСР два генеральні консульства (у Москві та Петрограді, генеральні консули О. Кривцов та С. Веселовський) і чотири консульства (у Самарі, Саратові, Казані та Омську, консули О. Багрій, І. Яковлів, П. Бачило і Адамович).

254

фон Мірбах Вільгельм, граф (1871–1918) — німецький дипломат. Після укладення Брестського миру — посол Німеччини в РРФСР. Трагічно загинув внаслідок терористичного замаху лівих есерів у Москві 6 липня 1918 р.

255

Йдеться про Царський (Марийський) палац. Перепоною до негайного розміщення там резиденції на початку гетьманату було, зокрема, використання приміщення палацу більшовиками під час їхнього панування в Києві для розміщення свого штабу та здійснення екзекуцій.

256

За свідченнями учасниці підготовки замаху І. Каховської, генерал-фельдмаршал Г. фон Айхгорн був убитий «Бойовою організацією» лівих есерів за погодженням між Російським та Українським Центральними комітетами цієї партії.

30 липня 1918 р. член «Бойової організації» Борис Донський (з селян Рязанської губернії, матрос Балтійського флоту) кинув бомбу, яка смертельно поранила фельдмаршала і його ад'ютанта фон Дреслера. Убивцю було схоплено й повішено на Лук'янівській площі Києва 10 серпня 1918 р.

257

Лівобережні повстання влітку 1918 р. проти австро-німецьких окупантів і гетьманату у переважній більшості були стихійними. Частина ж їх проходила під керівництвом українських лівих есерів та більшовиків.

258

Повстання почалося 3 червня 1918 р. з відсічі селян села Лисянка Звенигородського повіту каральному загонові і охопило Звенигородщину, Київський, Таращанський, Сквирський, Васильківський, Бердичівський, частково Уманський повіти. Очолював повстання Революційний штаб з колишніх фронтовиків, координацію дій повстанських загонів здійснював М. Шинкар. Селяни відновлювали земські комітети, створювали «охоронні сотні». 9 червня від німецького гарнізону була визволена Звенігородка, 12 червня — м. Тараща. Загальна чисельність повстанців досягла 40 тис. чол. при 12 гарматах, 200 кулеметах.

259

На початку серпня 1918 р. у Чернігівській губернії, особливо в Ніжинському повіті, відбувався збройний виступ партизансько-повстанських загонів. Німецькі війська придушили повстання. Виступи були й у північних повітах Полтавщини.

260

На придушення повстання було кинуто два німецькі піхотні полки і кавалерійську бригаду. Наприкінці червня повстанці прорвали оточення і через Полтавщину, Харківщину, Чернігівщину пробилися на початку серпня до нейтральної зони між РРФСР та Українською Державою.