Олена Захарченко - СІМ ВОРІТ

• Название: СІМ ВОРІТ
• Автор: Олена Захарченко
• Жанр: Современная проза

---

Хоча сьогодні я вмирати не збираюсь – навпаки.

Милуватися собою в цій білизні можна довго. Тільки часу нема. Пора йти до університету. В нас сьогодні не буде останньої пари, і мене Олег запросив… Тут я починаю нервуватись і лізу до шафи по одяг.

Так… панчохи – раз, спідниця зелена – два, батькова футболка, що мати йому купила носити замість майки, але на два розміри меншу, випадково… мені якраз підходить, так, і батькова зелена сорочка в клітинку, яку він уже два роки в майстерню носив, а я випрала, і нічо – як не защібати і підкотити рукава, то якраз до моєї зеленої спідниці.

І черевички.

В коридорі бродить пудель – собачка господині. Пуделя звати Бригіта, вона не любить мене. Але все одно йде за мною до ванни дивитися, як я фарбуватиму вії.

Більше нічого, тільки вії – я вам не Юлька. Це та, поки не намаже повіки синіми тінями, не обведе товстим чорним олівцем очі два рази, не натре помадою щоки, не припудрить їх, не намастить лоба, носа і підборіддя тональним кремом – із хати не вийде.

Ті сині тіні кругом очей – то взагалі капець, напевне, в дитинстві на виховательку в дитячому садку надивилась, і ніяк тобі ті стереотипи не вилетять із голови. Хоч товчи їй, що це не модно давно, хоч кілка на голові теши – все по нулях.

Господиня спитала мене з кухні, буду я їсти грінки з сиром чи з ковбасою. Грінки вона смажила до кави, а кава в неї була смачнюча, я облизнулась і крикнула, що з сиром…

І вже нічого не було – тільки темрява, світяться бульбашки, що летять звідкись ізгори, і тонка дошка під ногами.

І рядно, що Наташка накинула мені на плечі, мокре – від луснутої бульки – і пахне моїм шампунем тої пори.

"Це твої години. Тіпа твоя жизнь уся, – відповіла мені Наташка, бо я ж її була спитала, що це за бульки. – Осторожненько, не тронь більш ніяку!"

І я йшла між них, а вони летіли – мої години, так багато.

Світились і переливалися.

Я хотіла хапнути ще хоч одну – якусь із тих, які ми були в Амстердамі, наприклад… але вийшло не те.

Ми з Юлькою закінчили перший курс і приїхали додому ввечері, йшли від вокзалу по вулиці і сміялися. Перецвілі липи на проспекті Миру теліпали над нами гілками, і тінь на асфальті від їхніх гілок візерунками ворушилась, аж мені трохи паморочилася голова на них дивитися.

Це було останнє щасливе літо, коли Олег ще просто був нашим одногрупником, а про те, що десь є Артур, ні я, ні вона не підозрювали навіть.

Нам здавалося, що ми тепер вічно будемо такі щасливі, і ми зустріли одного оператора з місцевого телебачення, він сказав нам, що тепер він уже не оператор, а майбутня зірка шоу-бізнесу. В нього є своя група, і вони нещодавно виступали на День молоді на концерті біля кінотеатру "Україна" (колишній "Жовтень").

Потім він поїхав собі на своєму велосипеді, я подивилась і подумала – от, мій перший чоловік, я з ним першим спала колись, у школі ще, тобто в гімназії.

Юлька в гімназії вчилася на трійки. Вона казала, що в тому своєму класі, з якого перейшла до гімназії, була відмінницею. Ми сиділи за однією партою. Вона тоді ще заплітала косу, носила ангорові светри, блискучі колготки (я носила тільки матові) і довгого золотого ланцюжка з кулоном. Ще в неї була чорна коротка шубка з кроля (а в мене – з кози). Влітку вона одягала тільки міні-спідницю в обтяжку (я – штани). Одним словом – не розумію, що в ній знаходили ті десятки хлопців, які вічно їй дзвонили, переловлювали на вулиці, завалювали на дні народження зі здоровенними букетами, підвозили машинами, лагодили її батькам телевізор і пропонували їй вступити до Комуністичної партії, щоб потрапити до списку і стати депутатом Верховної Ради. Чесне слово. Так і казали.

Не може бути, що тільки то їх вабило, що вона з ними спала. Та й то не з усіма. Багатьом крутила голову або слала подалі. Причому хороших хлопців, аж жаль було дивитися.

Як ми святкували її сімнадцятиріччя, той оператор, що нині оце зібрався в зірки, ридав у неї на балконі щирими слізьми. Він казав, що так її любить, як нікого в своєму житті ніколи вже не полюбить. Він був п’яним, але дуже милим. Він пішов проводжати мене додому. Я дивилася на його сльози, слухала теревені і думала: ну що він у ній знайшов? Ну що він у ній знайшов, чесне слово? Вона ж волосся під пахвами не голить, і від неї пахне потом, коли жарко або контрольна з фізики!

Через пару днів я з тим оператором уперше кохалась. І востаннє – з оператором.

Він тоді дуже хотів, щоб Юля ніколи про це не дізналась, а я їй одразу подзвонила і розказала. Ми тоді добру годину балакали по телефону про всякі такі речі, вона мені про себе розказувала, нарешті – як їй було вперше, а на другий день, після уроків, ще довше цю тему розбирали…

Потім, у школі, був ще тільки той… як його звали? Діма? Влад? Ні, Влад – це вже як ми практику відробляли, ту, що перед першим курсом, коли вже поступили. Ми тоді вікна фарбували в коридорчику, яким іти до філологічного факультету. Там такі високі вікна. З цим Владом, утрьох. Він мені потім клявся, що, як почнемо вчитися, щодня мене зустрічатиме після пар – прямо поселиться на моєму факультеті. Ага! Вже! Я ще шукала його, бігала їхній розклад дивитися, на клумбі сиділа перед універом, під пам’ятником Франку – приглядалася до студентів, які на пари і з пар валили… Як дурна якась!

От Юля ніколи ні за що таке не переживала – ні за яких хлопців.

До університету ми ж тоді з нею не разом поступали. Бо вона чесно здавала екзамени, а я я – по олімпіаді. Хоча – навряд чи чесно, щось я сумніваюся, що чесно. Не дарма ж її мати ганяла під деканатом, прикриваючись хусткою! Не дарма вони моталися до Львова разів п’ять ще до того, як повезли документи. Ну і що?

З тою думкою я опинилася знову в темряві, на дошці, з ряденця крапало, волосся мокре було… Як тут страшно…

Бульки летіли, я йшла, настрій зовсім зіпсувався, хоч би необережно не хапнути ту годину, де мені страшно болить живіт від місячних, або ту, коли я в мережі познайомилась із чувачком зі Львова, зі смішним іменем Артур. Краще б я перед тим ноги-руки собі поламала, і до клавіш не торкалась,

Ухиляючись від бульбашок, хитаючись на дошці, боючись ступити з неї на землю, бо ну його – з Наташкою сваритися ще, я таки не вбереглась і хапнула бульку, переливчасту і золотисту, але було в ній зовсім не приємне.

Я опинилася в горах, унизу шумів стрімкий потік.

Мене привели туди із зав’язаними очима. До того – везли машиною. Назад – очей уже не зав’язували, але я, втомлена і перелякана, заснула, нічого не бачила. Так що й не згадаю, де то було. Хіба хтось із богів помре, тоді прийду сама, як повноправна богиня… Тоді знатиму хоч, де це. Тільки щось вони не збираються помирати.

Мені тоді було дванадцять років.

Того літа поїхала в табір, у Карпати. Півкласу їхало. Навіть дві наші вчительки. Ну і мене батьки послали.

І добре мені було так, що страх. Повний набір відповідної романтики – смерічки, гуцули, гори, тумани, овечки, "а отам іще лежить сніг!", замки здалеку і цілюща вода з джерела. Потім іще багато років сідали і згадували, як траплялось, що не приходила яка-небуть вчителька на свій урок. Як було класно!

Ненавиділа ті розмови!

Бо моє "класно" закінчилось отоді, серед ночі, як мене збудили і сказали йти. Зі мною ще спали п’ятеро дівчат на залізних ліжечках у тій кімнаті, схожій на лікарняну палату. Жодна і не поворухнулася. Весь корпус табору наче вимер, ніхто не чув, як ми пішли. Не почув, і як повернулися.

Їх було шість. Закутані в якісь мішки. Не розбереш віку, не розбереш статі. Вони шептали мені здушеними голосами, щоб ішла за ними, щоб не боялася, що так треба. Я так боялася, що аж трохи впісялась. І не кричала, з переляку. Зав’язали мені очі, посадили в автомобіль. І поїхали. Автомобіль був – поганий бобік, я підскакувала і клацала зубами на всіх вибоїнах, а дорога була дуже поганою.

Коли нарешті зняли пов’язку – я гірко плакала і не могла зупинитися. Було темно. Місяць, гори, внизу шуміла вода. Там, куди вони мене привели, вже горів вогонь, поруч лежали ножі, в’язка очерету і купа мокрої глини.

Люди, що нас чекали, побалакали з тими, які мене привезли, і спустилися кудись униз. Розмовляли всі вони дуже тихо, часто вставляли невідомі слова. Я не могла зрозуміти, про що говорили. Ті, що прийшли, розв’язали очерет і з глини стали щось ліпити. Тепер я побачила, що то були п’ять старих чоловіків, дуже старих, древніх, і одна жінка, теж сива.

Один із них, у якого під плащем із мішковини був спортивний костюм, сів біля мене і взявся питати, як мене звати, як звати батьків, де я живу, де вчуся, які предмети в школі люблю, з ким сиджу за партою – таке різне, що він і без мене знав. Сказав, що вони тут усі хороші, ніхто не образить мене, щоб я не боялася, назвав імена, тикаючи пальцем: це Енліль, це Шамаш, це Нінурта, це Ану, це Ерешкігаль, а сам він – Енкі. Без усякої надії, що я ті імена запам’ятаю.

Тут хтось із тих, що пішли вниз, піднявся, не підходячи близько, крикнув із темряви: