Андрiй Чайковський - Сагайдачний

• Название: Сагайдачний
• Автор: Андрiй Чайковський
• Жанр: Классическая проза

---

- От не говори так, я такого снiгу ще не бачив, щоб хату цiлу засипав.

- А я такий снiг бачив, що не то хату, а ратушевi вежу засипало, - каже Петро.

- Як? До верху?

- До самої шпички тої, що на вершку вежi поставлена.

- Це вже неправда.

- Як неправда? Ось послухайте, як то було. Раз у Самборi падав снiг, бiльше як мiсяць безупинно. Старi люде не пам'ятали такого, й декому здавалося, що господь хоче заморити свiт потопою зi снiгу. Нанесло стiльки, навiяло, що засипало цiле мiсто, а з ратушевої вежi сама шпичка осталася. В той поганий час випала одному шляхтичевi в Кульчицях потреба до Самбора. Осiдлав коня, закурив люльку i їде. Байдуже йому. Переїхав Днiстер, дивиться, а мiста немає, лише величезна гора снiгу. Що робити? Мiсто буде пiд тою снiговою горою, пiд землею не провалилося, їде вiн далi, снiг примерз, кiнь не западався, рветься вгору, мусить десь доїхати. Дивиться, а на серединi стоїть шпичка з ратушi. "Ну, слава богу, що я не заблудив". Прив'язав вiн коня до тої шпички, а далi, як стане порпатися вниз, як стане порпатись, аж добрався до знакомого мiщанина, в якого полагодив свої орудки. А тим часом, поки це та те, засвiтило боже сонечко, подув теплий вiтрець i снiг геть стаяв та поплив у рiку. Виходить шляхтич той на ринок, а його коник висить у воздусi на тiй шпичцi та хвостом вiд бджiл обганяється. Бачить шляхтич, що не жарти, що коня муха закусає, дає пахолковi городському золотого, щоби вилiз на вежу i коня вiдрiзав. Пахолок полiз, як рiзне ножем по узденицi, а кiнь бебех униз.

- Забився?

- Куди там! Шляхтич наставив шапку, i кiнь попав йому в саму середину.

- Ха-ха-ха-ха! - стали усi реготати. Касян не вдержав своєї поваги i реготався з iншими.

- Здорово ти брешеш, небоже, та скажи менi, звiдкiля там бджоли взялися?

- Ось як воно було, дядечку, зараз скажу. Городський сторож держав на вежi кiлька пнiв бджiл, котрi якраз тодi зароїлися.

Тодi настав ще бiльший регiт, аж стiни куреня трiщали. Старий Касян поплескав його по плечi та й каже:

- З тебе характерник вийде, лише не берись бiльше в кабана стрiлою стрiляти. Не жаль менi, що тебе сьогоднi з бiди вирятував. Я ще зроду так не смiявся, як сьогоднi. Спасибi, що душу розвеселив.

- Розкажи ще що, Петре, далебi! - говорили козаки.

- Вже пiзня пора, i дядько Касян нажене нас спати.

- Сьогоднi-то й дядько Касян нiчого не скаже.

Касян не говорив нiчого. Пiдпер обома руками свою стару голову i важко задумався.

- Коли так, то слухайте, - каже Петро. - Говорив я за снiг, тепер розкажу вам за воду, бо снiг i вода - то одне. Слухайте. У нас є рiка Днiстер. Вона дуже химерна. Є рiки поважнi, от наш Днiпро-Словутиця, якого я, нiгде правди дiти, зроду не бачив. Вiн поважний, статечний, от якби наш дядько Касян, дай йому боже вiк довгий. Днiпро пливе з повагою до моря, як необережного кого на собi зловить, то не пустить, але щоб вiн аж на берег виходив i людей або кого ловив, - то нi. А наш Днiстер, лише коли б трохи води прибуло, зараз пнеться на берег i хапає що попало, коли не чоловiка, то скота, то бодай вiхоть соломи, аби лише з порожнiми руками до моря не плисти. Вiн собi дуже химерний, та це не триває довго. Не стане води, а вiн знову останками з камiнцями бавиться, та й муркоче, наче кiт, що мишу зловив. Отож одного разу, во время оно, прибуло з весною бiльше води, i давай гуляти по-своєму. А в ту пору гнав один вiрменський купець воли у Кракiв чи Львiв - не знаю. Днiстер якраз розгулявся i всi воли йому забрав, як через рiчку їх переганяли. Вiрменин переходив кладкою, i його забрало. З тяжкою бiдою чепивсь мотуза, що йому пiдкинули, i вiн вирятувався, але такий мокрий, як хлющ. Занесли його, сердегу, до поблизького панського двора. А в тiм дворi чорт завiв своє володiння й коверзував по ночах так, що нiхто не мiг видержати. Знайшлись смiльчаки, що завзялися з чортом погерцювати, та кожного з них найшли вранцi без голови.

Про те знав той вiрменин, але не мiг нiчого говорити, бо сливе живий був. Про ту нiч страшну розказував вiн сам менi ось як: "Зразу, - каже, - я заснув i прокинувся аж десь коло опiвночi, саме в чортову годину. Слухаю, аж ось свистить. Еге, думаю, це чортяки по мене приходять. Що ж менi було робити iнше, як молитися? Бо я так задеревiв зi страху, що нi ногою, нi рукою не можу рушити. А воно все свистить. Раз бiля вiкна, то знову бiля дверей, то десь в печi. А я молюся, та душу господовi поручаю. Чортяки сходяться з рiзних бокiв. Говорю всi молитви, вже й "Вiрую" проговорив, а воно вже менi пiд подушкою свистить. Менi виступає зимний пiт на чоло, ось моя остання година. Проговорити би ще "Ослаби, остави", i якраз господовi душу вiддати… Не договорив я ще половини… слухаю, а то менi так в носi свистить…"

Знову настав страшний регiт. Дядько Касян вiдвiв руку вiд голови, i сам за боки держався вiд смiху.

А Петро замовк i нi вусиком не моргне.

Касян пiдступив до Петра, поцiлував його в голову i каже:

- Спасибi, синку, стократ спасибi! Давно я, дуже давно не смiявся, здавалось, що й забув смiятися, аж ти мене розвеселив.

- Що ж вам, дядечку, такого сталося, що ви й смiятися забули? - питали осмiленi тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.

- Дiти мої любi, не дивуйтеся менi, старому, що я для вас такий суворий буваю, та хто таке перейшов, як я, той на вiки вiчнi розбратався i зi смiхом, i з веселiстю. I я був молодий i веселий, i до мене свiт божий усмiхався. I радiв свiтом, кожною ростинкою, що з весною до сонця божого свою голiвку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля. На її спогад мене мороз проймає.

- Та розкажiть нам, дядечку, будь ласка, - говорили молодi козаки, цiлуючи старого по руках. Старий знову задумався i не говорив нiчого.

- Я молодо оженився. Зажили ми з жiнкою молодою в однiй балцi. Що вам з того, як вона називається. Вона для мене раєм була. Ми поробилися й придбали таких статкiв, що бiльше собi i не бажали. Було у нас двоє дiточок. Донечка Настя, семи лiт, i п'ятилiтнiй хлопчик Iвась.

Наслав на нас чорт загiн татарський. Хто знає, звiдкiля вiн прийшов, бо мiй зимiвник не був при шляху, i добре був закритий у гущавинi. Наскочили нас ненадiйно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацiдив татарин ломакою по головi. Я впав без пам'ятi на землю i не знав нiчого, що робилося. Як я прочуняв, то побачив таке, що краще було вмерти. Моя хата i клуня догорали. Скота анi слiду. Не було анi моєї небоги, а двоє моїх дiточок, безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими голiвками. Жiнку, вiдай, повезли в ясир, i нiколи я її вже не побачив. Пiдвiвся я насилу, викопав оцими руками яму i поховав моїх соколят, а сам пiшов у свiт за очi. Опинився я на Запорожжi у Сiчi. Тут я сидiв так довго, поки не вивчився вiд одного старого дiда татарської мови. Перевдягся я за татарина, помазав тiло горiховим вiдваром i з тим пiшов у Крим за моєю небогою шукати. Перейшов його вздовж i поперек. Ходив по тих городах, де ярмарки на християнських людей вiдбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та не знайшов того, чого бажалося.

Вiд тої страшної ночi не покидав мене сум нiколи, i не покине, хiба що стiльки татар-злодiїв наб'ю, що моя помста насититься…

Касян замовк i задумався. Всi мовчали. Аж Касян прочуняв, обтер очi рукою, либонь плакав, i сказав твердо:

- Хлопцi, пора лягати спати.

ХIV

Усюди ми бачили весну, та усюди вона iнакше виходить: не так у городi, як на селi; не так у горах, як у степу. I не кожному прийде на думку стежити за її приходом i розвитком. Зачинається вiд прибiльшування дня. Сонце йде щораз вище, воно набирає сили, i дужче грiє. Вiд того тане снiг, зима бореться з лiтом i змагається не попускати свого володiння над землею. Буває боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снiгом, зимний вiтер повiє, та таки весна переможе. Приходить теплий вiтрець з далеких сторiн, забирає з собою усю вогкiсть i жене далеко на пiвнiч. Рiчки й потоки набирають жовтої води i несуть останки зими геть до моря. Показується перелiтна птиця. Крюкають журавлi, лопотять та погегують дикi гуси. Злiтаються бузьки i бродять по болотах за жиром. Десь-кудись покажеться зелена травка, покажеться вчасна квiтка. Дерева випускають пуп'янки i все так перемiняється. Де недавно була бiла плахта снiгу, тепер простираються зеленi коври. Пiд небесами жайворонок свою пiсеньку до бога-творця защебече, а тут по болотах скиглить чайка, вiдзиваються цiлi стада жаб, як лише сонце пiде на супо-чинок. Хазяїни лагодять плуги та борони, iз хат висипаються веселi дiти, радiючи, що можуть вийти на свiт божий. Оживає надiя у серцi кожного на краще, вiльнiше життя.

Та не все так бувало на божому свiтi. Нашi батьки не все радiли весною, бо то була пора лихолiття татарського. Не один вiтав весну з тим почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських набiгiв. Як лише снiг стаяв, вода сплила i теплий вiтер сушив степ, коли стало трави попасти конi, голодна орда бiгла на Вкраїну поживитися. Збиралися поганцi в купи, ладили коней, зброю i сирiвцi ясир в'язати, та в свiй поганий край, мов товар, гнати.

Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ i ладився до оборони. Сподiвалися того i в Чубовiй редутi i, як лише конем можна було проїхати, виїздили роз'їзди в степ зорити за рухами орди. Виїздили в рiзнi сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал вiд пожарiв на обрiї, то татари так давали хрещеному мировi знати, що вони вже при своїй поганiй роботi. Бережись, християнський народе! Не одна твоя оселя пiде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарськi пута попаде, i не побачить бiльше рiдної України, i його не побачить, не приголубить рiдна ненька. Сторожа, бачачи далекi попали, хрестилася та молитву вiдмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".