Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

• Название: 1Q84. Книга третя
• Автор: Харуки Мураками
• Жанр: Социально-психологическая фантастика
• Год: 2011
• ISBN: 978-966-03-3571-4, 978-966-03-5605-4 (кн. 3)

«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 рокуй увесь його стартовий наклад був розкуплений ще до кінця дня. Незвична назва твору — пряма алюзія на роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984».

Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року.

До видання увійшла третя книга роману X. Муракамі «1Q84».

---

Стара пані на хвильку задумалася.

— Я народила двох дітей, а тому по-своєму розумію, що ви назвали «ефектом». Однак ви сказали, що завагітніли без статевого зв'язку з чоловіком. З цим мені трудно відразу погодитися.

— Так само й мені.

— Вибачте за безтактність, але чи не могли ви мати статевого акту в непритомному стані?

— Ні, такого зі мною не було. Моя свідомість завжди ясна.

— Я завжди вважала вас людиною, здатною мислити логічно, — старанно добираючи слова, сказала господиня садиби в Адзабу.

— І я хотіла б, щоб принаймні так і було.

— Та все одно ви гадаєте, що завагітніли без статевого акту.

— Вважаю, що є така можливість. Якщо казати точно, — відповіла Аомаме. — Хоча, звісно, в самому міркуванні про таку можливість є щось нелогічне.

— Зрозуміло, — сказала стара пані. — У всякому разі, почекаємо результатів. Засіб для тесту на вагітність доставлю вам завтра. Тим же способом і в той же, як завжди, час. Для певності приготуємо кілька видів засобів.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Якщо припустити, що сталося зачаття, то, по-вашому, коли?

— Напевне, того грозового вечора, коли я вирушила до готелю «Окура».

Стара пані коротко зітхнула.

— Ви можете так точно визначити?

— Так, можу. За моїми розрахунками, того дня чисто випадково могло найлегше настати зачаття.

— Якщо так, то виходить, що ви вагітні вже два місяці.

— Саме так, — підтвердила Аомаме.

— Нудота буває? Зазвичай, гадаю, така пора найкритичніша.

— Зовсім не буває. Сама не розумію, чому.

— Якщо після тесту зрозумієте, що справді завагітніли, то що робитимете?

— Насамперед подумаю про те, хто біологічний батько дитини. Природно, що для мене це питання матиме велике значення.

— А ви не здогадуєтеся, хто?

— Поки що ні.

— Зрозуміло, — спокійним голосом сказала стара пані. — У всякому разі, я завжди стоятиму на вашому боці, хоч би що сталося. З усіх сил захищатиму вас. Запам'ятайте це добре.

— Вибачте, що в такий час завела таку важку розмову, — сказала Аомаме.

— Та ніяка це не важка розмова. Для жінки це найголовніша проблема. Після тесту разом подумаємо, що далі робити, — сказала стара господиня садиби в Адзабу й тихо поклала слухавку.

Хтось постукав у двері. Аомаме робила на ліжку вправи з йоги, але зупинила рухи й прислухалася. Стук був твердим і наполегливим. Такого вона не пам'ятала.

Аомаме добула з шухляди комода пістолет і зняла запобіжник. Відтягла назад затвор і швидко загнала патрон у патронник. Засунувши його за пояс тренувальних штанів, навшпиньки пішла на кухню. Схопивши обома руками металеву софтбольну биту, вп'ялася очима в двері.

— Такаї-сан! — звертався грубий, хрипкий голос. — Такаї-сан, ви дома. Я з «NHK», прийшов отримати абонентну плату.

Держак бити огортала шорстка вінілова стрічка.

— Послухайте, Такаї-сан! Може, я повторююсь, але знаю, що ви дома. А тому перестаньте гратися у схованки. Такаї-сан, ви дома й чуєте мій голос.

Чоловік повторював майже ті самі слова, що й минулого разу. Наче відтворював запис на магнітній стрічці.

— Може, ви думаєте, що моя обіцянка прийти знову — це погроза. Ні-ні, я дотримую свого слова. Й обов'язково збираю належну плату. Такаї-сан, ви дома й нашорошили свої вуха. Так собі думаєте: посиджу тихо, й цей збирач плати хоч-не-хоч згодом піде.

Чоловік знову сильно постукав у двері. Разів двадцять чи двадцять п'ять. «Власне, що він робить? — подумала Аомаме. — Чому не тисне на кнопку дзвінка?»

— А ще ви ось що думаєте, — ніби вгадавши її думки, сказав чоловік. — Що в мене дуже сильна рука. І якщо кілька разів постукаю у двері, то рука заболить. І ще думаєте, чому стукаю, а не дзвоню — мовляв, так було б краще.

Аомаме несамохіть скривилася.

А тим часом чоловік провадив далі:

— Ні-ні, я не хотів дзвонити. Навіть якщо натисну кнопку, пролунає тільки «дзень-дзень». Хоч би хто дзвонив, зазвучить щось невинне й одноманітне. А от стук має індивідуальні особливості. Передає живі почуття, бо людина стукає своєю рукою. Звісно, рука трохи болить. Бо я — не «Залізний чоловік № 28».[11] Але нема ради. Така моя робота. А нам усім, багатим і бідним, треба поважати будь-яку роботу, хіба ні, Такаї-сан?

Знову почувся сильний стук. Загалом двадцять сім разів, з рівними паузами. Долоня, що стискала металеву биту, спітніла.

— Такаї-сан, людина, що приймає електромагнітні хвилі, має сплачувати за цю послугу «NHK», як це визначено законодавством. Нема ради. Такі у світі закони. Ви не могли б добровільно сплатити? А хіба я з власної охоти стукаю у двері? Та й ви, Такаї-сан, мабуть, не хочете постійно мати неприємності. Певно, думаєте: навіщо мені така халепа? То, може, добровільно заплатите за послугу «NHK»? І тоді знову заживете спокійно.

Голос чоловіка гучно відлунював у коридорі. Аомаме подумала, що цей чоловік насолоджується своєю балакучістю. Насолоджується тим, що насміхається, глузує і лає неплатників. У цьому відчувалася якась збочена радість.

— Такаї-сан, бачу, що й ви вперта людина. Захоплююсь вами. Ви вперто зберігаєте мовчанку, як молюск на дні глибокого моря. Там, за дверима, ви зараз стежите за мною. Від напруження пітнієте під пахвами. Ну що, хіба не так?

Ще тринадцять разів чоловік стукав у двері. Потім перестав. Аомаме помітила, що пітніє.

— Гаразд. Сьогодні я вас на цьому залишу. Але найближчим часом знову навідаюся. Здається, ніби мені щораз більше сподобалися ваші двері. Вони бувають різними. А ваші досить непогані. Добре відлунюють. Сподіваюсь, що ви не заспокоїтеся, якщо я регулярно не приходитиму й не стукатиму. Такаї-сан, бувайте! До наступної зустрічі!

Після того настала тиша. Здавалось, збирач абонентної плати пішов. Однак його кроків не було чути. Може, вдав, що пішов геть, а сам стоїть перед дверима. Аомаме ще міцніше, обома руками, стиснула биту. Так почекала хвилини дві.

— Я ще тут, — заявив чоловік. — Ха-ха-ха, ви, напевне, подумали, що вже пішов. Але я все ще тут. Збрехав. Вибачте, Такаї-сан. Я — така людина.

Чоловік відкашлявся навмисне дражливим голосом.

— Я давно на цій роботі. І поступово навчився бачити людину по той бік дверей. Повірте, не брешу. Немало людей ховається за дверима, аби не платити «NHK». Я кілька десятків років маю справу з такими. Такаї-сан, ви чуєте?

Він тричі, сильніше, ніж досі, постукав у двері.

— Такаї-сан, ви дуже вміло ховаєтеся. Як камбала під піском на морському дні. Це називають мімікрією. Але навіть так вам не вдасться втекти. Обов'язково хтось прийде й відчинить ці двері. Правду кажу. Це гарантую я, збирач плати, ветеран «NHK». Хоч би як спритно ви ховалися, ваша мімікрія — це врешті-решт обман. Вона нічого не вирішує. Повірте, Такаї-сан. Я скоро піду. Цього разу насправді. Однак найближчим часом знову навідаюся. Як почуєте стукіт — значить, я прийшов. Ну, то бувайте здорові, Такаї-сан!

І цього разу не було чути кроків. Аомаме почекала хвилин п'ять. Потім підступила до дверей і прислухалася. Заглянула у вічко. У коридорі ні душі. Очевидно, збирач плати справді пішов.

Аомаме приставила металеву биту до кухонного буфета. З пістолетного патронника вийняла патрони, поставила запобіжник й, обгорнувши пістолет товстими колготками, поклала в шухляду. Лягла на диван і заплющила очі. Голос чоловіка все ще лунав у вухах.

Але навіть так вам не вдасться втекти. Обов'язково хтось прийде й відчинить ці двері. Правду кажу.

Принаймні цей чоловік не належить до секти «Сакіґаке». Вони діють тихіше й з найкоротшої відстані. Не схильні насторожувати людину гучними містифікаціями в коридорі багатоквартирного будинку. Це не їхній стиль. Аомаме уявила собі постаті Голомозого й Кінського хвоста. Вони б наблизилися без шуму, крадькома. Якби вона їх помітила, відразу сховалися б.

Аомаме хитнула головою. Спокійно дихала.

«Може, це справжній збирач абонентної плати «NHK», — подумала Аомаме. Але ж тоді він мав би помітити повідомлення про автоматичну, з банківського рахунку, сплату за послугу «NHK». Аомаме бачила, що воно наклеєне на дверях. А може, це душевнохвора людина. Та все-таки слова чоловіка звучали навдивовижу реалістично. — Здається, ніби він крізь двері відчував мою присутність. Схоже, ніби знає мою таємницю або спритно винюхав її частину. Однак власними силами не може відімкнути двері й зайти всередину. Двері треба відмикати зсередини. А я в жодному разі не збираюся цього робити».

«Та ні, так стверджувати я не можу. Бо якщо Тенґо ще раз з'явиться в дитячому парку, то я, не вагаючись, відімкну зсередини двері й побіжу до нього. Незважаючи ні на що», — вирішила Аомаме.

Вмостившись на садовий стілець веранди, Аомаме, як завжди, крізь щілини у пластикових жалюзі стежила за дитячим парком. На лавці під дзельквою сиділа парочка учнів середньої школи вищого ступеня у форменому одягу й серйозно про щось розмовляла. Дві молоді мами стежили за своїми малими дітьми, що гралися в пісочниці. Не відриваючи очей від дітей, вони щось жваво обговорювали. Така картина зустрічається у будь-якому парку пополудні. Аомаме довго дивилася на вершину дитячої гірки.