Константин Деревянко - Украинка против Украины

• Название: Украинка против Украины
• Автор: Константин Деревянко
• Издательство: ООО "Виртуальная реальность"
• Жанр: Культурология
• Год: 2012

Все ли украинцы думают так, как Л. Украинка? Нет не все. И при этом остаются самыми настоящими украинцами. Это означает, что присвоение такого громкого псевдонима вовсе не дает права говорить от имени всех украинцев. Пришло время задуматься о том, кто украшает своим ликом наши скудные гривны и по какому праву. Пришло время осознать, чьи вирши вынуждены заучивать наши дети.

---

Между ними состоялся продуктивный обмен мнениями по мировоззренческим вопросам. Далее в поэме поэт показывает рыцарю волшебную силу искусства: его песня завоевывает для рыцаря сердце красавицы, а затем вдохновляет солдат на штурм бусурманского города. Но когда рыцарь усилил эксплуатацию крестьян, то народные массы получают от поэта в дар революционную песню:

Мужики цікаві стали, чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди?

Итог: поэт умер в тюрьме, рыцаря убили крестьяне. Но борьба продолжается:

І тепер нащадки графські тюрми міцнії будують,
А поетов і нащадки слово гостреє гартують.

Одним из потомков того революционного поэта и была Украинка:

"Як тільки ж складеться пісня чи оповідання, то хочеться їх людям віддати, щоб і вони журились тим горем, тішились тією втіхою, що вилита в пісні…" А "втіха" для революционного поэта одна: революция. И она пришла.

2.11. Первая русская революция

Она застала Украинку в Тбилиси, где работал ее муж Климентий Квитка (Кльоня). У писательницы всегда было полное взаимопонимание с грузинскими революционерами. Один из них (Нестор Гамбарашвили) вспоминал: "Після ув’язнення й виключення в листопаді 1894 р. з Московського університету за участь в студентському русі мене було вислано на батьківщину, в Горі, без права вступу в столичні університети (Московський і Петербурзький). В результаті довгих клопотань Міністерство народної освіти дозволило мені поступити в один з провінціальних університетів. Я вибрав Київ. Восени 1895 р. я приїхав до Києва і почав шукати собі кімнату в районах поблизу університету… Господарем квартири виявилася сім’я Косачів. Голова сім’ї Петро Антонович Косач служив у м. Ковелі, Волинської губернії, повітовим предводителем дворянства…

Сім’я Косачів відразу ж завоювала мої симпатії своєю високою культурністю, демократичністю і сердечністю. Члени сім’ї між собою говорили виключно по-українськи, хоч всі добре знали і російську мову… Особливо хороші товариські стосунки були в мене з Лесею Українкою. Вона часто заходила до мене, і ми розмовляли на різні суспільно-політичні теми. Коли вона говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців і інших народностей, які входили в колишню Російську імперію, її сірі очі запалювались вогнем ненависті до самодержавства. Одного разу… сказала: "Який цікавий, дивний куточок — Грузія!.. Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!"… Довідавшись, що я вивчаю французьку мову, Леся Українка запропонувала свої послуги і просила, в свою чергу, познайомити її з грузинською мовою…

На початку літа 1896 р., виїжджаючи з Києва додому в Горі на канікули, я запитав Лесю Українку, що їй привезти з Грузії. Відповідь була: "Гострий кинжал, як емблему боротьби з ненависним ворогом". Я виконав бажання. Непогано заробляючи уроками, я замовив спеціалістам по холодній зброї дагестанцям в Горі кинджал, невеликий, з кращої криці, ручка і піхви кинджала були зроблені з срібла з гравіровкою і черню. Даруючи цей кинджал Лесі Українці восени 1896 р., після повернення з канікул в Київ, я сказав: "Панночко Леся, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як криця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо" (цит. по: 8, 157–161). Получилась очень символичная фигура: панночка со стальным кинжалом из города Гори (где и по сей день функционирует музей Сталина).

Но вот, наконец, и революция. Пришло время поквитаться с ненавистным самодержавием. В феврале 1905 года Украинка писала матери из Тбилиси: "Оповідання… все ще нескінчене, бо мислі зайняті не такими спокійними темами під впливом щоденних перемін "весни" й "зими". В Тифлісі був теж один такий "весняний" день, коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора. Не до спокійних тем при таких обставинах…" Если "весенний" день — это лужи крови, то что же такое день "зимний"? Наверное тот, который прошел без кровопролития?

Поскольку сестра Исидора училась в школе, для нее — особая весточка: "Да, мало не забула написати новини, цікаві головно для Дори. Тут були бунти у всіх середніх школах, в тім числі і в жіночих, в інституті "благородных девиц" і (horribile dictu!) в "єпархіальному" училищі! В мужеських гімназіях робили сходки, били вікна, вигнали (добились одставки) кількох учителів і одного директора… В інституті жіночому бунт був за те, що одну ученицю перевели з старшого класу в менший, щоб зробити вакансію для дочки начальника краю, а вчителя, що запротестував проти того, погнали в одставку. Панночки збили бучу за товаришку і вчителя, побили вікна в знак протесту, а начальницю, що прийшла їх втихомирювати, закидали туфлями, набили і вигнали геть. Вона подала в одставку, а інститут поки що причинено. Єпархіалки зробили антирелігійний бунт, і ходять чутки про якісь несамовиті "кощунства" і "безчинства" в тій школі; як би там не було, школа прикрита. От які-то діла!"

Вот это жизнь. Такое нужно обязательно сообщить сестре-школьнице.

И еще матери: "Стачки тут уже кінчаються. Конки ходять, і все продається, хоч дещо подорожчі й ціні. Чула я, що має відбутись ще один банкет, але де, з кимі як, ще не знаю. Настрій громадський якийсь хаотичний тут, як, правда, і скрізь в Росії". По поводу предполагаемого "банкету" сразу же вспоминается раздел "Бенкет в Лисянці" из хрестоматийной поэмы "Гайдамаки".

Литературоведы сообщают, что под непосредственным влиянием и впечатлением от революционной демонстрации в Тифлисе (январь 1905 г.) Украинка написала свою "Осінню казку". В аллегорических образах здесь была показана смена типа героев революционной деятельности — индивидуалистического и коллективистского.

А революция продолжалась. В апреле 1905 г. Украинка писала родителям: "В Тифлісі ще один страйк — прикажчицький. Панії в розпачі, що не можна купувати передсвяткових костюмів, а се ж саме час, бо треба ж і набрати, і пошити, а тут що найкращі магазини зачинені. Прикажчики збираються надозволені і недозволені ради, заявляють вимоги і грозять побити коштовні вітрини, якщо господарі торгуватимуть самі. В Гурії повстання все триває і розходиться далі. То боролись проти адміністрації, а тепер вже й суд зачіпають (бажають виборних судів і місцевих мов у процесі), так що кілька мирових суддів, навіть прокурорі слідуватель, виїхали зміст своєї служби, не маючи змоги відправляти своїх обов’язків. З тих Цхінвалів, куди хтів в осени попасти Льоня, населення силою вигнало того, хто попав туди на місто Кльоні, туди послали поки що кандидата-грузина, може, той справиться, і будуть наводити слідство, наскільки винен сам вигнаний суддя (він, кажуть, людина погана), а наскільки "дух часу".

Так муж Украинки чуть не попал под раздачу в Цхинвали. Человек он, конечно, хороший и, следовательно, бояться ему было нечего. Но, как известно, слепой революционный "дух часу" выписывал по первое число людям и получше него. Учтя "дух времени" семейство приняло принципиальное решение — от революции пора делать ноги: "Татари, досі найлояльніший елемент на Кавказі, починають бунтувати — проти німців-колоністів і проти землемірів, виганяючи і тих, і других. Служити на Кавказі стає дедалі все неприємніше з принципіального боку, і Кльоня починає серйозно шукати способу вибратися звідси хоч і в друге "ведомство"…" Нужно перебираться туда, где исполняются законы империи и где проклятое самодержавие поддерживает порядок. Для трудоустройства нужно искать новое "ведомство". А оставаясь в шибко революционной Грузии, можно и пострадать. Но этого нельзя допустить принципиально. Ведь кто-то должен подстрекать не достаточно "свідомих". Например, в 1906 г. Украинка писала Кобылянской: "…Тепер такий час, що не разі син проти батька мусить повстати, хоч і як то тяжко для обох". Революция требует жертв.

Сильно развитая художественная интуиция подсказала Украинке, что в Грузии дело пахнет керосином. Поэтому, пересидев годы революции под защитой самодержавия, семейство вернулось туда только в конце 1908 года. У других с интуицией было похуже. Так, например, "отец нации" князь Илья Чавчавадзе (1837–1907) был просто убит на большой дороге. Еще учась в Петербургском университете, он сблизился с передовой молодежью, которая группировалась вокруг "Современника" Чернышевского и "Колокола" Герцена. 31 декабря 1899 года в газетной статье заявил о том, что XX век и для Грузии станет веком социальных потрясений. Однако князь недооценивал классовую борьбу. Он считал, что все грузины представляют собой единую пролетарскую нацию, без разделения на классы. А грузинские князья — это ее революционный авангард. Большевиков, разумеется, не устраивала его критика их программы и особенно — его всенародная популярность. В итоге 30 августа 1907 года этот выдающийся человек был застрелен группой террористов.