Андрей Гуляшки - Контррозвідка

• Название: Контррозвідка
• Автор: Андрей Гуляшки
• Издательство: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь»
• Жанр: Детектив
• Год: 1986

---

— Навпаки,— похитала головою Ічеренська.— Жодного разу не була у вашому Момчилові.— І, подувши на цигарковий дим, додала: — І не маю бажання бувати.

— Даремно,— посміхнувся Авакум.— Момчиловський пейзаж дуже привабливий. У цих краях колись боровся воєвода Момчил. Ви, певно, пам'ятаєте з історії цього славетного героя? Момчилова столиця розташовувалася на півдні, на рівнині. А неприступний Карабаїр був, мабуть, справжньою фортецею. Я сподіваюсь відкрити там деякі його сліди. Та ви ж не любите гір, і це погано.

— Погано,— кивнула Ічеренська.

— І ваш брат не любить гір?

Брови її здригнулись, вона глянула вбік.

— У мене немає брата,— відповіла вона. Помовчали. Авакум посміхнувся.

— Ви повинні хоча б у дітей своїх виховати любов до природи,— сказав він і подивився їй в очі.

Її зіниці раптом розширились, ніби вона побачила щось жахливе перед собою. Вона відхилила голову назад, немов боронячись від удару.

— У мене немає дітей,— прошепотіла жінка.

— Громадянко Вікторіє,— Авакум затнувся,— як вас по батькові? Пробачте, але я люблю називати жінок на повне ім'я.

— Стефанова Стратева,— вперше всміхнулась Ічеренська.

— Громадянко Вікторіє Стефанова Стратева — врочисто промовив Авакум.— Ви ще така молода, не втрачайте надії! Напевно, у вас іще буде добрий гурт дітей!

Знизавши плечима, вона знову промовчала. І Авакум підвівся.

— Чи не маєте якогось спеціального доручення до свого чоловіка?

— Ні, не маю,— прошепотіла Ічеренська.

На прощання він знову поцілував їй руку і засміявся, хоч відчував, ніби щось невидиме стискає йому горло, а у вухах бринить водоспад.

Доїхавши на мотоциклі до управління, Авакум попросив, щоб йому спішно зібрали відомості про пловдивську сім'ю Стратевих.

Через півгодини, викурюючи сигарету за сигаретою, Авакум уважно перегортав невеликий стос паперів.

Стефан Стратев з Пловдива довгі роки був комісіонером і представником англійських фірм сільськогосподарських машин. Його дружина, Іларія Печеникова, теж з Пловдива, у тисяча дев'ятсот двадцять другому році втекла з якимось чиновником англійського консульства, взявши з собою чотирирічного сина Іларія. Через шість років Стефан Стратев одружився з іншою жінкою, від якої народилася дочка Вікторія. Ця друга жінка Стефана Стратева вмерла напередодні другої світової війни. Сам Стефан помер наприкінці тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. За неперевіреними відомостями, Іларія, покинута своїм англійським приятелем, знайшла в Англії якогось болгарина і віддалася за нього. Проте це були тільки чутки...

Годині о п'ятій пополудні Авакум поїхав назад у Момчилово.

25

Балабаниха зустріла його на ганку — усміхнена, із засуканими рукавами.

— Ой, чоловіче божий, нарешті дочекалась! — вигукнула вона, дивлячись на нього відданими очима.— Де ти блукав сьогодні?

— Блукав по шляхах,— відповів Авакум.— Така вже в мене робота — ганяти по шляхах і шукати старовину.

— Старовину! — Валабаниха голосно засміялась.— Знайшов, що шукати. Та старовина є й тут, біля тебе. А я навіщо?

Вона стояла на ґанку і грайливо дивилась на нього.

— Такої старовини, як ти, я боюсь, наче вогню,— промовив Авакум.— Дивись, щоб не накликати лиха.

— Я ж тобі в тітки годжуся, що ти? — пирснула жінка і взялася в боки.

— Тітонько, квітонько,— всміхнувся Авакум і поклав руку на її плече,— знайди якусь ряднину, щоб укрити машину, бо вночі, мабуть, знову дощитиме.

— Ти про це не турбуйся,— сказала Балабаниха, вдаючи, ніби не помічає його руки.— Зайди в кімнату, погрійся і обсушись, бо ти весь мокрий, наче щур. Невже хочеш залишити вдовицю з шістьма немовлятами?

— Воронь боже! — зітхнув Авакум.— А за твоє запрошення щиро дякую. Тільки попереду зайду до бая Гроздана, бо ми домовилися з ним.

Вона відступила набік і нахмурила брови.

— Учора приятелі, сьогодні бай Гроздан, а завтра ще хтось? — і посварилася на нього пальцем.

З печі пахло свіжим хлібом. Авакум проковтнув слину, згадавши, що з самого рання не мав і рісочки в роті.

— Якраз виголодаюсь,— сказав Авакум, прямуючи до хвіртки,— а то нема апетиту!

Ніч була вітряна, непроглядна і холодна.

Він ішов крайніми вуличками. Кілька разів мало не послизнувся і не впав у липке болото. До Ілязового будинку було менш як кілометр. Але Авакум добирався хвилин сорок. Коли нарешті дійшов до високих воріт, світні стрілки його годинника показували десяту.

Вдихнувши повітря, Авакум провів рукою по обличчю, постояв нерухомо. Кров била в скроні, і земля, здавалося, тікала з-під ніг.

«Чи змінили старшин?» — подумав він.

Авакум тихо прокашлявся і відчинив хвіртку. За кілька кроків від нього пробубонів незнайомий голос?

— Хто йде?

— Хочу звірити годинника,— сказав Авакум.— Котра година?

— Проходь,— відповів черговий м'якше.

Довелося працювати в темряві, тому затримався із зовнішнім замком. Ця затримка здалася йому вічністю.

Увійшовши в кам'яний передпокій, Авакум сів на підлогу, щоб трохи відпочити. З насолодою обіперся головою об стіну і заплющив очі. «Як добре!» — подумав він і зітхнув. І ту ж мить відчув, що поринає в спокійне, тихе море темряви, роз'ясненої тут і там зеленими та бузковими плямами.

Розплющивши очі, занепокоївся: невже проспав найслушніший для роботи час? Йому здавалося, ніби він спав дуже довго, так багато видінь пройшло перед його очима.

Глянув на годинник — двадцять хвилин на одинадцяту.

Як і передбачав, величезний замок на складському приміщенні в Ілязовому будинку тільки лякав своїми розмірами, а насправді був нехитрий, з надзвичайно простим механізмом. Авакум, якого не тішили легкі перемоги, навіть нахмурився.

Насамперед він заткнув вікно своїм піджаком, а зверху начепив ще й плащ. По тому присвітив ліхтариком, знайшов дві шпильки в своїх кишенях і ними прикріпив одяг до дощатої рами, щоб не проходило світло.

Відтак засвітив лампу.

Посеред кімнати валялися різні інструменти: великі й малі геологічні кайла, триніжки з приладами для вимірювання та нівелювання, секстанти, рулетку виски, готовальні, туш, логарифмічні та інші лінійки. Навпроти вікна був стелаж. На середній полиці лежало кілька тек, саме на них і звернув увагу Авакум. Він простяг руку до найбільшої і не помилився — то був маршрутний щоденник групи. Авакум присів на підлозі і став перегортати сторінки. Восьмого серпня геологи разом з капітаном Калудіевим вчетверте вирядились досліджувати місцевість на південний схід від Карабаїру. Було назначено координати кількох пунктів. Останній пункт і за довготою, і за широтою відхилявся лише на кілька десятих градуса від точки, де пеленгатори засікли передачу таємної ультракороткохвильової радіостанції.

Авакум посміхнувся, сягнув у кишеню по сигарети, але згадав, що курити не можна. Він глянув на дату під останнім кресленням: знову під підписом майора Інджова червоний олівець — десяте серпня.

Отже, десятого серпня у заштрихованому секторі, де група провадила розвідування, точніше — на східному кордоні цього сектора, таємна ультракороткохвильова радіостанція передала в ефір шифровану радіограму.

Авакум сперся на лікоть і почав водити пальцем міліметр за міліметром по картографічному кресленню. Місце радіостанції межувало зі східним кордоном заштрихованого креслення. З цього кордону пунктирною лінією був позначений у північному — північно-західному напрямі зворотний шлях групи: він закінчувався в улоговині між Момчиловом і Ликіте.

Авакум згорнув теку і поклав на місце. Тепер він знав: особа «ікс» належить до складу групи. Йдучи невідступно за своїми товаришами, вона відстає від них хвилин на тридцять і встигає за цей час зв'язатися із закордонним центром та. передати в ефір шифровану радіограму. Оскільки передача відбулася вночі, Авакум був певен: особа «ікс» або знала шифр напам'ять, або користувалася ним, присвічуючи ліхтариком, або шифр сам світився.

Він погасив світло і, вдягаючись, раптом відчув страшенну втому. Зійшовши на галерею, Авакум побачив біля дверей своєї кімнати стілець, де лежав окраєць вистиглого хліба зі шматочком бринзи зверху — все загорнене у білий лляний рушник.

Він поклав їжу на стіл, не покуштувавши, вийняв маленьку радіостанцію, погасив світло і, висвистуючи, щоб заглушити звуки, передав своєму управлінню зв'язку в Софію коротку зашифровану радіограму:

«Перевірте, чи була або є серед болгар, мешканців Англії, особа на прізвище Ічеренський. Чекаю інформації про нього та його родину. Дуже терміново. Кінець».

Сховавши радіостанцію, Авакум присів на ліжку, щоб скласти план роботи на завтра.

Надворі завивав вітер, гілки сукуватої сосни тихо стукотіли по шибках.

Прокинувся Авакум у такій самій позі — обіпершись об стіну, одягнений, взутий. Подивився на годинник — наближалася друга година ночі.