Константин Деревянко - Украинка против Украины

• Название: Украинка против Украины
• Автор: Константин Деревянко
• Издательство: ООО "Виртуальная реальность"
• Жанр: Культурология
• Год: 2012

Все ли украинцы думают так, как Л. Украинка? Нет не все. И при этом остаются самыми настоящими украинцами. Это означает, что присвоение такого громкого псевдонима вовсе не дает права говорить от имени всех украинцев. Пришло время задуматься о том, кто украшает своим ликом наши скудные гривны и по какому праву. Пришло время осознать, чьи вирши вынуждены заучивать наши дети.

---

Для безбожника мир становится черно-белым и четко делится на своих и чужих. Свои заслуживают только любви, чужие — только ненависти. Именно такой примитивный черно-белый мир сконструирован в произведении "Грішниця". В этом мире идет тотальная террористическая партизанская

…війна страшна і незвичайна…

Часами тільки бомба огнева

Могильну тишу розбивала гучно

І всіх навколо ранила скалками.

Раз в темну ніч на бій дівчина вийшла

(Тоді йшли всі, жінки і чоловіки,

І навіть діти не сиділи дома).

Вона була при зброї…

Дівчина йдучи тихо шепотіла,

А на устах був усміх зловорожий:

"Ой підкопаю вражеє гніздо!

Злетять вони у гору, мов ті птахи!"…

Но незадачливой бомбистке не повезло: заряд разорвался раньше времени. И вместо того, чтобы убить множество людей, она сама оказалась в госпитале. За ней ухаживает молодая монашка и между ними возникает мировоззренческий спор. Разумеется, бомбистка быстро побеждает сконструированного автором оппонента. Приятно спорить с куклой: при этом чувствуешь себя мудрецом. Монашка призывает террористку радоваться, что та никого не убила, благодарить Бога и каяться в своих грехах. Но не на ту напала. Что для христианина грех, то для больной на всю голову — как раз наоборот:

Хвора.
Ні, каяться вважала б я за гріх!
…Гадаєш ти, що я боюся суду?
Запевне, бридко між гадюк попасти,
Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене, —
Небесний чи земний для мене все одно, —
Однакові для мене рай і пекло,
Бо я не вірю в них.
…Ви вірите, що єсть і рай, і пекло,
Що люди й "там" не можуть рівні бути.

Бедная "хвора" со своим тоталитарным мировоззрением не может себе представить, что Царство Божие — не колхоз, куда загоняют всех гуртом. Если человек не хочет знать Бога, то его нельзя приговорить к раю, так как он свободен.

В финале она победно завершает спор одним ударом:

Хвора.
Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі:
"Ніхто немає більшої любові,
Як той, хто душу поклада за друзів"…

В ответ — тишина:

Умовкла хвора, і черниця тихо
Сиділа, очі в землю опустивши…

Так больная атеистка "срезала" безответную монашку. Но все-таки кое-какие аргументы у христиан имеются. Самопожертвование вполне можно себе представить и в преступном сообществе, которое руководствуется преступной идеологией (например, фашизм или мафия). Спаситель говорил о том, кто душу свою положит за други своя. Но у террористки вовсе не было намерения убивать себя. Она страстно желала положить как можно больше чужих душ и очень переживала, когда это не удалось:

Хвора.
…Скажи, — ти, певне, знаєш, — адже в замку
Усі погинули? Ніхто з них не зоставсь?
Черниця.
Ні, милував господь. Одна лиш вежа
Упала, на той час там не було нікого.
Хвора.
О, що ти кажеш?! (Хвора заридала).

И эти духовно "хворі" еще цитируют Евангелие…

* * *

О, горе нам усім! Хай гине честь, сумління,
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене каміння
Покриє нас і наші імена!

А пока их революционные замыслы не реализованы, они пребывают в глубоком пессимизме:

Не раз мене обгорне, мов туман,
Страшного розпачу отрутнеє дихання,
Тяжке безвір’я в себе, в свій талан
І в те, що у людей на світі є призвання…
Не раз мій голос дико залуна,
Немов серед безлюдної пустині,
І я подумаю, що в світі все мана
І на землі нігде нема святині…
Я знаю се, і жду страшних ночей,
І жду, що серед них вогонь той загориться,
Де жевріє залізо для мечей,
Гартується ясна і тверда криця.
Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,
Скажіть тоді: нова людина народилась;
А як зломлюсь, не плачте по мені!
Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

Так закалялась сталь. После победы долгожданной революции другой украинец, атеист и коммунист Н. Островский, продолжит воспитание "нової людини" для "борьбы за освобождение человечества". И в двадцатом веке слово Украинки не оставалось без работы:

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
…Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

Мечты сбываются.

* * *

В цикле "Ритми" Украинка писала о своем кровожадном творчестве:

Я не на те, слова, ховала вас
і напоїла кров’ю свого серця,
щоб ви лилися, мов отрута млява,
і посідали душі, мов іржа.
Промінням ясним, хвилями буйними,
прудкими іскрами, летючими зірками,
палкими блискавицями, мечами
хотіла б я вас виховать, слова!
Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,
щоб краяли, та не труїли серце,
щоб піснею були, а не квилінням.
Вражайте, ріжте, навіть убивайте,
не будьте тільки дощиком осіннім,
палайте чи паліть, та нев’яліть!

Может быть, какие-нибудь безнадежные пацифисты и выберут осенний дождик. Но она предпочитает безумные песни. О чем — не важно, лишь бы кровавые:

Хотіла б я уплисти за водою,
немов Офелія, уквітчана, безумна.
…Потім би на хвилі
зостався тільки відгук невиразний
моїх пісень, мов спогад, що зникає,
забутої балади з давніх часів;
в ній щось було таке смутне, криваве…

Безумная песня выходит из подчинения автора и он становится одержим ею:

…Ні! я покорити її не здолаю,
ту пісню безумну, що з туги повстала,
ні маски не вмію накласти на неї,
ні в ясну одежу убрати не можу, —
б’є чорними крильми, мов хижая птиця,
і ранить, як тільки я хочу приборкать
її силоміць. Гей, шаленая пісне!
І в кого вдалась ти така непокірна?
…Нема тобі впину. Тобі все одно,
що стрівши, вогонь доведеш до пожежі,
що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі,
що темнії хмари в хаос помішаєш,
що вбогу хатинку, останній притулок,
важкою лавиною скинеш в безодню, —
тобі все одно! Той нехай собі плаче,
хто іскру лишив на шляху необачний,
хто човен не певній воді доручив,
хто вийшов в дорогу темненької ночі,
хто вбогу хатину, останній притулок,
поставив високо над краєм безодні, —
вдалась ти крилатою, — мусиш летіть!
Так, вільна, вільна пісня! Я не знаю,
на щастя чи на горе тая воля…
…Непросіть потіх и
ви всі, що смутні, від такої пісні.
Нічого в ній лагідного нема.
Вона від туги й розпачу зродилась,
за скритий жаль вона помститись хоче
вогнем, отрутою, мечем двусічним туги.
Коли вам страшно — геть ідіть з дороги!
…Не треба їй ні сліз, ні спочування,
їй треба тільки волі і простору.
Так божевільний волю здобуває,
щоб гнатися на безвість до загину…
Летить безумна пісня — стережіться!
Бо жаль ваги немає, так, як смерть!

Жалость здесь не играет никакой роли. Совсем другое дело — смерть. Забужко комментирует это безумное творчество так: "Ерос", як і природа, не знає добра і зла… Такою самою етичною нейтральностю відзначається й творчий ерос — пор. у "Ритмах" звертання до власної "пісні" (10, 457).