Лариса Денисенко - 24:33:42

• Название: 24:33:42
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современная проза

---

На вiдмiну вiд мене, Лiка ховала руки не в шкiряних рукавичках, а в чашках з трав'яним чаєм. "Я роблю вигляд, що влаштовую їм кориснi ванночки, а сама їх топлю". Лiка вигадала ще одну методологiю, як подолати нервовi зриви. Крiм читання масової лiтератури. "Нiчого так не заспокоює, як свiдома зрада", - Лiка сидить на краєчку мого лiжка, час вiд часу посмiхається, та виловлює нiгтями ту заварку, яка спливає, щоб хапнути трохи свiжого повiтря. "Це як?" - запитую я. "От я одного разу свiдомо зрадила своєму чоловiковi. I все. Нiякого нервового зриву. А мiг би бути, якби я завчасно не схопилася". - "Та ну? А з ким ти його зрадила?" - "Та, з одним". - "А ти його кохаєш?" - "Ти з глузду з'їхала? Нi, я його не кохаю. Працює з нами одна, яка його кохає. Вона йому не дружина, як ти, мабуть, розумiєш, дружина його б нi за що не кохала, вона ж не божевiльна кохати такого кнура. I замiж за нього виходити, i кохати, i все вона мусить робити сама, забагато для середньостатистичної жiнки. А ця його кохає, тобi б вона не сподобалася. Волосся тьмяне, очi тьмянi, плями на обличчi. Суцiльна жертва екологiї. Сюди її треба, щоб принаймнi посмiхатися навчили та за руками доглядати. Але не це найцiкавiше. Найбiльш цiкаво те, що вiн її кохає! Можеш собi таке уявити?" Я кажу, що можу собi уявити майже усе. "Тому я й люблю з тобою розмовляти!" - каже Лiка. Я посмiхаюся. Лiка каже, що це не щаслива посмiшка, i тицькає в мене люстерком.

"А вiн тебе кохає?" - ледь здихавшись люстерка, питаю я. Нi, вiн її не кохає. "А чого йому мене кохати?" - "Ну, наприклад, тому що в тебе гарнi очi, губи та пальцi. Кохають i за менше", - кажу я. В Лiки дiйсно все це неймовiрно гарне. Лiка каже менi, що розумiє, що кохають i за менше, але вона переконана, що вiн її не кохає. "Можеш не сумнiватися", - каже вона. Я починаю смикати рукавичку, хочу гризнути нiгтика, я сумнiваюся. "По руках", - загрозливо проголошує Лiка. "Анi вiн мене, анi я його не кохаю!" - Лiка така радiсна. "То навiщо тодi зраджувати чоловiковi? Пояснюй, навiщо". - "А для того, щоб усi усвiдомили, що я теж можу. Захотiла та змогла!" - "Що ти можеш?" - "Не кохати, не бути коханою, але мати!" - "Ну, якщо ти його захотiла, тодi…" - "Яка ж ти буваєш вперта. Слухай сюди. Я його не захотiла. Себто я захотiла його отримати. Ну, дивися, все ж просто! Вiн мене не кохає, вiн кохає жертву екологiї, я його також не кохаю, але ми спимо разом! Зi мною вiн спить, а кохає її, i вона його кохає, але з ним вона не спить. Коли ж вони будуть спати, якщо вiн спить зi мною! Часу немає. I що ми маємо? Ми маємо складний випадок, коли я можу отримати будь-якого чоловiка, навiть того, хто кохає iншу та кого не кохаю я. I таке я можу утнути з ким завгодно. I тодi вже не до депресiй, зрозумiло? Депресiї будуть в тiєї, яка кохає, в неї серце слабке." Я кажу, що менi хочеться стати розчепiрою, походити палатою та посмiхатися. "То ти задоволена була, коли з ним переспала?" - "Як знову народилася!" - сяє Лiка. Я зауважую, що коли народжуєшся, почуваєшся не найкращим чином. "Iнакше б ми не народжувалися в лiкарнях, якби все було так добре, як тобi здається", - додаю я. "Не плутай лiкарнi з пологовими будинками", - каже Лiка. Я називала Лiку "моє клiнiчне щастя". Не тiльки тому, що Лiка була моїм клiнiчнимщастям, а ще й тому, що вона користувалася "Clinique. Happy".

Вона виїхала до Iзраїлю. З тим чоловiком, який кохав жертву екологiї. Я настiльки звикла до її балачок та її запаху, що тримала в шухлядi з бiлизною флакон "Clinique. Happy" i щоранку вiталася "Привiт, Лiко". Сподiваюся, що вона щаслива…

Мiй клоун-герой примчав з нашими паспортами i квитками. Таке враження, наче ми зiбралися до рагсу. Я сказала, що за час його вiдсутностi його пальто двiчi намагалося вшитися геть, але я пильнувала як слiд. "Молодець, я в тебе вiрив. А зараз нам треба ворушитися у цьому напрямi. Вже почалася реєстрацiя, будемо вилiтати до Києва iншим рейсом iншої авiакомпанiї приблизно за годину".

I я заплакала. Вiн знiтився, я розумiю, що жiночi сльози - це випробування для чоловiкiв. "Щось не так?" - запитав вiн. Смiшнi вони, чоловiки. Коли не так, плачеш рiдше, частiше плачеш саме коли так. Бо повiрити в те, що все буде саме так, надзвичайно важко. Я заперечливо махаю рукою. Все о'кей. Вiн бере в мене своє довге чорне пальто, допомагає менi встати, i намагається уникати моїх сльозливих оченят. Я його розумiю, кляте рюмсання, моя б воля - сховала цi очi у шкiряних рукавичках. Помаранчевий шалик на його пiджаку робить його схожим на вiдомого росiйського режисера та невiдомих європейських функцiонерiв. Я посмiхаюся. Вiн теж.

ii)

Коли палає будинок, народ верещить: "Пожежа!", i можна сподiватися, що хоча б одна людина прибiжить допомогти; доречно волати: "Грабують!", коли нападають грабiжники - можливо, якийсь герой зглянеться на вас, щоб ствердити свiй геройський статус; ще можна вiдчайдушно верещати "рятуйте!"; а от коли близька людина вчиняє дурiсть, що робити, що промовляти? Можна, звiсно, промовити: "Старий, ти що, здурiв? Очманiв ти чи що? Що ти робиш?" Але як таке можна сказати рiдному батьковi, з яким в тебе завжди були непоганi стосунки? I не просто непоганi, а - чудовi! Втiм, якщо подумати, таке сказати можна, вiдвертiсть - запорука тривалих та довiрливих стосункiв. Але як можна виплеснути таке в його свiтле, радiсне обличчя? Ти - не народжений наволоччю, ти сказати таке не здатний. Вголос я сказав йому: "Ну, поздоровляю тебе". А сам думав: "За що? Чому?" Таке зазвичай думають тi люди, в кого раптово загинув хтось близький. За що? Чому?

А спочатку все складалося так добре. Я зустрiв батька в аеропорту на новiй машинi - нещодавно взяв у кредит "Нiсан", я був поведений на японських автомобiлях. Блискучий, срiбний. Мiй приятель Милиця сказав менi, що, згiдно i з соцiологiчними дослiдженнями, дiвчата чомусь вважають найбiльш сексуальними чоловiками власникiв саме блискучих металевих авто. Тому ми з ним i вибрали саме цей колiр. Не те, що ми з Милицею в таке вiримо, але - про всяк випадок. Як цим дослiдникам вдається робити подiбнi висновки? Я сам займаюся аналiтикою, але на таке не здатний, навiть уявити собi не можу, яким чином вони про таке дiзнаються.

Батько приїхав i з США, де жив близько восьми рокiв. Приїхав вiн не назавжди, а в гостi, щоб за традицiєю разом зi мною вiдсвяткувати Новий рiк. Я дуже йому радiв i чекав на його приїзд. Окрiм нового автомобiля, який я з гордiстю йому продемонстрував, в моєму життi були ще деякi новi речi, з якими менi кортiло його познайомити. На заднє сидiння машини я накидав купу нових книжок, я таке завжди робив: можна було б залишити їх удома, але батько звик як дитина вовтузитися з цими книжками на задньому сидiннi та щасливо посмiхатися. Я це бачив, коли повертав обличчя до нього. Вiн шурхотiв сторiнками, iнодi гриз нiготь, i я почувався так само щасливим. "Клас!" - казав вiн. А менi здавалося, що в цю мить ми помiнялися з ним мiсцями, i це мене тiшило.

Батько займався в США зв'язком. Вiн i тут цим займався, тiльки там за це набагато краще платять; батько сам собi вигадав прiзвисько "Радистка Кет". Вiн любив вигадувати прiзвиська, мене, наприклад, вiн звав Мiстером Iксом. Батько виглядав чудово, вiн нiколи не нарощував собi черево, був стрункий, займався спортом та надавав перевагу здоровiй їжi, але нiколи з цього приводу не занудствував, i не без задоволення смакував разом зi мною та Милицею пивом та львiвськими ковбасками.

Для мене це була улюблена традицiя нашого спiлкування. Я, вiн, Милиця, львiвськi ковбаски, пиво та спортивний канал! Мабуть, я мав би насторожитися вiдразу пiсля того, як вiн, задоволений, всiвся поруч зi мною. "А книжки?" - трохи розгублено промовив я. "Хочу трохи побути з тобою" - cказав вiн, притиснувши мене.

Звiсно, що я зрадiв, хоча спочатку засмутився, що не побачу дитяче батькове вовтузiння з книжками. Почав розповiдати йому iсторiю придбання мого авто, в листах я вже пообiцяв розповiсти йому про це детальнiше. Але вiдчув, що вiн слухає мене не так уважно, як завжди. А коли я замовк i запитав, то як справи в нього, вiн замiсть оповiдi про своє вашингтонське життя-буття, почав розповiдати iсторiю про те, як вiн запiзнився на лiтак, про це вiн менi встиг похапцем повiдомити по телефону, щоб я не нервувався. А зараз розповiдав в деталях. Вся ця iсторiя була зав'язана на помаранчевих шаликах, було доволi цiкаво, вiн розповiв менi, що забалакався з дiвчиною про революцiю, про те, як вони з'ясували, що прогавили свою лiтакову чергу, про те, як батько схопив їхнi паспорти та намагався вирiшити питання або з вiзами, або з квитками, i це йому вдалося. Їй конче необхiдно було саме сьогоднi бути в Києвi, i батько це забезпечив, витратив свої грошi, нерви. Я пишався ним. Навiть видав на честь батька iндiйський войовничiй клич. Мiй батько - супергерой! Я про це знав давно, з тих самих часiв, коли вiн викликав мене пiдлiтком до Америки, i ми мандрували на старому фургонi Диким Заходом, i потрапляли в складнi ситуацiї, особливо в ковбойських пабах, але батько завжди все вирiшував та рятував нашi дупи, мабуть, саме тодi ми i перетворилися у по-справжньому близьких людей. Можливо, саме тодi, в п'ятнадцять рокiв, я вiдчув, що таке - родина, що насправдi стоїть за цим словом.