Константин Деревянко - Украинка против Украины

• Название: Украинка против Украины
• Автор: Константин Деревянко
• Издательство: ООО "Виртуальная реальность"
• Жанр: Культурология
• Год: 2012

Все ли украинцы думают так, как Л. Украинка? Нет не все. И при этом остаются самыми настоящими украинцами. Это означает, что присвоение такого громкого псевдонима вовсе не дает права говорить от имени всех украинцев. Пришло время задуматься о том, кто украшает своим ликом наши скудные гривны и по какому праву. Пришло время осознать, чьи вирши вынуждены заучивать наши дети.

---

Иногда она давала дяде ценные советы: как противодействовать политическим оппонентам. Когда в журнале "Правда" раскритиковали марксистское учение, она спрашивала у него: "Чи ви читали "Безвиглядність соціальної демократії" в "Правді"? А що, коли б хто випустив щось на сю тему, тільки не негативне, а позитивне, от на кшталт "Ерфуртської програми"? Так называлась программа немецкой социал-демократической партии, которая признавала неизбежность замены капитализма социализмом, подчеркивала необходимость политической борьбы и ведущую роль пролетарской партии. Племянница успокаивала дядю: "На щастя, не всім вона (львівська "Правда") тут очі засліпила і єсть тут люди, котрі розумніші, що уважають правдян за українських клерикалів і ретроградів, себ-то за те, чим вони єсть в самій речі". То и дело в переписке мелькает: "навіть і такого діла не можна вести з народовцями, хай їм цур!"; "Не вір, значить галичанам! До сього переконання смутного я приходжу дедалі то більше".

О своих переводах атеистических статей: "Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця,і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно, — цур їм!". Драгоманову из Киева: "Тип галицького поповича єсть і у нас, з таких найбільш складається "темна сила". Але цур їм проти ночі згадувать". Христиане к ночи не поминают нечистую силу. А бесоодержимые — христиан.

Павлыку: "Сі панове не знають, яку шкоду вони роблять всій справі своєю безличністю. Ну, та нехай їм біс!"; "Ох, галицькі справи, галицькі справи! Хай чорт мене вхопить, коли що-небудь в тому розумію"; "Ваші галицькі справи засмутили мене, а надто дурне плутання людей з Барвінським не то засмутило, а просто розлютило до крайнього ступня, я навіть не думала, що маю в собі стільки злості, аж сестра Рада дивувалась на мене, дивлячись, що я зовсім сама не своя".

Судя по письму к Павлыку, отвратительны не только галицкие "клерикалы", но и галицкие социал-демократы: "Що се за погрози, що коли їм не дадуть грошей, то тоді і вони перейдуть до польської соціал-демократії, — де тут ідея і серйозне відношення не скажу вже до своєї, але й до чужої справи? На місці польської соціал-демократії я бі сама не хтіла таких козаків охотного полку під своєю корогвою водити!.. Все оце погано і сумно. Але чого Ви кажете, що без цих панів Ви згубите ґрунт в Галичині? Я не зовсім се розумію. Чи мають вони вплив на селян з своїм польським марксизмом? Врешті скажу знов: хай чорт мене вхопить, коли що-небудь в тому розумію! Ну, та що вже, біс біду перебуде, одна мине, друга буде!" В 1899 году в письме к Павлыку родилась новая оценка: "Шкода, що в Галичині соціал-демократи такі, — як би сказати? — "подлейшего ґатунку", а то б ще, може, якось прийшло до згоди".

О молодых галицьких революционерах: "Мені чудно, яке становисько зайняли "молоді" супротив дядька. Як се, справді, у нас викидають геть, мов шкарлупку з горіха, з’ївши зерно. Дикі у нас люди і жорстокі, хто знає, що треба зробить, щоб сі "жестокіє нрави" пом’якшали". Но именно с такими дикими и жестокими людьми она и хочет делать революцию. "Мені шкода молодих соціал-демоктратів русинів, коли їх з’їсть Польща, але зовсім з’їсти соціал-демократію руську вона не може, се напрямок таки прокинеться, згодом вільний від решток національно-духовної неволі… се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього. Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене публіцистичного таланту), то звернула б як найсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, т.є. як мають, на приклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситись межи собою".

Собираясь из Софии домой, она делится своими планами: "Я хтіла б відбігати в Чернівці по дорозі звідси до Львоваі, може, на Угорщину, хочеться й мені бачить сей нещасливий край". Но, судя по всему, ей отсоветовали разъезжать по Галичине, ибо это было опасно для жизни: "Шкода, що у вас такі дикі звичаї, а то б черкнула я по селах! Та вже бог з ним, про галицькі кримінали щось погана слава йде".

О бестактности галичан: "Слівце" п. Кобринської nec plus ultra(неперевершеної) безтактності, та се в Галичині в моді, може, се у мене дурний смак". Павлык был поражен одним событием. Украинка "успокоила" его: "І ви не дуже вражайтесь — чи то ж у вас там таке буває? Досі мороз поза шкурою пробігає, як згадаю ті "мемуари", що читала у Вас, аж сняться часами! Ні, що до галицьких звичаїв, то старий італьянець має рацію з своїм "bisognaamaz-zar tutti!" ("Треба нищити всіх!"). Нічого іншого не видумаєш, здається, і я гадаю, що без двох-трьох трагедій се стояче болото не зворухнеться". Автор нам не известен, но в XX-м веке под этим девизом подписались многие: не только итальянцы или немцы. Дела их были именно такими. Пораскинув мозгами, эти мыслители пришли (как и Украинка) к глубокому умозаключению: "нічого іншого не видумаєш… треба нищити всіх!".

Ольге Кобылянской: "Розумних людей я в Галичині стрівала, тільки всі вони якось не чарують, чогось їм бракує, — темпераменту, чуття, серця чи хто його знає чого, — не можна з ними почувати себе вільно. Говорю про мужчин, жінок мало знаю". В биографии Украинки читаем: "У "галицьких писаннях" Леся чула "закуток, зачіпок", у Кобилянської — "гірську верховину, широкий горизонт". Оцінюючи позитивно факт приходу в українську літературу "через німецьку школу", а не через "галицько-польську" (бо це, властиво, зовсім і "не школа"), Леся заспокоювала Кобилянську…" (7, 252).

О женском вопросе: "Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння "жіночому питанню" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить "гординя" українки". Биограф пишет: "Прикметним є те, що для наддніпрянки Лесі вдивовиж було становище галичанок, що чоловіки-галичани "плачуть над духовним убожеством своїх жінок" та приїздять "шукати жінки собі" на Україну, однак при цьому дивляться на українок "або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, на рівні — зроду!" Тож стали тим своїм сватанням "притчею во языцех". "У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок", — резюмувала Леся" (7, 262).

О галицкой молодежи: "Бачила я досить молодих галичан, досить мені сподобались, більше, ніж старі, трохи вже не такі хитрі, хоч і більше завзяті". Хитрого галичанина она зачастую называла просто: "лис".

"Як чую, зле Вам живеться серед галичан? Сказати правду, великого добра я й не сподівалась, бо все-таки досить знаю звичаї "українського П’ємонту". Примечание: "П’ємонт — економічно найбільш розвинута область в північно-західній Італії. "Українським П’ємонтом" Леся Українка іронічно називала економічно відсталу на той час Галичину". Зато амбиций всегда было выше крыши. Сестра Ольга соглашалась с писательницей: "Таки тії галичани чудні… Отак ніби нічого-нічого, а там, дивись, і вилізе щось таке неподобне наверх".

Галицкие ценители прекрасного отвечали Украинке взаимностью. Зеров описал случай, когда в 1902 г. вышла критическая рецензия на ее сборник "Відгуки": "мало хто знає тепера, що ця книга стала об’єктом для літературно-хуліганського нападу на сторінках львівського "Діла". Напався на Лесю Українку автор, пізніше нічим особливим, здаєтья, не відомий — якийсь, на ім’я не підписаний, тільки на прізвище — Гамчикевич. "Відгуки" показалися йому книжкою незрозумілою і занадто модною. Починає він здалеку, з загальних тверджень: "Модерністичний напрям, який послідніми роками запанував у західноєвропейських літературах, вніс у поезію взагалі, а найбільше в поезію ліричну мрачну неясність мотивів, сполучену з дивним способом зіставлення побіч себе так званих настроєвих понятій, котрих читач не в силі сполучити в цілість, бо недостає їм конечної логічної зв’язі". Творчість Лесі Українки рецензент уважає за "гіпермодерністичну"… Кінчає він так: "Добре поетам "от нечего делать" писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ні якого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм напре ся доконче добути з них якусь гадку. Що за муки, коли не годен зрозуміти, що, властиво, хоче поет сказати, коли даремними оказуються всі заходи пов’язати якось строфу одну з другою, слово з словом, так що й не знати, звідки починати, що з тим діяти…"

В ответ Украинка могла бы сказать именно то, что она написала (правда, по другому поводу): "Досить з мене і київських злиднів, на що мені ще львівські?".