Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

• Название: Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современная проза

Урбанізований світ перетворює справжнє життя на ілюзію. Ганна - менеджерка-жайворонок. Андрій - лікар-сова. Ранок і ніч - дві різні реальності. Десь в паралельному вимірі він і вона вже давно знайшли одне одного. А от у реальному житті все відбувається за розкладом вбивць.

---

Уже потiм, коли я повертався до навчання, Аврора починала пошуки «дiтей капiтана Гранта». Так вона називала грошi. Вона не читала Жюль Верна. Вона вкрала цю фразу в котроїсь iз мамчиних подруг. «Дiтей» вона шукала по всiх шухлядах. I знаходила, тому що її мати й футбольнi тренери дуже недбало ставилися до грошей. Часто про них забували. Про їхню кiлькiсть, про мiсце їхнього знаходження. Аврора про таке не забувала нiколи. Потiм вона мандрувала ювелiрними крамницями, якщо щось подобалося - купувала. Купувала нове камiнчикове лiжечко - скриньку. Барвистi шовковi хустки - ковдрочки для камiнцiв. Потiм купувала ящик горiлки та ящик шампанського. Домовлялася з вантажниками, щоб вони притягли це їй додому. Їй подобалося з ними розплачуватися. Вдома вже шурхотiла обслуга Настя, яка готувала цитринковi канапки з iкрою, червоною та чорною, для Аврорчиних вечорниць. Так було щодня.

Колобок спочатку говорив менi, що я абсолютно оскаженiв, якщо маю справу з такою дiвкою. «Вона любить спортивнi кросворди, боротися руками, футбол, напиватися «пiвнiчним сяйвом», дiаманти та прокидатися пополуднi. З усього цього тобi подобається тiльки прокидатися пополуднi. Ти вважаєш, що цього досить, щоб зустрiчатися з дiвчиною? Що вас єднає?» Колобок мене смiшив. «Хто менi це говорить, ти? Скiльки в тебе було жiнок? Сiдай, подумай, порахуй, якщо зможеш, а потiм поговоримо про твої спiльнi з ними iнтереси i про те, що єднає тебе з твоїми жiнками». Говорив йому я. Колобок переможно промовляв: «Вiдчуй рiзницю. Я з ними сплю! Для того, щоб спати з жiнками, немає потреби в спiльних iнтересах, засвоїв? Я з ними сплю, а ти з нею зустрiчаєшся, а це - рiзнi речi». Аврора мала потяг до дармоїдiв. Вони паразитували на нiй. Численнi друзi, приятельки, золота молодь. Коханцi. Ми нiколи не говорили про те, скiльки в неї було чоловiкiв, мене це не хвилювало. Мене настiльки дивували мої стосунки з нею та вона сама, що не було мiсця думкам щодо її колишнiх. Звiсно, я знав, що вони в неї були. Я натикався на їхнi краватки задирливих кольорiв, яким не надавали перевагу футбольнi тренери. На презервативи не мого розмiру. На подарунковi металевi запальнички з гравiюванням. На дивнi солодкавi фруктовi папiроски, яким надавав перевагу один дженджик - мiй попередник.

Я знав про те, що вона нiколи не рахує грошей - може витрачати на коханцiв шалено багато, може пробачити, якщо хтось поцупить велику суму, одяг чи картину, але нiколи не пробачить, якщо хтось зазiхне на її дiаманти. Один усе ж таки наважився. Аврора не написала заяву до мiлiцiї. Вона зустрiла його бiля будинку i зламала йому три ребра i ключицю, а потiм сiла в його машину й наїхала на нього. Вiд поштовху вiн влетiв у стовп. У шпиталi пролежав довгенько. Я його бачив, бо саме там був на практицi. Коли Аврора злилася, її очi перетворювалися на очi митникiв - погляд, що пронизує i змушує хвилюватися хтозна вiд чого.

Коли я почав зустрiчатися з Авророю, мати була дуже задоволена. «Дiвчинка з поважної родини». Мати була рада, що я увiйду в «такi кола». «Футбольнi тренери, туркменськi динi взимку, щоденне шампанське, гарна дiвчина з грошима, перспективи». В її уявi я вже був головним лiкарем футбольної збiрної. Катерина насмiхалася. «Вона ж дурна! Обмеженiсть вражаюча». Казала Катерина. «Ти ж говорив, що розмови для тебе дуже важливi, чи ти не мав на увазi розмови з дiвчиною чи дружиною, га?» Я заперечував i говорив, що ми з Авророю розмовляємо. Хоча це було перебiльшення. Ми рiдко говорили. Я мало що знав про футбол.

Ще менше про дiаманти. Катерина примружувала котячi очi. «Я думала, що таке роблять тiльки жiнки». Вона звинувачувала мене у продажностi. Коли я повiдомив близьким, що розiрвав нашi стосунки, мати плакала,

Катерина теж виглядала розгубленою, мабуть, на той час у неї з'явилися власнi плани, що вибудувались на моїх взаєминах з Авророю. «Як ти мiг? Усе ж було добре!» Галасувала мати. Я казав, що не можу далi продовжувати стосунки з дiвчиною, якi призведуть мене щонайменше до пияцтва. Я говорив про те, що не можу уявити своє майбутнє спiвiснування з дiвчиною, для якої Бах - це удар кулака по столу. Я бив кулаком: «бах-бах». А слово «фуга» вона сприймає як композицiю з пальцiв. «Показати яку? - скаженiв я. - Показати?» Я не хотiв розповiдати їм, що Аврора зрадила мене з Колобком. Вiн завжди надавав перевагу фарбованим бiлявкам.

«Згадував?» - запитує Катерина. Я киваю. Згадував. «Шкодуєш?» Перед тим, як сказати «нi», я мовчу якусь мить. Час вiд часу, коли я дивлюся спортивнi новини, я бачу Аврору. Вона - спортивна коментаторка. Вишукана молода жiнка з бiлястим волоссям. Перли - зуби, перли - губи, перли - манiкюр, перли на шиї. Невеликi дiаманти в маленьких вухах. Типова жителька телесвiту. Дiва. «Вона мене поiнформувала, що вона тiльки вимовляє чужi слова. Як лялька - нахилиш її, то вона каже: «Ма-ма».

Вона сказала, що в неї з дитинства не було своїх слiв, та й життя було якесь вигадане, чуже. Вона передавала тобi вiтання. До речi, вона - розлучена». Катерина витягує з сумочки свiй маленький мобiльний телефончик. «Нi, - кажу я. - Сестро, якщо тобi вкрай необхiдно стати комусь корисною, передай цей номер Колобковi». «Колобку? А вiн тут до чого?» «Хоча б до того, що вiн завжди надає перевагу фарбованим бiлявкам».

iii)

Дощило. Не люблю дощу вранцi, це дуже обтяжує життя людям, що не вмiють шпетно ходити по калюжах, постiйно заляпують собi ноги (панчохи, вишуканi брюки, бiлi джинси), я вже не кажу про бiг. Коли я бiгаю в дощ, я примудряюся заляпувати собi спортивну кофтину.

Я люблю смакувати свої ранки, як каву. Довго роздивлятися, яким рiзним буває небо. Темне. Сiре. Бiляста пiнка з напiвпрозорих хмарок. Синява, дивитися на яку боляче. Заплющувати очi, вирiзати фiгурку людини, потiм вiдкривати, бачити когось, хто йде, поспiшає на роботу чи з роботи, от як зараз, стрункi чорнi нiжки пiд червоною парасолькою, уявляти, що ти сам вирiзав i вклеїв у цей ранок маленьку iстоту, що складається з червоного круглого тулуба та двох чорних прямокутникiв. Налiплювати на зеленi газони, на чорний асфальт, прикрашений аплiкацiєю з жовтого листя, на рожево-сiру брукiвку iнших парасолькових iстот, що тримають у руках сумки, пакунки, ведуть до садкiв та шкiл ще менших парасолькових iстот i вигулюють кудлатих песикiв.

Я вдягаю спортивний костюм темно-сiрого кольору й вирушаю. Починається нова, наступна стадiя мого приватного життя - ранкова пробiжка. Я починаю бiгти, як тiльки вислизаю з пiд'їзду, ноги починають викидатися швидше. Я вiдчуваю себе цуциком, якого заносять у воду, а вiн iще в руках свого господаря починає наче пливти, iнстинктивно ворушити лапками. Так i я. Залежна вiд своїх нiг, а вони - вiд ранку, вiд спортивного костюма, що я вдягаю, вiд останньої сходинки, з якої спружинює моя права нога.

Кiоск iз газетами, тiльки починають розкладати. Краплини дощу бомбардують накриття. Розумова їжа - преса, сповнена пестицидами та нескiнченними шкiдливими лiтерами на кшталт шкiдливих для здоров'я харчових домiшкiв «Е». Менi здається, що сувора газета «Цiлковито таємно» з дощовими плямами на обличчi чоловiка в чорному (мабуть, шпигуна) зi злiстю поглядає на останню сторiнку газети, назву якої менi не видно, де метеозведення на сьогоднi прикрашене зображеннями дуже ситого на вигляд сонечка. Газета без назви розсунула сторiнки, наче розводить руками: «Буває…»

«"Сьогодня" є?» - питає чоловiк у картузику. «"Сьогодня" немає. Буде завтра», - вiдповiдає йому панi газетярка, завжди стримана, її сиве волосся зiбране в невiдому квiтку. А я бiжу далi, я залишаю чоловiка в картузику, для якого сьогоднi немає, воно настане завтра. А в мене є, це сьогоднi? Його ще не змито цим дощем? Я вiдчуваю себе фантастичним персонажем, у якого забрали сьогоднi. «Сьогоднi немає«. Що з цим поробиш? А що робити тим, хто не вiрить у завтра? Що робити тому вiдсотковi людей, хто живе сьогоденням?

Я вже далеко. Бачу, що перший уже є. Вiтаюся з «бiлим козирком». Я не знаю, хто вiн, цей огрядний дядечко, я знаю, що вiн «бiлий козирок». Тi, хто постiйно бiгає вздовж затоки, звикли вiтатися одне з одним. Так, формально. Я вигадую, що «бiлий козирок» - колишнiй генерал КДБ, в нього холодний мозок, гаряче серце та заплямована совiсть, що ховається пiд бiлим козирком. Вiн про мене ще й не те може вигадати, хоча що я йому? Вiтаюся з людино-доберманом. Людина менi киває. Доберман намагається вкусити за п'яту. Я, як завжди, вишкiряюся на нього. Показую зуби. Вiн, як завжди, кумедно нахиляє пику. Мабуть, Людина на нього нiколи не шкiриться. Хоча, коли бачиш цю пару вперше, здається, що Людина вмiє не тiльки шкiритися, але й вкусити як слiд за шию. Далi-далi. Хлопець, який нiколи не вiтається. Вiн спортсмен. Вiн знай намотує собi свої кiлометри. Його мозок не зайнятий нiякими думками, крiм, власне, бiгу. Скiльки ще залишилося кiл, скiльки кiлометрiв, яка швидкiсть, який тиск, куди йде навантаження, стежити за диханням, поглядати на годинника, чи вкладається вiн у час? I таке iнше. Я йому заздрю, бо в мене на плечах голова, начинена думками, як пiца перцем, томатами, салямi, шинкою, куркою, ананасами, цибулею, анчоусами, креветками, оливками - безлiч компонентiв.