Лариса Денисенко - 24:33:42

• Название: 24:33:42
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современная проза

---

На цвинтарi було не дуже тихо. Снували люди. Я поклав цукерки та маленького коника на могилу поруч iз батьковою. Там було поховано малюка. Його ще не встигли назвати, до нього нiхто нiколи не приходив, могила була захаращена, я сам виривав будяки щоразу, коли приходив до батька. Я назвав малого Кирилком. "Привiт, Кирилко", - сказав я, i менi закортiло притиснути до грудей це маленьке тiльце, яке, можливо, так i не притиснула до себе його мати. Я уявив собi лiкаря, руку якого мати Кирилка вiдчула на своєму тiлi i розгубилася, тому що розраховувала вiдчути на собi свого синочка. "Менi шкода, менi дуже шкода, ми зробили усе можливе…" Вiд її вiдчайдушного крику я прийшов до тями та хитнув головою у бiк батька: "Тату, чекай, я… зараз". Батько любив дiтлахiв, вiн мене розумiв. Аж тут я подумав, що Кирилко вирiс. Звiсно, що вiн вирiс, вже скiльки минуло рокiв… матiр Божа… а я весь цей час продовжую тягати йому цi дитячi забавки, з нього, мабуть, глузують всi товаришi, дiвчатка. Але що ж тодi принести? Я наче збожеволiв, почав рахувати, скiльки йому рокiв, ого, майже однолiток Макса. То що тобi принести, Кирилко? Iншим разом я до тебе приведу Шу. "Шу - це те, що потрiбно парубкам твого вiку". Злiсть масажувала моє серце.

"Навiщо ти це робиш?", - спитав я у власної злостi. "Треба трохи прибратися на лiто, можливо, ще рано, але краще приїду двiчi", - промовив до мене хтось. Я озирнувся. До мене промовляла старенька Софiя Аркадiївна. Семена Франсевича, її чоловiка та товариша батька, було поховано поруч з ним, але з iншого, некирилчиного, боку. Я закляк. "Я бачу, i ти пам'ятаєш про батька, Женю. Прийшов, доглядаєш, молодець. А мої - Мiша та Нiнель - не ходять. Не подобається їм тут. Сумно. А от менi з Семеном нiколи не буває сумно. З iншого боку, що вони хочуть вiд цвинтаря - щоб вiн був схожим на балаган?" - "Доброго дня, Софiє Аркадiївно, радий вас бачити, ви у чудовiй формi. Все милуюся вашим волоссям, вiдкрийте менi таємницю, що ви з ним робите? Щороку воно густiшає - я от страшенно боюся облисiти". Софiя засмiялася срiбним голосом акторок тридцятих рокiв: "Женя-Женя, пiдлабузник ви мiй дорогий". Я посмiхнувся.

Софiя Аркадiївна облишила вiник. Вирiшила перепочити та побалакати, подумав я. Вона була симпатичною старенькою. "Як Вiолетта, як Максик?" - "Вiолетта наче непогано, вже доктор наук, невгамовна i гарна. Ви ж знаєте, що ми розлучилися?" - "Хлопчику, я розумiю, що виглядаю як несповна розуму, але ми бачилися з тобою восени, i ще восени я знала, що ви розлучилися дванадцять рокiв тому, якщо я не помиляюся. Чи ви ще раз розлучилися? Зараз шлюбне законодавство так змiнюється, не можна вiдслiдкувати, що та як, i стiльки дурощiв - хто все це розробляє, сказитися можна". Семен Франсевич був вiдомим адвокатом. "А ви стежите за змiнами законодавства?" "Звiсно. Хоча Михайлику це нецiкаво. Дивуюся, як вiн спромогається практикувати, бо був та залишається ледачою дитиною. Хоча, кажуть, на нього є попит. Я нiчого не розумiю в сучасному життi, так… Я розповiдаю про це Семенку. Семенковi завжди було цiкаво, що я думаю про те чи iнше, ми говорили з ним до свiтанку, але я й зараз вiдчуваю, що не все йому сказала… Вибач, Женю, але менi здаааавна здавалося, що Вiолцi нецiкаво з тобою спiлкуватися, їй нi з ким не було цiкаво спiлкуватися, хоча вона завжди була надзвичайно уважна до людей. Дослiджувала нашi реакцiї, чи що? Ти один зараз?" - "Дослiджувала, так. Вона i зараз дослiджує, хоча, може i спинилася, академiка їй i так дадуть. За видатнi заслуги. Не один". Я замовчав. Софiя Аркадiївна теж виявила делiкатнiсть.

"А Максик все аналiзує фiнансовий ринок? Не одружився ще? Як я хотiла, щоб вiн одружився з нашою Юлькою. Але Юлька така дзига. Вже двiчi встигла розлучитися. I це порядна єврейська дiвчинка? Сором. Живе зараз в Нiмеччинi. Знаєш, чим займається? Робить ляльок. З рiзного лайна. Лазить по смiтниках, знаходить гудзики, тканину, старе мереживо, попiльницi, ложки, хутро, пластик, бляшанки, корки вiд вина, гiлки та камiння збирає. I з цього всього майструє цих ляльок. Вже й виставка була. В Берлiнi. Я побоялася летiти. Мiшка зледацюжився, а ще зветься батьком, Карина його якраз вiдпочивала в Iзраїлi, а от Нiнелька поїхала, думала, що причарує якогось нiмця. Не причарувала, але каже, успiх у цiєї дзиги там феноменальний, а ляльки схожi на виродкiв та дуреп.

Що за гойське зайняття, скажи менi? Робити ляльок-виродкiв i з смiття? Хiба людських виродкiв i з смiття бракує? Нiколи менi цього не зрозумiти. Молодь. Тягне їх до паскудства, виклик суспiльству вони роблять. Та це суспiльство мало їх всiх на увазi, використовувало, використовує та використовуватиме завжди саме це: їхнє бажання випхатися нагору за будь-яких умов та паскудити iншим на голови. Юлiя, Юлiя. Хоча, може це й талановито? Не знаю. Не знаю та не розумiю. Я коли дiзналася - довго розмiрковувала, чи говорити Семену, а потiм подумала: та вони там ранiше за нас про таке дiзнаються. Сказала. То був саме той випадок, коли добре, що я не чула його вiдповiдi, можу собi уявити, як вiн нас всiх картав. Вона ж юридичний закiнчила, думали - продовжуватиме династiю, а вона… про що тут будеш говорити… З iншого боку - зараз таке коїться в юридичному свiтi, що краще, можливо, лiпити ляльки з гiвна, ти вже вибач, Женю, стару маразматичку". - "Макс не одружений, нi. Працює аналiтиком, дорослий зовсiм, дуже дорослий. Занадто".

"Щось ти сумний, Женю. Я розумiю, що бiля могили батька не будеш стрибати та рок-н-ролити, але ти все одно дуже сумний. Що тебе непокоїть?" - "Давайте краще я допоможу вам прибратися". - "Женю - це вже нi. Я з цим сама впораюся, менi це в радiсть". - "А можна запитати вас?" - "Краще запитай, iнакше зараз почну гомонiти про рiдних, друзiв, пiнчера свого Розку та сусiду-наркомана - пожалкуєш, що не спрямував мене у потрiбне тобi рiчище". - "Софiє Аркадiївно, я ж вас давно знаю, i Семена Франсевича - i нiколи в своєму життi не бачив бiльш гармонiйної пари. Скажiть, в чому таємниця? Як зберiгати стосунки? Вiд кого це залежить? Як упорядковувати власнi емоцiї, як долати власнi пiдозри? Як вiдчувати одне одного? Як говорити одне одному про все, i не боятися, що тебе хибно зрозумiють, образяться чи образять? Чого вас досi тягне сюди, до Семена Франсевича? Поговорити, посмiятися, пожалiтися? Ви ж не самотня та така екстравертна, вас оточують рiзнi люди, переконаний, що вам цiкавi вашi подруги, але ви все одно йдете сюди".

"Правий ти, правий, хлопчик. I подруги в мене є, дуже хорошi. I друзi, Семенкiв спадок, та й не тiльки. Я тобi зiзнаюся, в мене навiть є залицяльник, дуже приємний чоловiк, бадьорий такий старигань, я Семенчику про нього завжди розповiдаю… А таємниця? Семенчику подобалася моя вдача перетворювати все в комедiю. Прийде вiн, програв в судi, клiєнти наговорили гидотних речей, похмурий, що тобi сказати. А я пiдiйду i розiграю з цього всього комедiю, i вiн вже регоче, плескає в долонi, фантазеркою мене кличе, попустило. Я так свою онкологiю налякала. Реготанням. Онкологiя подумала: навiщо така пришелепкувата дурепа там, за обрiєм? Та й залишила мене у спокої, вiдступила.

А Семенчик завжди говорив, що я гарна до нестями. I так говорив, що я, дурепа, в це завжди вiрила, а потiм й iншi повiрили, а що в менi гарного було? Двi ноги-сiрники та дупка-картопля. Носате опудало з пишним волоссям. Але вiрила. Й iншi вiрили, залицялися, вiршi присвячували, багато чого було… От що, хлопчику мiй, треба не так вже й багато: довiряти iншим, вiрити собi та жити власним життям". "I все?" - "Все! Бач який. Думає, що це легко. А ти спробуй". I я вперше задихав на всю мiць легенiв. Не тому, що я спробував, i все в мене вийшло. А тому, що я зрозумiв, що в мене вийде, бо я розумiю, що це - правильно. Що я зараз вiдчував? Спокiй та впевненiсть, пiднесений настрiй. Софiя Аркадiївно, та ви - чаклунка, чарiвниця. I красуня! Звiсно що красуня, про це всiм вiдомо! Що вона таке каже, ще батько за нею вмирав…

Шу дивилася на мене мовчки, вичiкувала, тiльки губи були напоготовi - посмiхнутися. Я намагався виглядати спокiйним. Посмiхнувся їй. "Вибач-вибач-вибач", - сказав та поцiлував її в нiс. Їй подобалося, коли я цiлував її в нiс. "А це що в тебе таке?" - "Юкка. Хлопчик. Звати - Бiрд. Буде стояти в тому кутку". - "Ти його покарала?" - "Нi, я його врятувала. А стояти йому там буде зручнiше. Юкки люблять кутки". "Будемо пити каву?" Вiд цiєї пропозицiї вона засмiялася. "А ти знаєш, що в мене є чоловiк?" - "I хто вiн?" - "Дуже недовiрлива особа". Довiряти iншим, вiрити собi та жити власним життям. Я бiльш не прислуховувався, що вона кричить, коли ми кохаємося, я кохав її.

А через мiсяць Максик повiдомив нам, що одружується. На своїй таємничiй валлiйцi. Шу, виявляється, навчила його своєму старому перевiреному методу: як звабити людину светром. I цього разу вiн також спрацював. "Може, через повагу до магiї светрiв (я сказав, що вона може патентувати ще один метод: як звабити чоловiка шаликом i видати книжку: одяг не культ, а засiб зваблення) вiн припинить нарештi воювати з моїми кофтинками?", - реготала вона.

хiv)

Макс зараз був таким кумедним! Вiн був схожий на мого старого спанiеля, який умiв вiдчувати, що за кiлька днiв батько вiзьме його на полювання. Тому вiн поводився, як кумедний бешкетник: бiгав по хатi з висунутим язиком, хвiст його крутився, як маленький пропелер, кiлька разiв на день вiн пiдходив до кожного з членiв родини, щоб повiдомити про своє мисливське щастя, очi його палали, час вiд часу вiн попискував вiд збудження. "Слухай, ти зараз схожий на мого спанiеля…", - почала я i хотiла розвинути свою думку, як Макс образився. "Шу, ну чого ти до нього докопуєшся, бачиш, вiн нервується!" - сказав менi Вiтовський-старший. Вiн теж дуже нервувався. Макс образився i на нього. Вiн сказав, що не нервується i не збирався нервуватися. "Я що, пудель чи канарка, аби нервуватися?" - запитав вiн. Я сказала, що вiн не пудель, тому що вiн спанiель. Макс почав оглядати кiмнату, шукаючи, чим у мене поцiлити. Потiм вiн вийшов на середину i ще раз повторив, що вiн не нервується. При цьому вiн так крутив вказiвний палець лiвої руки, що ще трохи - i я б йому повiрила та спокiйно повезла в травмпункт. Натомiсть ми його своєю прискiпливiстю вже дiстали, сил немає. А за кiлька днiв приїде мати Гаель. "Тобто - Гальки", - гигикнули ми разом з Вiтовським-старшим, i Макс, тицяючи в нас пальцем: "Ви, ви, якi ж ви…" (шкодував, мабуть, що то не револьвер), вибiг з кiмнати.