Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

• Название: 1Q84. Книга третя
• Автор: Харуки Мураками
• Жанр: Социально-психологическая фантастика
• Год: 2011
• ISBN: 978-966-03-3571-4, 978-966-03-5605-4 (кн. 3)

«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 рокуй увесь його стартовий наклад був розкуплений ще до кінця дня. Незвична назва твору — пряма алюзія на роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984».

Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року.

До видання увійшла третя книга роману X. Муракамі «1Q84».

---

— Ви знаєте стільки розважливих історій!

— Не зовсім. Просто призбирую їх відповідно до потреби. Щоразу запам'ятовую лише те, що може реально знадобитися, бо систематичної освіти не дістав. Якщо є бажання, то обов'язково буде випробування. Як ви сказали. Це правда. Тільки бажань мало, й вони здебільшого абстрактні, а випробувань сила-силенна, й вони здебільшого конкретні. Цього я навчився за власний рахунок.

— Так урешті-решт які зізнання добули з дерев'яного стільця слідчі-початківці?

— Сумніваюсь, чи варто над цим замдслюватись, — відповів Тамару. — Бо це буде щось схоже на коан[2] секти Дзен.

— Сталінської секти Дзен, — сказала Аомаме.

Трохи помовчавши, Тамару поклав слухавку.

Того дня пополудні, користуючись велотренажером і лавкоподібним спортивним знаряддям, Аомаме зайнялася фізичними вправами. Таким відчутним навантаженням вона вже давно не насолоджувалася. Після того змила піт під душем. Слухаючи радіо, готувала прості страви. Передивилася по телевізору вечірні новини. (Жодна з них її не зацікавила.) А коли сонце зайшло за обрій, вийшла на веранду й спостерігала за парком. З тонким пледом на колінах, біноклем і пістолетом. І лискучою новенькою металевою битою.

«Якщо Тенґо не з'явиться, то я проводитиму одноманітне життя у кварталі Коендзі, поки не скінчиться 1Q84 рік, повний загадок. Готуватиму страви, робитиму вправи, переглядатиму новини й, перегортаючи сторінки Пруста, чекатиму, коли з'явиться Тенґо. Очікувати його — головне моє завдання. Наразі тільки ця слабенька нитка прив'язує мене до життя. Як того павука, якого я побачила, коли спускалася аварійними сходами із столичної швидкісної автостради. Маленького чорного павука, що, затаївся у жалюгідному павутинні серед бруднуватої металевої арматури. Розгойдуване вітром, що продував між опорами автостради, воно, засмічене, ледве трималося купи. Дивлячись на все це, я почувалася засмученою. Та от зараз я опинилася в такому ж становищі, як і той павук».

«Треба дістати касету з «Симфонієтою» Яначека, — подумала вона. — Вона мені потрібна під час фізичних вправ, її музика пов'язує мене з якимось невизначеним місцем. Виконує роль гіда. Треба додати її до наступного списку замовлених товарів».

Тепер, у жовтні, залишилося тільки три місяці відстрочки. Годинник безперестанку вибивав час. Усівшись на садовий стілець, Аомаме й далі спостерігала крізь щілини непрозорих пластикових жалюзі за парком і дитячою гіркою. Ртутний ліхтар обдавав дитячий парк мертвотно-блідим сяйвом. Цей краєвид викликав у її пам'яті безлюдні проходи в будівлі акваріума. Невидимі фантастичні риби безшумно, ні на мить не зупиняючись, пливли між деревами. Два Місяці на небі вимагали від Аомаме визнання.

«Тенґо-кун, — прошепотіла Аомаме. — Де ти зараз?»

Розділ 3 (про Тенґо) Усі звірі в європейських костюмах

Пополудні Тенґо навідався у батькову палату й, сівши обіч його ліжка, розгорнув привезену з дому книжку й почав читати вголос. Прочитавши сторінок п'ять, перепочивав, а потім знову читав. Читав уголос усе — оповідання, життєписи й книжки про природничі науки. Мав значення не їхній зміст, а те, що він читав їх голосно.

Тенґо не знав, чи батько чує його голос, чи ні. Дивлячись на його обличчя, не помічав жодної реакції. Худющий нещасний старик, заплющивши очі, тільки спав. Не ворушився, і навіть не було чути, як дихав. Напевне, дихав, але підтвердити це вдалося б, якщо нахилити близько до нього вухо або перевірити, як запітніє дзеркало, прикладене до рота. З крапельниці в його організм перетікав фізіологічний розчин з ліками, а через катетер ледь-ледь скапувала сеча. Тільки ці два повільні, спокійні процеси показували, що він ще живий. Інколи медсестра голила його електробритвою й маленькими ножичками із заокругленим кінцем вистригала білі волосинки з вух і носа. Підрівнювала також брови, які й далі росли, незважаючи на його непритомність. Дивлячись на батька, Тенґо поступово перестав розуміти, чи є якась відмінність між людським життям і смертю. Чи взагалі вона є? Може, лише для зручності ми забрали собі в голову, що є?

Приблизно о третій прийшов лікар й розповів Тенґо про стан хворого. Розповідь була короткою і загалом однаковою. Мовляв, зміни немає. Хворий лише спить. Його життєві сили мало-помалу вичерпуються. Інакше кажучи, він поволі й невідворотно наближається до смерті. Якісь медичні контрзаходи, які треба було б ужити, поки що не намічалися. Нічого іншого не лишалась, як дати йому спокійно спати. Лише це міг сказати лікар.

Під вечір два санітари відвезли батька на обстеження. Кожного дня санітари були іншими й завжди мовчазними. Можливо, через великі маски на обличчі вони нічого не говорили. Один з них скидався на іноземця. Щуплий і смаглявий, він завжди пробував усміхнутися до Тенґо. Це вгадувалося по його очах. Тенґо також усміхався і кивав.

Через півгодини-годину батька знову привезли в палату. Тенґо не знав, яке обстеження над ним провели. Коли його відвезли, Тенґо спустився вниз, у їдальню, випив зеленого чаю і, згаявши хвилин п'ятнадцять, повернувся у батькову палату, сподіваючись, що на порожньому ліжку, може, з'явиться повітряна личинка, а в ній лежатиме юна Аомаме. Однак нічого такого не сталося. У напівтемній палаті залишився тільки запах хворого й безлюдне ліжко із западиною.

Стоячи перед вікном, Тенґо дивився на зовнішній краєвид. По той бік двора, порослого травою, простягався чорний сосновий бір, з-за якого долинав шум бурхливих хвиль Тихого океану. В ньому ніби вчувалося густе й похмуре звучання безлічі душ, що, зібравшись, перешіптувалися між собою. Здавалось, їхнє зборище вимагало участі ще більшої кількості душ, щоб почути ще більше розповідей.

Перед тим, у жовтні, Тенґо двічі протягом вихідного дня навідувався до оздоровниці в Тікурі. Рано-вранці сідав в експрес, приїжджав сюди і, сидячи коло батькового ліжка, раз за разом починав говорити. Однак чогось схожого на відповідь не чув. Лежачи горілиць, батько спав глибоким сном. Майже весь час Тенґо витрачав на споглядання краєвиду за вікном. А коли наближався вечір, очікував, що тут щось станеться. Та нічого не ставалося. Тільки сонце спокійно заходило за обрій і палату огортала легка пітьма. І тоді, зневірившись, Тенґо підводився, сідав в останній експрес й повертався в Токіо.

«Може, треба набагато триваліше бачитися з батьком, — подумав він одного разу, — а не приїжджатилише на один день. Можливо, я мав би виконувати глибше свої обов'язки». Особливо конкретної підстави для цього не було, але так йому здавалося.

У другій половині листопада Тенґо нарешті вирішив узяти відпустку. У підготовчій школі він пояснив, що мусить доглядати батька, який перебуває у важкому стані. І це була правда. Замінити себе у школі попросив свого університетського однокурсника — одного з небагатьох, з ким підтримував хоч якийсь зв'язок і після закінчення університету один-два рази на рік спілкувався. Той однокурсник мав славу особливого дивака навіть на математичному факультеті, багатому на диваків, й був надзвичайно здібним. Однак, отримавши університетський диплом, він не влаштувався на солідну роботу, не займався наукою, а, коли мав настрій, викладав математику у приватній школі, якою керував його знайомий. Решту часу гаяв як заманеться на читання різних книжок і риболовлю в гірських річках. Тенґо випадково дізнався, що він має вчительський талант, якого сам не цінує. Крім того, він не мусив напружуватися на роботі, бо належав до заможної родини. Одного разу перед тим він прочитав лекцію замість Тенґо і серед учнів здобув добру репутацію. Тенґо зателефонував йому, пояснив свою ситуацію, і той легко погодився допомогти.

Після того у Тенґо залишилася ще одна проблема — що робити з Фукаері, яка проживала разом з ним. Він не знав, чи доцільно залишати саму в своїй квартирі її, далеку від цього світу дівчину, на тривалий час. До того ж вона, уникаючи людей, переховувалася. А тому запитав її саму, чи вона стерегтиме квартиру, чи хоче тимчасово перебратися куди-інде.

— Куди ви вирушаєте? — запитала вона серйозно.

— До «Котячого міста», — відповів Тенґо. — Батько лежить непритомний. Уже досить давно спить глибоким сном. Мені сказали, що, можливо, він недовго протягне.

Те, що одного надвечір'я на ліжку палати з'явилася повітряна личинка, Тенґо обійшов мовчанкою. І те, що в ній спала юна Аомаме. І те, що повітряна личинка до найменших дрібниць була такою, якою її описала Фукаері у своєму оповіданні. І те, що потай сподівається ще раз її побачити.

Примружившись й міцно стуливши губи, Фукаері довго не спускала з нього очей. Ніби хотіла прочитати послання на його обличчі, написане дрібними ієрогліфами. Майже мимохіть Тенґо торкнувся рукою обличчя, але жодного напису не відчув на дотик.