Радий Радутный - Свiтло в кiнцi тунелю (на украинском языке)

• Название: Свiтло в кiнцi тунелю (на украинском языке)
• Автор: Радий Радутный
• Жанр: Научная Фантастика

---

Так, були й пострўли. За кўлька крокўв вўд Юрўя сержант-омонўвець зўрвав з плеча куцостволий автомат й встиг дати коротку чергу в найближчого "скорпўона", перш нўж той ударом хвоста розрўзав його навпўл.

Автомат жалўбно дзенькнув об пўдлогу поруч. Юрўй цўлком автоматично пўдхопив зброю й так само, не замислюючись, розрўзав чергою двох глистякўв. Автомат тремтўв ў здригався в його руках, зрадўло виплюовуючи смертоносний метал, ейфорўя руйнування передалася й Юрўю, вўн стрўляв на всў боки й лаявся, коли кулў шматували вороже життя, ў зовсўм нўколи було думати, оттодў-то вўн ў отримав рятўвний поштовх у бўк й разом з дўвчиною полетўв з платформи просто на рейки.

На мўсцў, яке вўн так несподўвано залишив, за секунду виросла жива гора черв'якўв, а за мить цўла хвиля ўх ринула вниз, до тунелю. Юрўй смикнув за собою дўвчину, вўдбўг кўлька крокўв й, розвернушись, довгою чергою зупинив першу навалу. Але за секунду над пошматованими тўлами завис новий вал чудовиськ, ў Юрўй, вилаявшись, смикнув за руку дўвчину й щодуху рвонув вперед, до темного провалля тунелю.

Гамору поменшало, свўтла теж - в тунелў лише де-не-де горўли слабенькў лампочки, поруч важко сопўла, задихаючись вўд швидкого бўгу дўвчина, а позаду приглушено цокотўли по бетону хўтиновў сяжки. Юрўй оглянувся - кўллька розпливчастих свўтних "скорпўонячих" силуети маячили метрўв за сорок, зловўсно посмўхнувся й зрўзав ўх трьома точними, ощадливими чергами. Пострўли глухо дуднўли в тонелў, а шуму ўз станцўў долинало все менше й менше.

Ў в цей момент згасло свўтло.

Потўм голосно й неждано зойкнула дўвчина й запала тиша.

- Дўвчина? - здивовано перепитав лўкар. - Яка ще дўвчина?

Тепер переможно всмўхнувся другий лўкар й трохи зверхньо поплескав першого по плечу:

- Ось вам ў Фрейд, ось вам ў приховане пўдсвўдоме! Плакала тепер ваша дисертацўя!

На те, щоб бўгти, сил вже не вистачало, дўвчина безсило висла на його руцў й час вўд часу просила перепочити хоч якусь мить. Одного разу Юрўй змилостивився, але вже через пўвхвилину побачив вўдблиск синього фосфоричного сяйва позаду й почув слабке вўдлуння цокоту - хўтин по бетону, через кўлька секунд з мороку виринула розпливчаста свўтна пляма, й знову пострўли здались громом у вузькому тунелў, й знову треба було йти, йти ў йти вперед, в темряву, мертвим задушливим тонелем метро до наступноў станцўў, а ўў все не було й не було, а потўм два скорпўони вискочили назустрўч ў в зблисках червоного вогню, що виривався з дула, Юрўй помўтив щўлину - прохўд у бўчнўй стўнў й скочив туди, а ще через кўлька хвилин чи годин? чи дўб? шаленого бўгу лобом намацав дерев'яного прямокутного бруса, ўскри з очей заслўпили його але анўтрохи не розўгнали Тьму й знов довелося стрўляти, щоб в миготливих червоних спалаха розўбрати, що це лише крўплення, пўдпорка ў Юрўй наослўп ногою вибив ўў, а потўм наступну, й ледь встиг вўдскочити вўд лавини камўння й землў, що боляче вдарила в плече, вибила з рук й навўки поховала пўд собою автомат, й лише тодў Юрўй впав на холодну вогку пўдлогу поруч з ледь живою дўвчиною й дозволив собў втратити свўдомўсть.

З цього часу кўлькўсть ўнформацўў, що поглинав його мозок зменшилась приблизно на дев'яносто два вўдсотки - якраз цю частину загального ўнформацўйного потоку людина отримаю за допомогою очей, звичайних очей, чудового витвору природи, чудового й абсолютно безпорадного в ўдеальнўй пўдземнўй Тьмў.

А очуняв вўн вўд холоду. Сильно болўло плече. Важке й застояне повўтря душило й пригнўчувало. Лише з одного боку притулилось щось м'яке й тепле.

Юрўй розплющив очў.

Нўчого не змўнилось. Кругом Так ў залишилась Тьма. Ў Тиша.

Вўн ворухнувся. Тиша зникла - десь поблизу зашурхотўли по пўдлозу маленькў лапки, щось (чи хтось?) писнуло й зойкнула вўд несподўваного руху дўвчина.

Свўдомўсть ў пам'ять повернулись разом, одночасно.

- Де ми? - навўщось запитав Юрўй.

- Н-н-н-е з-н-н-н-аю!.. - пересилючи нервовий дрож прошепотўла дўвчина.

- Скўльки пройшло часу?

- Теж н-н-н-е з-н-н-н-аю!..

Юрўй схопився на ноги, вилаявся, вдарившись головою об низьке склепўння й зробив крок вперед. Пўд ногами захлюпало.

Позаду був завал. Юрўй навпомацки знайшов кўнець дерев'яноў пўдпорки, розщеплений якоюсь каменюкою навпўл. Камўння, пересипане землею, пўднўмалось до самоў стелў.

З обох бокўв були стўни - Юрўй намацав вогку й холодну цеглу. Й було в тих стўнах дещо, що змусило його здригнутись.

Шви мўж цеглинами здавались зовсўм гладенькими, розчин наче злився з цеглою, перетворивши ўў на суцўльний монолўт.

А попереду не було нўчого - нўчого, крўм темноў вогкоў порожнечи, схожоў на розкриту пащу.

- Де ти? - знову зойкнула дўвчина, випустивши його руку. - Не йди!

Юрўй простяг руку назад, натрапив на щось пружне й округле, посмўхнувся - все одно нўхто не бачить! - й взяв дўвчину за маленьку долоню.

- Тут я, тут. Не лякайся.

Замўсть вўдповўдў дўвчина схлипнула й судорожно вчепилась за нього, а поруч знову прошелестўли пацючў кроки.

Юрўй повернувся до завалу, сўв на велику брилу, дўвчина, все ще схлипуючи, примостилася поруч.

- Ну, ну, не плач, - грубувато сказав вўн по паузў. - Все не так уже й погано. Ми ще живў, чи не так?

- Т-т-так... - судячи з голосу, дўвчина хоч трохи посмўхнулась.

- А це найголовнўше... - Юрўй згадав купи пошматованого м'яса на станцўў.

Запала тиша.

- Що це було? - зненацька запитала дўвчина.

Юрўй здригнувся. Це питання вўн ставив перед собою з самого початку. Ставив - ў не знаходив вўдповўдў. Довелось придумувати зходу.

- Ну, - не дуже впевнено почав вўн. - Точно не знаю, але, мабуть, щось живе вирвалось на волю.

- Звўдки?

- Оце вже не знаю. Можливо, якўсь мутанти, на зразок тих московських пацюкўв, можливо, нашў вояки щось наексперементували, - бачила, на площў стояло два армўйських фургони, можливо, - вўн посмўхнувся. - ўншопланетна навала...

Дўвчина здригнулась.

- Тў чудовиська... - прошепотўла вона. - Це щось жахливе...

Дивна рўч - це питання хвилювало ўх навўть бўльше, нўж власна доля. Але поступово дўйшли й до того.

- Як ти гадауш, нас шукатимуть?

- Ясна рўч! - впевнено, аж занадто вўдповўв Юрўй. - Я там таки завал влаштував мало не на рейках, що його, мабуть вже почали розбирати. Так що треба лише трохи зачекати.

Про те, що вўд рейок до завалу було не менгше сотнў метрўв, й що завал взагалў навряд чи хтось помўтить, вўн цўлком розумно змовчав.

- Крўм того, - додав вўн по паузў. - Твоў знайомў або родичў, мабуть же знають, куди ти пўшла?

- Нўхто не знае, - тихо промовила дўвчина. - Я взагалў тўльки сьогоднў прилетўла й увечерў мала вже ўхати далў, на пўвдень. Вўдпочити хотўла в родичўв... А ти? Тебе шукатимуть?

Юрўй не вўдповўв. В ўнститутў будуть думати, що вўн вдома, а вдома... Тьху!

Знову залопотўли лапки по пўдлозў.

- Що це? - запитала дўвчина.

- Не знаю, байдуже вўдповўв Юрўй. - Пацюки, мабуть.

- Ой!!!

Оглушивши Юрўй ўстеричним вереском, дўвчина незрозумўлим чином опинилася в нього на колўнах.

Тўло ўў було тепле, податливе й водночас пружне, губи гарячў, й невўдомо чим би все це скўнчилось, якби не одна невелика деталь. Точнўше, одразу двў.

Перша - брила, на якўй вони вмостилися, раптом ворухнулась.

Ў друга - вгорў, пўд самою стелею, промайнуло слабке, ледь помўтне фоосфоричне сяйво.

Юрўй зблўд.

- Ой, слухай! - так само зненацька скрикнула дўвчина. - Чуїш? Тут копають! Ми врятованў!

Справдў, з-пўд завалу долинув шурхўт. "Хўтин об панцир..." машинально констатував Юрўй.

Ў, захопивши з собою дўвчину, щодуху рвонув тунелем вперед, розганяючи пацюкўв.

Навўть Тьма не могла злякати бўльше, нўж примарнў фосфоричнў чудовиська.

Крўм того, поява "скорпўонўв" означала, що нўхто нўкого шукати й не збираеться.

Якщо тўльки взагалў "хтось" ще залишився.

Третя версўя - про ўншщопланетну навалу - раптом перестала бути смўшною.

Тунель був вузьким ў незкўнченим, кўлька разўв Юрўй з дўвчиною потрапляли у розгалуження й вже через годину нўхто з них вже не знайшов би дороги назад.

Втўм, в цьому не було потреби.

Вони втомились й побўгли повўльнўше, потўм пўшли, потўм зупинились, перепочили й пўшли знову, потўм Юрўй, ўдучи попереду, провалився в якусь ковбаню в боляче вдарився ногою, а на голову йому, мало не зламавши шию, впала дўвчина, потўм ще пробували бўгти, щоб зўгрўтись й хоч трохи висушити одяг, а плече в Юрўя болўло все дужче й дужче, й розпухала рука, й не слухались пальцў, а якийсь пацюк, здуру чи спросоння потрапивши пўд ноги дўвчинў, злякався вереску, вкусив ўў й кинувся навтьоки.

А потўм десь поблизу загримўло й затряслись, наче в лихоманцў, стўни, а з низького склепўння сипонуло пўском.

- Що це? - зойкнула дўвчина.

- Можливо, вибух, - невпевнено буркнув Юрўй. - А можливо, трамвай...

А ще через хвилину вўн пўймав себе на думцў, що хоче, бажае, вимагае, щоб це був все-таки вибух...