Andriy - Unknown

• Название: Unknown
• Автор: Andriy
• Жанр: Прочая старинная литература

---

— Але ж на самому початку ви мусили бути немовлям, — не вгавав хлопець.

— Я! Немовлям?! — крикнула пані Транчбул. — Як ти посмів таке подумати! Яке нахабство! Яка диявольська зухвалість! Як тебе звати, хлопче? І встань, коли зі мною говориш!

Хлопець скочив на ноги.

— Мене звати Ерік Чорнило, пані Транчбул, — представився він.

— Який Ерік? — гаркнула директорка.

— Чорнило, — повторив хлопець.

— Не будь ідіотом, хлопче! Такого прізвища немає!

— Подивіться в телефонний довідник, — сказав Ерік. — Там є мій батько під прізвищем Чорнило.

— То й добре, — буркнула директорка, — нехай ти й Чорнило, але я ось що тобі скажу. Не думай, що тебе не можна змити. Я дуже швидко зітру тебе так, що й сліду не залишиться, якщо будеш зі мною таким мудрагелем. Скажи по буквах що.

— Я не зрозумів, — розгубився Ерік. — Що я маю сказати?

— Скажи що, ідіоте! Скажи по буквах слово «що»!

— С... Ч... О, — випалив, мов з кулемета, Ерік. Запала важка тиша.

— Даю тобі ще один шанс, — процідила пані

Транчбул навіть не ворухнувшись.

— Ага, вже знаю, — виправився Ерік. — Там ще є літера «Щ». С... Щ... О. Це легко.

Двома широченними кроками пані Транчбул наблизилася ззаду до Ерікової парти й нависла над безпорадним хлопцем колоною зловісної долі. Ерік боязко зиркнув через плече на цю почвару.

— Я правильно сказав? — нервово пробелькотів він.

— Неправильно! — гарикнула Транчбул. — Я взагалі маю враження, що ти один з тих малих рябих пухирів, що завжди все роблять неправильно! Ти неправильно сидиш! Дивишся неправильно!

Неправильно говориш! Ти сам неправильний! Даю тобі ще один шанс виправитися! Скажи по буквах «що»!

Ерік завагався. Тоді поволі-поволі вимовив:

— Не «С... Ч... О» і не «С... Щ... О». Ага, знаю. Має бути «С... С... Щ... О».

Пані Транчбул, що й далі стояла в Еріка за спиною, простягла обидві руки й великими та вказівними пальцями схопила хлопця за вуха.

— Ой! — закричав Ерік. — Ой! Боляче!

— Я ще й не почала, — коротко повідомила директорка. А тоді, міцно стискаючи вуха, підняла його з сидіння.

Як і Руперт перед цим, Ерік верещав на всю школу. З кінця класу озвалася міс Гані:

— Пані Транчбул! Не треба! Відпустіть його! Ви ж йому вуха відірвете!

— Нічого я не відірву, — гаркнула їй у відповідь пані Транчбул. — Я з’ясувала на власному досвіді, міс Гані, що вуха в малих вилупків дуже міцно причеплені до голови.

— Відпустіть його, пані Транчбул, прошу вас, — благала міс Гані. — Ви можете завдати йому серйозної шкоди! Ви йому відкрутите вуха!

— Вуха неможливо відкрутити! — зарепетувала Транчбулка. — Вони чудово розтягуються, як оці, що зараз у моїх руках, але запевняю, що вони не відкручуються!

Ерік верещав, як ще ніколи в житті, і хвицав ногами в повітрі.

Матильді ні разу не доводилося бачити, щоб хлопця, та й узагалі людину, тримали в повітрі за самі тільки вуха. Як і міс Гані, вона була переконана, що в будь-яку мить обидва вуха не витримають ваги тіла й обірвуться.

Пані Транчбул горлала:

— Слово «що» вимовляється по буквах: «Щ»… «О». Ану повтори, мала бородавко!

Еріка не треба було просити двічі. Спостерігаючи кілька хвилин тому за Рупертом, він зрозумів: що скоріше відповіси, то скоріше тебе відпустять.

— Щ... О, — пропищав він, — так вимовляється по буквах що!

І далі тримаючи хлопця за вуха, пані Транчбул опустила його назад за парту. Тоді знову вийшла наперед, струшуючи руки одна об одну, ніби відчищаючи їх від чогось брудного.

— Ось як їх треба навчати, міс Гані, — порадила вона. — Повірте моїм словам, не досить їм просто говорити — треба все втовкмачувати в їхні голови. Якщо їх трохи покрутити й потрясти, то вони відразу все запам’ятають. Це чудово сприяє зосередженню думок.

— Ви ж можете їх невиліковно покалічити, пані Транчбул, — вигукнула міс Гані.

— А я так і зробила, не сумнівайтеся, — вишкірилася Транчбул. — За ці кілька хвилин Ерікові вуха досить сильно розтяглися! Тепер стануть набагато довші, ніж були. І в цьому немає нічого поганого, міс Гані. Він тепер усе життя буде схожий на гнома.

— Але ж, пані Транчбул...

— Ой, та мовчіть уже, міс Гані! Ви така сама нюня, як і вони всі. Якщо не можете дати з ними ради, то шукайте собі роботу в якійсь приватній школі для розбещених багатих покидьків. Якби ви вчителювали так довго, як я, то зрозуміли б, що з дітьми не можна бути лагідними. Прочитайте, міс Гані «Ніколаса Ніклбі» добродія Діккенса. Прочитайте про пана Вокфорда Сквірза, блискучого директора «Дотбойс Голлу». От він добре знав, як поводитися з малими негідниками! Він знав, як користуватися різками! Він так розігрівав їм задки, що на них можна було смажити яйця з беконом! Гарна це книга. Але я навіть не припускаю, що зграя цих дебілів, що оце тут сидять, колись її прочитає, бо судячи з їхнього вигляду, вони взагалі ніколи не навчаться читати!

— Я її читала, — тихенько озвалася Матильда. Пані Транчбул смикнула головою й уважно придивилася до крихітної чорнявої дівчинки з карими очима, що сиділа в другому ряду.

— Що ти сказала? — різко перепитала вона.

— Сказала, що прочитала цю книжку, пані Транчбул.

— Що прочитала?

— «Ніколаса Ніклбі», пані Транчбул.

— Ти мені брешеш, панянко! — крикнула Транчбулка, вирячившись на Матильду. — Я сумніваюся, що в усій школі знайдеться хоч один учень, який прочитав цю книжку, а ти тут сидиш у найменшому класі, як недовилуплена креветка, і в живі очі мені брешеш! Навіщо ти це робиш? Та ти, мабуть, маєш мене за ідіотку! Ти що, шмаркачко, думаєш, я дурна?

— Ну... — почала було Матильда, але тоді завагалася. Їй кортіла сказати: «Так, аякже», але це було б самогубство. — Ну... — знову проказала вона, й далі вагаючись, і далі не бажаючи казати «Ні».

Пані Транчбул відчула, що думає ця дитина, і їй це не сподобалось.

— Устань, коли зі мною розмовляєш! — гаркнула вона. — Як тебе звати?

Матильда встала й відрекомендувалася:

— Я Матильда Вормвуд, пані Транчбул.

— Вормвуд? — перепитала директорка. — То ти тоді дочка власника «Моторів Вормвуда»?

— Так, пані Транчбул.

— Та він же шахрай! — зарепетувала Транчбул. — Тиждень тому продав мені вживану машину й сказав, що майже новенька. Я тоді ще подумала, який він чудовий чолов’яга. А сьогодні зранку, коли я їхала на цій машині селом, двигун узяв і випав прямо на дорогу! Увесь був забитий тирсою! Цей тип — грабіжник і злодій! Я з нього три шкури здеру, ось побачиш!

— Він уміло веде свій бізнес, — сказала Матильда.

— Уміло, аякже! — заволала Транчбул. — Міс Гані казала, що й ти теж уміла! Мені, панянко, не подобаються такі умільці! Вони всі шахраї! І ти шахрайка теж! Твій батько, перш ніж я його розкусила, розповів мені про твою негідну поведінку вдома! Але в моїй школі і не пробуй чогось такого втнути, шмаркачко. Я тепер з тебе очей не зведу. Сідай і ні пари з вуст.

Матильда знову сіла за парту. Транчбул вмостилася за вчительським столом. Це вперше вона сіла, відколи почався урок. Потім директорка простягла руку до глечика з водою. Узяла глечик за ручку, але ще не підняла його, тільки сказала:

— Ніяк не можу збагнути, чому малі діти такі гидезні. Псують мені все життя. Наче бридкі комахи. Їх треба якомога скоріше позбуватися. Ми позбуваємося мух, прискаючи спеціальним розчином або вивішуючи папір-липучку. Я часто думала про те, щоб винайти розчин, прискаючи яким, можна було б позбуватися дітей. Як би чудово було зайти в цей клас з величезним пульверизатором у руках і все ним тут обприскати. Або ще краще — принести величезні стрічки паперу-липучки. Я б їх порозвішувала по всій школі, а ви б до них поприлипали, й на цьому б усе закінчилося. Правда, цікава ідея, міс Гані?

— Якщо це мав бути жарт, пані директорко, то я не думаю, що він смішний, — сказала з кінця класу міс Гані.

— Авжеж, ви не думаєте, міс Гані, — буркнула директорка. — І це ніякий не жарт. Я вважаю, міс Гані, що досконала школа мала б узагалі бути без дітей. Колись я відкрию таку школу. Упевнена, вона матиме величезний успіх.

«Ця жінка божевільна, — подумала міс Гані. — У неї не всі вдома. Це її варто було б позбутися».

Пані Транчбул тим часом узяла великий синій порцеляновий глечик і налила в склянку води. І раптом разом з водою в склянку шубовснув довгий і слизький тритон — плюсь!

Пані Транчбул заверещала й зіскочила зі стільця, наче під нею вибухла петарда. Тепер і діти побачили довжелезну, тонку, слизьку, схожу на ящірку істоту з жовтим черевцем, що корчилася й звивалася в склянці — і вони теж почали звиватися й підскакувати з криками:

— Що це таке? Ой, яка гидота! Це гадюка! Це крокодиленя! Це алігатор!

— Обережно, пані Транчбул! — попередила Лаванда. — Може, воно кусається!

Пані Транчбул, ця могутня велетка, стояла у своїх зелених бриджах і тряслася, мов желе. Особливо її розлютило те, що хтось так успішно змусив її підстрибнути й заверещати, тоді як вона пишалася своєю стійкістю. Директорка вирячилась на істоту, що звивалася й вигиналася в склянці. Цікаво, що їй досі ще не траплялося бачити тритона. Її знання природознавства були не дуже глибокі. Вона не мала найменшої гадки, що це за створіння. Хоч воно було неймовірно бридке. Директорка поволі сіла знову. Мала ще грізніший вигляд, ніж перед цим. У її маленьких чорних очицях жевріли вогники люті й ненависті.