Андрей Гуляшки - Спляча красуня

• Название: Спляча красуня
• Автор: Андрей Гуляшки
• Издательство: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь»
• Жанр: Детектив
• Год: 1986

---

6

Отже, після від'їзду Віолети в будинку на вулиці Латина лишились ніби не живі істоти, а якісь примари, що вийшли з підземного царства Аїда. Доктор Свинтила Савов майже не виходив із кабінету, він поспішав закінчити свої мемуари, де саме описував переддень першої світової війни. А втім, політичні події мало його цікавили. Він приділяв більше уваги звичаям і побуту тієї епохи. Надто захоплювали доктора двірцеві бали, вальси, мазурки, пишні тогочасні жіночі туалети й любовні інтриги офіцерів.

Усе це були, звичайно, цікаві теми, в яких відбивався вічний кругообіг життя, теми, гідні того, щоб про них докладно розповісти в мемуарах, але сили підполковника якось дуже швидко, просто на очах підупадали, особливо після від'їзду Віолети. Обличчя його набувало землистого кольору, а коли він іноді виходив на подвір'я подихати свіжим повітрям або погрітись на запізнілому осінньому сонці, то так тягав по бруківці ноги, ніби на них були не м'які повстяні черевики, а щонайменше млинові жорна.

У цьому будинку жила і друга примара — давня хатня робітниця Савових Йордана. Стара дівка цілими днями була на ногах — наче боялася, що коли сяде хоч на хвилинку, то їй не захочеться більше підвестись. І не тому, що не мала сили, просто відчувала, що давно переступила поріг того часу, коли є заради чого жити. І якщо, попри все, вона ще рухалась і працювала, причому працювала добре,— то все це робила машинально, як старий бездушний, але чудово налагоджений автомат. Вона підмітала двір, стирала пил зі старих меблів, варила картопляну юшку, не вимовляючи жодного слова, наче її тонкі синюваті губи зрослися або вона не мала язика.

Третьою примарою був Авакум. Рано-вранці він вислизав зі свого помешкання на другому поверсі і безгучно спускався сходами. Високий, у крисатому чорному капелюсі та просторому чорному плащі, худий і похмурий, з вогнистими очима, він був схожий на того таємничого вісника, який колись замовив хворому Моцартові написати «Реквієм» для себе. У такому вигляді широкою і повільною ходою Авакум ішов у лісопарк і блукав алеями, заклавши за спину довгі руки, трохи згорбившись, але високо підвівши голову. Він зовсім не скидався на людину, що вийшла помилуватися природою, дати очам та мозку відпочити серед лісового відлюддя, бо не дивився на всі боки і наче нічого не помічав круг себе. Він не скидався і на того Авакума, який міг усно розв'язувати алгебраїчні задачі і будувати найскладніші гіпотези за будь-яких умов і в будь-якій обстановці, бо не здавався ні заглибленим у себе, ні скупченим. Він радше був схожий на майстра, позбавленого верстата й вигнаного з майстерні відпочити і подихати свіжим повітрям, хоч насправді той зовсім не почувався втомленим і не визнавав іншого повітря, крім повітря своєї майстерні. І майстрові, чиї руки звикли до постійної роботи, здається, ніби він нікому в світі не потрібен. Щось таке сталось і з Авакумом, тільки ще жахливіше, бо не руки, а його розум був приречений на бездіяльність.

Болісність цього становища посилювалася Авакумовою самотою. Людина товариська, він жив одиноко, і це було дивним і майже незбагненним парадоксом у його житті. Авакум мав силу знайомих, надто серед малярів та музейних працівників. Усі вони визнавали його високу культуру, поважали як ученого та цікавого співрозмовника. Він був бажаний гість у компаніях, і знайомі шукали зустрічей з ним, раділи, коли він сідав за стіл, бо знали, що розмова буде цікава, сповнена дотепів —~ просидиш до півночі і не помітиш, як збіг час. Він умів робити дивовижні фокуси з картами, сірниками, дрібними монетами, чудово розповідав анекдоти, з однаковою обізнаністю та жвавістю міг міркувати і про імпресіоністів (він був палкий їх прихильник), і про роль гравітаційного поля для теорії відносності. Одне слово, він був тим, кого французи називають animateur — душею невеликої компанії культурних і вихованих людей.

І, незважаючи на це, він не мав друзів. У нього було багато знайомих, але він жив самотньо. Причини цього парадоксального і дивного явища утворювали складний, майже незбагненний комплекс, хоч на деяких із них усе-таки варто зупинитися, оскільки вони піддаються поясненню.

Авакум був люб'язний і уважний співрозмовник, однак ніколи й ні за яких обставин не дозволяв загнати себе на слизьке. Він мав великі знання та гнучкий розум і з усіх суперечок виходив переможцем. Авакум, звичайно, не вихвалявся своїми знаннями, бо пиха була чужа його вдачі. І якщо сперечався і переконував у слушності своєї думки, то тільки через свою фанатичну відданість «правильному рішенню». Проте відомо, що більшість людей важко зносять чиюсь вищість над собою. Вони можуть поважати таку людину, слухати її, плескати їй, але рідко люблять її.

Авакумове вміння відгадувати за ледь помітними зовнішніми ознаками те, що справді сталося з тим чи тим його знайомцем, не тільки вражало, а й викликало тривогу, невиразний страх. Кожен смертний має свої маленькі й великі таємниці, яких не хоче нікому звіряти. І якщо він відчує, що чиясь рука може підняти завісу над потаємним, то не без підстав починає непокоїтись і за свої таємниці. Люди звичайно уникають очей, які природа наділила здатністю глибоко проникати в чужу душу.

У моїх нотатках уже йшлося про Авакумові очі. Це були особливі вікна, крізь які можна дивитись тільки зсередини: чужого погляду вони не пропускали, заглянути в них годі. Навпаки, вони самі зазирали в чужу душу — вивчали її, намагались дістатися, хоч і жартома, до потаємного. Ось чому ці очі можна б назвати ловцями таємних думок і прихованих почуттів.

А люди звичайно не люблять опинятись у становищі переслідуваної дичини, навіть тоді, коли полювання — тільки гра або жарт.

Складний комплекс причин, що зумовлювали самотність Авакумову, можна пояснити образно, хоч і спрощено, так. Досвідчений дресирувальник, наприклад, приручає леопарда, і страшний звір поволі перетворюється на миролюбного і лагідного кота. «Кіт» робить усілякі фокуси, муркоче, стрибає, качається на спині — і все це заради того, щоб сподобатись гостям, щоб втягти їх у гру, поперекидатись разом з ними на килимі. Та гості милуються ним, гарним і спритним, ахають від захвату і навіть говорять йому лагідні слова, але намагаються триматися далі. Нікому, звичайно, й на думку не спаде лягти на килим, поторсати «кота» за вуха. Кожен відчуває страх у душі, бо в м'язах та зубах цього «кота» криється страшна сила. Нікому не хочеться звідати цю силу на собі. На більшу інтимність наважуються тільки ті, хто потерпає від надмірної доброти та довірливості, і екземпляри, яким однаково — жити чи вмерти. Та все це винятки. Звичайні люди уникають смикати за вуха навіть прирученого леопарда.

Так чи інак, а Авакум був самітник. Він страждав від самотності і боровся з нею, а коли впадав у тугу, скидався на плавця, який, попавши у чорторий, напружує всі сили, щоб дістатися до берега. Так було і в ті дні, після історії з кінорежисером та від'їзду Віолети. В похмурі години Авакум блукав лісом, його мозок невтомно шукав відповіді на запитання: чим зайнятися, як вийти з трясовини вимушеної бездіяльності. В тому, що нині йшлося лише про самообман, а не про справжню діяльність, він не мав сумніву. Адже відомо, що самообман теж інколи відіграє роль рятівного пояса.

За дві справи Авакум не хотів братися: за реставраторську роботу в музеї і за рукопис про античну мозаїку, бо вважав, що коли зведе їх до спільного знаменника з рятівним обманом, то зрадить і серйозну роботу, і самого себе. І раптом згадав про кінокамеру — це було чудово і дуже вчасно. Потім вийняв збірники задач з вищої математики. Вони були старим і випробуваним засобом у його боротьбі з самотністю та бездіяльністю. За ними з'явився альбом з ескізами — Авакум давно вже не малював по пам'яті. Потім йому спало на думку дізнатись дещо про мешканців його вулиці, дізнатися, не стежачи за ними, не послуговуючись готовим досьє і навіть не відвідуючи квартальних зборів, що йому також було заборонено. Ось скільки речей прислужилося б Авакумові, щоб він міг розважитися. А йому вже почало здаватися, що його глибоко затягла трясовина, що він вгруз у її твані по самі плечі і що суха й тверда земля безнадійно далека і недосяжна...

А втім, справи швидко поліпшувалися. Спочатку все це скидалося на хворобливий стан, коли температура ще досить висока і навколишній світ здається нереальним, схожим на сон. Такими були його перші кроки, коли він почав виходити з тяжкого душевного стану.

Кінознімання з простої розваги поступово перетворювалось на захоплення. Проявляти знімки, переглядати кадри на стіні, що правила за екран, було вже дійсністю, хоч і привнесеною ззовні. А коли думка Авакума стала втручатися в цей безладний світ знімків, вирізняти в ньому головне та другорядне, шукати зв'язку між окремими знятими епізодами, тоді ілюзія обернулася в реальність.