Лариса Денисенко - 24:33:42

• Название: 24:33:42
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современная проза

---

Вiтовський виглядав спокiйним. Посмiхався до мене своїми ямками. "Вибач-вибач-вибач", - сказав вiн та поцiлував мене в нiс. Мене рiдко хто цiлував в нiс. "А це що в тебе таке?" - "Юкка. Хлопчик. Звати - Бiрд. Буде стояти в тому кутку". - "Ти його покарала?" - "Нi, я його врятувала. А стояти йому там буде зручнiше. Юкки люблять кутки". - "Будемо пити каву?" Вiд цiєї пропозицiї я засмiялася. "А ти знаєш, що в мене є чоловiк?" - "I хто вiн?" - "Дуже недовiрлива особа". Макс припхався вночi. Ми вже спали. Вiн так грюкав кухонними дверима, що я прокинулася, не витримала та пiшла з'ясовувати: п'яний вiн чи нi. Вiн був тверезий та запарював двi кави. "Я знав, що ти прокинешся", - така задоволена мала пика. "Слушно. Ти б ще гучнiше грюкав, то не тiльки би я завiтала на нiчний вогник, а ще й сусiди припхалися б. Влаштували б великий хурал". - "Батько спить?" - "Наче. А що?" - "В мене до тебе таємна розмова". "Цiлком таємно", - хитнула головою я та влiзла з ногами на кутовий диванчик. "Що ти робиш? Це - моє мiсце!" - "Не треба було гав хапати". "Я закохався", - вiн так це сказав, що з моїх рук вислизнула фiлiжанка з кавою. "Що?" - здалося, наче я запитала. ("Не може такого бути. Такого бути не може. Бути не може такого".) Адже вiн щось говорить. "Що?" - вже голоснiше запитала я. "Шу, менi так важко говорити, а ти не слухаєш". У мене почалися фантомнi болi. Так було завжди: виразку було вилiковано давно, але коли вiдбувалося щось неприємне, вона давала про себе знати. "Я слухаю, але я трохи приголомшена. Хiба ти не розумiєш?" - "Нi", - сказав Макс.

Вiн дивився на мене чесними очима Вiтовського. Менi забракло слiв.

От сучасна молодь! Як iз такими спiлкуватися? Щоб оце я на тверезу голову зiзнавалася у коханнi мамчиному чоловiку? Ну, це в тому випадку, якби мати розлучилася з батьком та одружилася з кимось iншим. "Ти бач, який спокiйний. Хотiла б я побачити, як би ти поводився, якби тобi зiзнавалися у коханнi", - почала розтварючуватися я. "А що таке? Коли мiй батько сказав, що кохає тебе, менi це не сподобалося, але я був здатний слухати". Я просто не знала, що йому сказати. "Я тебе слухаю", - писнуло щось, мабуть, то була я. "Шу, не засинай ти! Тут таке робиться! Я - тобi таке, а ти натомiсть що? О, а звiдки тут юкка?" - "Менi подарував один схибнутий iноземець". - "Правда? Це ж треба такий збiг!" Макс посмiхався. "Ти теж хочеш подарувати менi юкку? Як її звати? Цю - Бiрд". - "Та нi. Я не про юкку. А про iноземцiв. Я ж закохався у Гаель Рейчел Бiнвель". - "Що?"

"Слухай, ти нормально почуваєшся? Я тому, власне, питаю, що ти сьорбаєш кавову гущу. Це смачно чи корисно?" - "Профiлактика вiд цинги", - сказала я. Я думала, куди подiти обличчя - воно палало. Я знаю, що я не червонiю, але вiдчуття було таке, що я червона, наче безсоромна та рухлива голiвка клюйдерева. "Звiдки ти її взяв?" - "На роботi, де ж iще? Я що, багато де буваю? Вона приїхала, щоб очолити вiддiл страхування. З лондонського офiсу, я ж тобi розповiдав, що керiвнi кадри в нас циркулюють свiтом". - "Ого!", - сказала я. "Ага. Вона британка. Власне, не зовсiм британка, вона - валлiйка". - "З Уельсу?", - запитала я. "Я ж кажу тобi, валлiйка! В неї чорне блискуче волосся та сiрi казковi очi". - "Ого!" - "Я вiдчуваю,що я їй подобаюся. Але всi говорять, що її щойно покинув її бой-френд ". - "Постiйний?" - "Наче - так. А що?" - "Та нiчого. Це я для себе. Не зважай". - "Я й кажу. Її кинув постiйний бой-френд i вона ненавидить чоловiкiв, це зрозумiло, так? У тебе таке було?" - "Було, що я не жiнка, чи що?" - "Менi потрiбна твоя жiноча iнтуїцiя та порада! Шу, допоможи, я закоханий до нестями, що менi робити!" Який вiн класний - мiй малий Макс. Вiн врятував мiй мозок та серце вiд потрясiнь. "Сьогоднi день порад та iноземцiв", - сказала я. "Повернемося до всього цього завтра. Менi треба подумати". I я пiшла досипати.

хii)

"Гаель Рейчел Бiнвель". Вимова її була м'якою, а долоня - твердою. Вона навiть моє тверде iм'я Макс (Вiолетта Вайгель-Вiтовська нiколи б не назвала мене м'яким iм'ям, це було, на її погляд, маргiнально: Iлля, Льоня, Анатоль - все це було не для мене: спiвуче, але м'яке, мати нi в чому не любила в'язнути. В Гаель вона неодмiнно зав'язла б. Валлiйка Гаель Бiнвель з Уельсу. Якби не її друге iм'я - Рейчел, вся вона вiд голови до п'ят здалася б матерi багнистою) примудрялася вимовляти м'яко, або менi це здавалося чи хотiлося вiрити. Я дивився на неї i думав, що вона iспанка. Так, я знав, що вона приїхала з Лондона, але в Лондонi може жити й працювати хто завгодно. Але вона була валлiйкою. Гаель Рейчел Бiнвель була брюнеткою з сiрими очима, навiть не сiрими, а свiтло-чорними чи темно-синiми - незрозумiлi були очi в Гаель Рейчел Бiнвель.

Вона була високою та мiцною. Широкi плечi, широкi стегна, широка посмiшка.

Зуби й тi були широкi. I маленький прямий носик, який я вiдразу закортiв поцiлувати. Персикова шкiра. Вона зовсiм не фарбувалася, лише ледь помiтний блиск на тонких губах. Як вона примудряється ними так широко посмiхатися, як вони не рвуться в кутиках?

Мої думки були розкуйовдженi. Наче хтось спробував розворушити сiно, що зiбране в скирту, поворушив трiйчаками та залишив там стирчати. Трiйчаки - Гаель Рейчел Бiнвель. Замiсть того, щоб займатися звiтами, я сидiв з незбагненним виразом обличчя - про це менi повiдомила моя керiвниця. "Ти добре себе почуваєш?" - запитала вона, i я зрозумiв, що виглядаю дивно, бо питання здоров'я спiвробiтникiв її нiколи не цiкавили настiльки, щоб це озвучувати. А що б вона сказала, якби я вчепився в рукав її елегатного пiджака та почав скиглити: я не знаю, що робити зi звiтами, плювати я на них хотiв, я закохався, розумiєте, я закохався! Напевне, вона б порадила менi вимкнутися на пару хвилин, а потiм увiмкнутися: "Порахуй до ста двадцяти, а потiм вмикайся!" Я таке вже чув.

Я не вiрив, що таке буває. Зi мною такого не траплялося, це було так по-iдiотському. Хто б менi розповiв про таке, я б крутанув пальцем бiля скронi: мовляв, ку-ку. Побачив та поплив. А що в нiй такого? Висока, може, кремезна навiть, дiвчина, не яскрава, не карколомна. Шикарна? Нi… але було щось таке… може, в цiй м'якiй вимовi, м'якiй хвилi волосся, твердому потисканню рук, в цих вузьких губах та широкiй посмiшцi - те, що змушувало мене зараз сидiти та гратися спогадами про її зовнiшнiсть, а ще менi хотiлося пiдхопитися, купити темно-червонi квiти та подарувати їй. Який я бовдур. Бовдур!

Я хотiв написати про це Милицi, але знав, що Милиця з цього приводу думає. Милиця нiколи не закохувався, вiн в принципi не розумiв, як це трапляється. Перший раз, коли я думав, що закохався та розповiв про це йому, вiн мене ґвалтував близько години затим, щоб я розповiв йому, чого я вирiшив, що закохався, звiдки менi це вiдомо, звiдки йде цей iмпульс: вiд члена, вiд голови, вiд шлунку, вiд серця? В мене все це йшло вiд хребця - про що я йому i сповiдався. Тодi Милиця замислися, а ввечерi кинув Дарину, з якою зустрiчався близько року. Розповiв вiн таке. "Я постiйно дослуховувався до свого хребця. Коли поцiлував її, коли ми продивлялися "Труднощi перекладу", коли потiм пiшли кохатися в її гуртожиток, але нiчого, розумiєш - нiчого! Хребець мовчить, як зачарований. I я подумав, якщо це не кохання, то навiщо менi витрачати на це час. Сказав їй про це i пiшов". - "А що вона?", - запитав приголомшений я. "Вона? Не знаю. Наче нiчого такого не чув. Та й як я мiг почути, я ж дослуховувався до хребця, не можу я чути все навколо". Таким був Милиця. Вiн завжди i усе перевiряв на собi. Аделiна його лякала, вiн про це вiдразу менi сказав: "Слухай, а ти не боїшся з нею засинати? Менi здається, що вона може тебе зжерти". Я тодi з ним посварився. А коли вiн визнав, що погарячкував та влiз не у свої справи, а я заспокоївся, вiн запитав: "А ти не боїшся з нею прокидатися?"

Взагалi зараз в менi оселилися протилежнi думки. З одного боку, я хотiв, щоб весь Всесвiт знав, з якою чудовою дiвчиною звела мене доля, а з iншого боку, я хотiв, щоб знав про неї тiльки я, i розумiв, що таке неможливо. Бо вже стiльки людей обiзнанi про неї: вiд акушера, який приймав пологи в її матерi, до нашої секретарки-референта Алi, яку влаштували до контори "по блату", яка не знала i не хотiла вчити англiйську, i всiх iноземцiв (а нам телефонує приблизно 80% iноземцiв в день вiд загальної кiлькостi телефонуючих) перекидала на будь-кого iншого. "Ой, Вiка-Максiк-Олюсiк-Сергiйко, вiн щось верзе тут незрозумiле, то скажiть йому!" Навiть пришелепкувата Аля знала про Гаель Рейчел Бiнвель, i вже склала про неї свою недолугу думку: Алi нiхто не подобався з жiнок, i це мене дратувало.

На третiй день пiсля мого знайомства з Гаель Рейчел Бiнвель я зрозумiв, що менi необхiдно з кимось про неї поговорити, бо вона не те, щоб не помiчала мене (звiсно, що вона мене помiчала, бо була вихованою - або навiть вимуштрованою - роботою в мiжнародних компанiях, де необхiдно привiтно ставитися до колег, посмiхатися їм та запитувати "як справи"), але вона не дивилася на мене очима зацiкавленої жiнки. Я не претендував на те, щоб вона в мене закохалася з першого погляду, я не мiг збагнути, як зi мною це сталося, чого ж менi хотiти вiд iнших? Але я хотiв, щоб вона дивилася на мене зацiкавлено, а цього не вiдбувалося. I я не знав, що робити. Здебiльшого так складалося, що я подобався дiвчинi вiдразу, звiсно, що то було не кохання, а симпатiя, бо я доволi привабливий. Так каже мати, а Вiолетта Вайгель-Вiтовська просто так рота не вiдкриває. Крiм того, чого б менi їм не подобатися? В мене не тiльки хороша фiгура, вища освiта та нормальна робота, а навiть i машина є. А ще я - Скорпiон, а це деяким дiвчатам багато про що говорить… В тих випадках, коли я подобався, все було просто: я посмiхався, дiвчина посмiхалася, ми про щось починали мимрити - неважливо, про що саме. Потiм домовлялися побачитися - i все заворушилося-замоторилося. В iнших випадках дiвчата не демонстрували свою симпатiю до мене вiдкрито, але я вiдчував, що з цього може щось вийти, тому не соромився, а дiяв. Жарти, квiти, астрологiя, дотепнi електроннi листи, хорошi парфуми, випрасованi сорочки та яскравi джемпери. Дiвчата, яким подобався я, i якi приваблювали мене, любили яскравi джемпери. Що робити зараз, я не знав. Як до неї пiдiйти? З чим? З робочим питанням? Та я, коли бачив її, вiдчував, що менi хтось зклеїв губи. Я тiльки й мiг, що розтягнути їх у посмiшцi. Коротше кажучи, я був в вiдчаї. Тому написав листа Милицi.