Микола Куліш - 97

• Название: 97
• Автор: Микола Куліш
• Жанр: Прочая старинная литература

«97» — перша п'єса Миколи Куліша. Вийшла у багатьох редакціях, перша —1924 року, остаточна —1929. Входить до так званої «трилогії про село».

---

В а с я. Та не можу я, щоб за секретаря! От право, не можу!..

К о п и с т к а. Та ти ж уже писав раз! Сідай! (Посадив Васю, умочив йому перо). Я буду проказувати, а ти пиши! Одно знай пиши, а тоді підпишемо… удвох… Ну, слухай! Пиши: призначення ревкому. Написав? Тепер пиши: постановили…

В а с я. Щось не так, дядьку Мусію. Треба перш — слухали.

К о п и с т к а. Та кого ти будеш слухати, як нікого нема! Кажу я — повмирали або неспособні лежать…

Близько грізно підступив до вікон гомін. Уже стало чути тупотняву.

Та що його довго балакати! Пиши: постановили призначити на ревком, поки повернеться з города Серьога, на предсідателя Мусія Копистку, а на секретаря — товариша Стоножкина Василя… Пиши, синок! Трах-тара-рах — резолюцію прийнято! Шабаш!.. А тепер — треба покурити, бо хто його зна, що там буде…

4

Хтось одкинув двері навстіж. Гунув натовп.

Попереду ввійшов Г о д о в а н и й. За ним Д і д з ц і п к о м:

— Ведіть їх сюди! Зараз судитимемо!..

Увели Орину й Л а р и в о н а, зв’язаного й спутаного.

Увійшов Г и р я. Набилося людей.

Г о д о в а н и й. Де предсідатель?

К о п и с т к а. Що трапилось?

Г о д о в а н и й. Я питаю, де предсідатель? Де ваша вдасть?

К о п и с т к а. Що трапилось, питаю?

Д і д з ц і п к о м. Людоїдів привели, щоб ти знав!.. Хіба не бачиш?

Г о д о в а н и й. Ми, народ, питаємо — де предсідатель?

К о п и с т к а. Хіба не знаєш — у повіт поїхав!

Г о д о в а н и й. Граждани люди! Уже місяць, як нема предсідателя! Чи не пора нам спитати: а чому його так довго нема?

З л и й г о л о с. Утік!

Г о д о в а н и й. Сутая правда! Утік! Забрав золото, народне добро, і втік. (До Копистки). Виходить — утекла ваша власть? Виходить — власті нема? (До натовпу). Граждани люди! Власть утекла, Совєта нема — мабуть, самі судитимемо?

З л и й г о л о с. Авжеж, самі!

Г о м і н: — Самі!

— Починайте!

К о п и с т к а. Ша трошки, ша!.. Бо є ревком…

Г о д о в а н и й. Ревком? Де він? Хто?

К о п и с т к а. Тутечки він, ось!.. Я предсідатель, а оцей парнишка — товариш Стоножкин — секретар. Протокол є. Вам чого требується?

Г о д о в а н и й. Та хто вас обрав? Де ви взялися?

К о п и с т к а. Тут і не требується обирати. Тут так: об’явився — й шабаш. Аби тільки за бідний клас стояв. Такий совіцький закон є… І не думайте, не простий собі закон, а секретний і вроді воєнний…

Г о д о в а н и й. Так це ти об’явився ревкомом?

К о п и с т к а. Еге ж!

Г о д о в а н и й. Ти?

К о п и с т к а. От чудак, ще й питаєш… Та кому ж і об’явитися, як не нам?.. Ну, подумай! Не станеш же ти, чи Г и р я, чи там дід Онисько ревкомом, коли по закону вам не полагається…

Г о д о в а н и й, (аж очі налилися кров’ю, засіпалися губи). Та це ти думаєш ще раз заступити нам дорогу?.. Граждани, люди!.. Та доки ще він буде!..

Г и р я (спинив Годованого). Постривай! Не треба сварки… Хай покаже, який він ревком. (Тоді до Копистки). Ну, що ж! Обібрався грибом, то лізь у козуб. Ось народ привів людоїдів. Скажи, що з ними робитимеш? (До людей). Постороніться трошки! Хай людоїди вийдуть наперед, щоб їх ревком побачив.

Д і д з ц і п к о м. От до чого призвело більшовицькеє движеніє! Людоїдство повелося!.. Ну, що тепер скажеш, товаришу ревком?

К о п и с т к а. А от розпитаюся, тоді й скажу. Ану цитьте! До порядку! Діду, одступіться трошки назад!..

Д і д з ц і п к о м. Годі вже наставляти на порядок! Бо вже допорядкувалися, годі!..

К о п и с т к а. Вам, діду, слова не дадено!

Д і д з ц і п к о м. І просить тебе не стану. Захочу сказати, то скажу, ще й в очі плюну. Отак!.. (Та й плюнув на Копистку).

К о п и с т к а (не зворухнувся. Вийняв кисет. Закурив). Товаришу секретар! Впишіть цього факта в протокол. А резолюція трошки згодом вийде…(До натовпу). Зараз ревком править засідання. Якщо маєте щось сказати, то кажіть по-людському! А плювати тепер і на долівку заборонено…

Г о д о в а н и й. А людей їсти у вас заборонено?

Г и р я. Ось тихо, граждани!.. (До Копистки). Сьогодні люди довідались, що оцей чоловік, Л а р и в о н, порізав дітей… Аж три тижні оця женщина, О р и н а, сказать би, мати, варила й смажила вночі своїх діток м’ясо. Маслаки ось у ряднині — речовий доказ… Тепер народ привів їх до розправи, щоб судити. Правду я кажу, граждани?

Г о м і н (грізно): — Авжеж, правду!

— Гола правда!

Г и р я. Суди ж їх, коли ти ревком! При всіх суди, при людях, щоб кожне бачило й чуло, як судить ревком людоїдів… А тоді й ми своє слово скажемо…

Д і д з ц і п к о м. Та хіба в їх суд є? Більшовицьке движеніє, та й усе!.. Нема бога, нема царя — нема й суда, щоб ти знав!..

К о п и с т к а. Скажи, Орино, ти їла своїх дітей м’ясо? Правду кажи, не бійся!

О р и н а (чудно якось посміхаючись). Їстоньки хотілось. Дуже хотілось. Я прийшла увечері додому, аж Маринка померла. А Л а р и в о н, дай бог йому здоров’ячка, й показує: або всім помирати, або давайте по шматочку їсти Маринку…

К о п и с т к а. Виходить, ви їли мертвих дітей?

О р и н а. Авжеж, мертвеньких! Мертвеньких, мертвеньких… Л а р и в о н, спасибі йому, нагострив ножа… А я стала до ікони, помолилася. І боженька бачив, як Л а р и в о н різав, а нічого не сказав. Тільки осміхнувся… (Засміялась тихим напівбожевільним сміхом). Я їстоньки дуже хотіла, аж в голові каламутилось… Я в печі запалила, пополоскала гарненько, чистенько.

К о п и с т к а (аж хитнувся). Що пополоскала?

О р и н а. Маринку, мою донечку… Хоч їстоньки дуже хотілося, проте я в той вечір Маринки не їла. Л а р и в о н їв і дітям давав. Тільки солі не було… Без солі бідненькі їли… Без солі — без солі…

З натовпу гомін.

Го д о в а н и й. Брешеш, і ти їла! Троє діток було — і всіх поїла! Ось у ряднині кістки…

О р и н а. Авжеж, кістки. (Махнула кудись рукою). І там кістки, і скрізь-скрізь кістоньки-кістоньки… Учора в церкві, думала, свічки горять, аж то кістки… такі жовтенькі, як у Маринки… Ій-бо… Стирчать і сяють…

Г и р я (до всіх). Чуєте? Вона призналась, вона не криється. Ось тихо! Даймо тепер ревкомові слово! Хай він перший скаже, якою карою покарати людоїдів… Ну, Копистко?

З натовпу підхопили:

— Кажи!

— Говори!

— Суди!

К о п и с т к а. Ось що я скажу! Не мені й не вам їх судити…

Г и р я. Он як!..

К о п и с т к а. Не мені, кажу, і не вам, бо ми не спеціальнії люди. До повіту треба вдаритися, щоб приїхала комісія, бо до цього діла треба таких суддів, щоб на голову спеціальні були…

Г о д о в а н и й. Ага! Он куди він гне… Га?

К о п и с т к а. А ти як думав: трах-тара-рах — і весь суд? А може, вони з голоду розум втеряли і треба, щоб доктор їм у голову заглянув. Як там і що… Може, у їх щось не в порядку, і тоді хто за це одвітить?..Та ще й незвісно, що в повіті скажуть, як дознають, що в нас таке лихо повелося. А дознають!..

Г и р я. Виходить, що ревком не в силах людоїдів судити?

К о п и с т к а. Ревком зараз візьме їх під арешт і негайно сповістить у повіт… Товаришу секретар! Напишіть у повіт циркуляра, щоб зараз, негайно…

Г и р я (перебив). Виходить, що ревком за людоїдів?

К о п и с т к а. Підожди!..

Г и р я. Аякже: де б вивести зараз людоїдів отуди до канави та повбивати, а ти їх під арешт, годуватимеш, та ще й доктора до них?.. Оце суді Оце ревком, я вам скажу! (До юрби). Бачили? Чули?

Д і д з ц і п к о м. Погибаємо! Од більшовицького движенія погибаємо!

Г о л ос. Повбивати їх… Людоїдів і ревкома разом!.. Щоб не було!..

Щ е г о л о с и. Повбивати, як собак!

З л и й г о л о с. Мало повбивати! Бо собака, як голодна, то лежить і здохне, а не з’їсть своїх дітей… Живих закопати їх в землю, ось що я скажу!

Г о д о в а н и й. Хто за те, щоб повбивати людоїдів, хай підніме руку!.. Раз, два, три, чотири… сім… десять-тринадцять… Всі, як один!

З л и й г о л о с. І Копистку з ними.

Галас, вигуки, аж затанцювали:

- І Копистку!

— Увесь ревком!

Г о д о в а н и й. Хто за те, щоб і Копистку та й цього парубійка з ними? (Показав на Васю). Раз, два, три… п’ять… сім… десять… Всі, як один! Так! І хто за те, щоб це діло зробити по-воєнному, одним заходом, зараз?.. Раз, два, три… сім… дев’ять… Всі, як один!..

З л и й г о л о с. Та годі щитати! Виводь їх! До канави!..

В юрбі закричали, замахали руками, ціпками:

— В’яжи!

— Давай мотузка!..

Г и р я (виступив). Іще, граждани, забулися!.. Нам треба нову власть обрати! Чуєте? Я думаю так: Годованого на предсідателя, а за секретаря…

Г о д о в а н и й. Та кого ж, як не Пантелеймона Петровича! Панька!..

Та вже їх ніхто не слухав. В’язали Копистку.

Виводили Васю, Орину, Л а р и в о н а. Д і д з ц і п к о м шматував і топтав протокола.

5

Вивели їх на вигін до канави. Поставили вряд. Гомін, вигуки вщухли.

Г и р я (виступив наперед). Ну, чого ж ми стали?.. Кінчаймо?

Юрба завагалася. Г и р я знов:

— Ну от… Привели, а самі поставали… Треба ж той… Ну?.. (Усміхнувся, скривившись). Не молиться ж на їх!.. Ану-ну? Хто перший, починай!