Андрей Гуляшки - Спляча красуня

• Название: Спляча красуня
• Автор: Андрей Гуляшки
• Издательство: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь»
• Жанр: Детектив
• Год: 1986

---

Авакум вирвав перший аркуш із зошита і подивився крізь нього на світло лампи. То тут, то там на ньому видніли ледь помітні лінії та заглибини. І все ж то були сліди.

Тепер у того, хто сидів десь у теплі і радів своїй вправності, вже не було підстав спокійно курити люльку.

— Лейтенанте! — гукнув Авакум помічника, і коли той з'явився на порозі, сказав йому: — Цьому аркушеві із зошита ціни нема. Віднесіть його самі до фотохімічного відділу лабораторії і накажіть негайно зняти з нього фотокопію. Сподіваюсь, за годину все буде готове і найбільше через годину і десять хвилин я матиму задоволення бачити вас знову тут!

— Так точно! — всміхнувся лейтенант і цокнув закаблуками, хоч і був у цивільному. Він вважав великим щастям працювати під керівництвом Авакума, бо це, на його думку,, було однаково, що навчатися у вищій школі детективного мистецтва. Та й для послужного списку мало значення — з ким ти працював. Начальство зважає на це.

Авакум опустився в крісло і втомлено заплющив очі.

13

Йому здавалось, ніби він поринає у глибокий вир Янтри, що одразу за її заломом, біля старого виноградинка діда Седефчо. Сюди вони хлопчаками бігали після школи нібито ловити рибу під камінням, а насправді частіше грались тут або, сховавшись у верболозах, потай підглядали за невістками діда Седефчо, які мали звичку купатися, розстеливши на траві випрану білизну проти сонця. Вир під старим виноградником був глибокий — рідко хто досягав його дна, та й не всі наважувались пірнати: ходили чутки, немовби там, у твані, лежав, ворушачи величезними вусами і підстерігаючи жертву, лютий і хижий сом, трохи не ровесник самого діда Седефчо. Тож Авакумові здалося, ніби він пірнає у вир і вода навколо нього зелена й прохолодна, а нагорі, на поверхні, поблискує безліч сріблястих бульбашок. Він вагається — чи піднятися йому нагору і спіймати кілька бульбашок, чи спуститися ще глибше до самого дна, де ворушить вусами страшний сом. Поки він роздумує, з дна випливає вусате страховисько, а на спині в нього сидить професор з безсило звислими руками і сердито дивиться на Авакума. «Чи ба»,— думає Авакум, і йому хочеться спитати: «А де бандаж, ви ж так упадете!» Та не наважується розтулити рота, бо знає, що наковтається води і потоне. Йому кортить піднятися нагору, туди, де срібляться бульбашки, однак жахливі очі професорові немов зв'язали його сотнею мотузків, і він не може поворушити ні рукою, ні ногою. «Якщо я не переріжу ці проклятущі мотузки,— думає Авакум,— то неодмінно піду на дно». А нагорі тим часом приглушено дзвенить веселий сміх. «Та це ж Райночка,— здогадується Авакум,— наймолодша невістка діда Седефчо. Вона, мабуть, купається біля берега і так завзято сміється. На неї бризкають водою, а вона сміється і борониться руками. На правій нозі вище коліна у неї шрам, торік її вкусив злий собака Киньо Кьосового. Цей Киньо завжди тримає злих собак». Так він думає, а веселий Райноччин сміх наче простягає до нього невидимі руки, і вони тягнуть його нагору, туди, де срібляться бульбашки. «А професор? — з жахом питає себе Авакум.— Невже він так і залишиться там, унизу, на спині у слизького вусатого сома?» Йому наче й шкода професора, але, опинившись серед бульбашок, він зразу ж починає оглядатись на всі боки, щоб побачити, звідки долинає цей дзвінкий сміх. «Шукаєш Райночку, а хотів збирати сріблясті бульбашки!» — шепоче у вухо чийсь голос.

Авакум розплющив очі й винувато всміхнувся. Перед ним стояв полковник Манов.

— Я думав, він уже схопив убивцю за комір, а він спить! — сумно сказав полковник.

— А ви давно тут? —- спитав Авакум, підвівшись і випроставши плечі. Дивно! Про цю Райночку він не згадував досі жодного разу. У неї справді був шрам на правій нозі вище коліна, він добре пам'ятає. Двадцять п'ять років минуло з того часу. Авакум був тоді п'ятнадцятирічним хлопцем, але пам'ятає той шрам дуже добре.

Полковник не відповів. Він стояв з капелюхом у руці перед мертвим професором, мовчки розглядав його. Добрий, вірний товариш пішов у небуття. Страшенно самотня людина. Тепер уже старий не нарікатиме більше на свою небіжчицю дружину і не тужитиме за нею. Дехто з чоловіків за життя часто нарікає на своїх жінок. Учора і полковникові терпець урвався через оті квитки. Дружина так обурилась, аж відмовилась вечеряти.

Райночка була білява пустунка, майже дівчинка, а її віддали заміж за старшого сина діда Седефчо — вдівця і п'яницю. Коли на неї бризкалися там, на річці, вона дзвінко сміялась і крутила головою.

— Мушу негайно ввести тебе в курс справи,— сказав полковник Авакумові.— Все дуже серйозно.— Він почувався трохи винним у смерті професора і в тому, що потрапив під машину старший шифрувальник, якого він вирядив прогулятися на свіжому повітрі. Він стояв, пригорбившись, у важкому зимовому пальті, відчуваючи нестерпну потребу сісти.

Саме в цю хвилину зі слідчого відділу прибув лікар.

Коли труп парешті винесли з кімнати і відвезли на анатомування, в домі раптом запала мертва, гнітюча тиша. Черговий офіцер мовчки читав на кухні газету. Мовчав і міліціонер, що стояв на посту біля дверей будинку. Полковників шофер сидів за кермом машини і час від часу хукав на замерзлі пальці.

Йшов дощ упереміж з мокрим снігом.

Полковник вводив Авакума в курс справи. Він докладно розповідав йому про останні події, не шкодуючи слів навіть для опису погоди. Він добре знав ціну подробицям — інколи одна невелика деталь може сказати значно більше, ніж те, що на перший погляд здавалось найістотнішим. А ще Манову хотілося вразити свого талановитого учня тонкою і гострою спостережливістю, вмінням відрізняти головне від другорядного. Та й зрештою у глибокому шкіряному кріслі було так зручно. А вдома у нього ще не відшуміла вчорашня історія з квитками.

Та Авакум перепинив його, коли він описував місце розташування оборонної споруди «Момчил-2».

— Будь ласка! — попросив Авакум.— Назвіть у хронологічному порядку події перед тим, як наші пеленгатори перехопили шифрограму, і події — знов-таки в хронологічному порядку, після того як перехопили шифрограму і передали її за вашим наказом професорові для розшифрування.

Помовчавши, полковник розвів руками.

— Та вам уже все відомо, хай йому чорт! — вигукнув він.— Можна подумати, що ви маєте приватну розвідувальну службу, яка стежить за всім і все знає!

Йому аж стало прикро. Можливо, учневі слід було б виявити більшу тактовність? Кінець кінцем це ж він, полковник, навчав його розвідницького мистецтва! На місці Авакума він тримався б скромніше. Гіркий сум, викликаний тим, що, можливо, з його вини загинув професор і потрапив під машину шифрувальник, а також що не минула сварка через квитки, заполонив душу полковникові, як густий туман.

— Дуже прошу вас не гаяти часу,— попередив Авакум. І тільки тепер помітив, як полковник постарів за останні місяці.— Можна запропонувати вам сигарету? — Якби полковник вказав хоча б одну стежинку до того, хто досі мав змогу спокійно курити люльку і втішатися зі своєї спритності, то можна було б слухати його всю ніч і навіть наступний день.— Отже? — спитав Авакум.

Полковник затягнувся сигаретою і поволі випустив дам.

— Двадцять сьомого листопада близько шостої години вечора — провокація в двох пунктах третього району прикордонного сектора L — Z. Саме в цих пунктах ворог зосередив вогонь. Тривалість перестрілки — близько півгодини. Наслідок — підкинутий на нашу територію труп відомого диверсанта. Водночас чужий літак пролітає в повітряному просторі над оборонною спорудою «Момчил-2» і кидає дві освітлювальні ракети. Через годину — рухомий радіопередавач «Іскир», який діє в районі Смоляна, посилає позивні закордонній радіостанції «Гермес», повідомляючи, що якесь замовлення виконано, і питає, коли і кому його передати.

«Гермес», як це, напевно, ви знаєте, має звичку передавати кодовані інструкції і мало говорить або й зовсім мовчить, Однак цього разу «Гермес» передає «Іскиру», що другого дня — тобто вчорашнього — повідомить, кому й коли передати виконане «замовлення», і нагадує, що треба вжити яки-хось «відповідних запобіжних заходів». Ранком двадцять восьмого листопада, тобто вчора, офіцер контррозвідки N знаходить на території «Момчила-2» касету від фотоапарата, пристосовану для знімання вночі в інфрачервоних променях. Плівка в касеті чиста. Учора ж, близько шостої години вечора, «Гермес» посилає шифровану радіограму, яку нашим пеленгаторам пощастило перехопити. А перед тим, о четвертій годині дня, легкова машина завдає тяжкої травми нашому старшому шифрувальникові — він переходив дорогу не там, де слід, на перехресті вулиць Івана Базова та Шостого вересня. Шофер не помітив його через туман. Щоб не гаяти часу, я доручив розшифрувати радіограму професорові Найденову, хоч мав відомості, що його засікла іноземна розвідка. Для безпеки наказав спостерігати за будинком і охороняти його з вулиці. Ми знали, що ти часто відвідуєш професора і приятелюєш з його племінником та нареченою племінника, і були певні, що в домі ніхто не Заподіє вченому ніякого зла... Отак хронологічно відбувалися події.— Згадавши все те, полковник навіть забув про свої прикрощі й непомітно з офіційного службового тону перейшов на дружній, знову звертаючись до Авакума на «ти».— Запитання є?