Іван Ковтун - Азіатський аероліт

• Название: Азіатський аероліт
• Автор: Іван Ковтун
• Издательство: Молодий більшовик
• Жанр: Прочая старинная литература
• Год: 1931

---

Навушники мовчали. Лише інколи нерівно й заборсано долітали шматки веселих фокстротів, промов, об’яв. Тричі на день у скляну кабіну радіостанції заходив Ерґе й сухо запитував:

- Ну?

Черговий мовчки хитав головою. Ерґе круто повертав і виходив роздратований і злий. Голову непокоїли страшні думки про невдачу й провал.

Дванадцятого травня по обіді, після Ерґе, черговий почув, як трубка приглушено прошепотіла чітко, з протягом:

- Слухайте, слухайте, слухайте!

Черговий тремтячими пальцями намацав електричний провід сигналу. За хвилину до кабіни вбіг Ерґе. Йому, як і черговому, тремтіли пальці, збуджено блищали чорні очі.

Він схопив слухові трубки, кріпко, до болю притис до вух. Трубки шепотіли:

- Слухайте, слухайте, слухайте. Все гаразд, усе гаразд, усе гаразд. Вийшли, вийшли, вийшли...

* *

*

За тиждень по від’їзді з Нью-Йорку Марича Ґіна довідалась, що Ерґе збирається від’їздити до Алеутських островів. Він сказав, що одержав нове призначення - посаду головного інженера на руднях Ляйстерда.

Прийняла це повідомлення спокійно, навіть байдуже, як звичайну собі необхідність, і навіть не поцікавилась докладніше дізнатися, що саме спонукало прийняти його це призначення, бо знала, що він після винаходу рішив провадити дальші досліди тут же, в Нью-Йорку.

Лише помітила, що чоловік перед від’їздом зробився надзвичайно ніжним і ввічливим, оточив її надзвичайною увагою, у кожному слові його почувала якусь дивну ласкавість, що межувала навіть з сентиментальністю, чого раніше вона в Ерґе не помічала.

Він щовечора сам приїжджав до «Колумбії» і годинами просиджував у її вбиральні. А коли лишався з нею на самоті, ніжно, як закоханий хлоп’як, пестив голову.

Таку зміну Ґіна пояснила собі розлукою й догадувалася, що розлука, мабуть, буде довгою. А одного разу навіть майнула неспокійна думка про небезпеку. Щоб хоч чим-небудь віддячити за жагучі пестощі, з тривогою запитала:

- Слухай, Ігоре, а нова твоя робота дуже небезпечна?

Ерґе кріпко стис їй плечі, заглядаючи в вічі відповів:

- Ого! Моя Ґіночка навіть турбується за життя свого чоловіка. - Це було сказано іронічно, але вона почула, що в іронії згучать нотки вдячної ніжности.

З приводу від’їзду Ерґе в Ляйстерда відбувся невеличкий бенкет. Запросили найближчих знайомих, переважно знайомих Ляйстерда.

Ерґе ж лише запросив Сорокіна (Ґіна ніяк не могла пояснити такої примхи свого чоловіка).

Сорокін так був вражений цією честю (як же ж, з Ляйстердом сидіти за одним столом), і майже задихався від щастя. Сідаючи поруч Ерґе й Ґіни, він то блід, то червонів, замість солодкої посмішки в нього на обличчі стигла перелякана, змішана з жахом і щастям неприємна гримаса.

Коли виголошували тости, він несподівано підвівся й собі. Звернувся до Ерґе і, збиваючись, бризкаючи слиною, ковтаючи кінці слів, забурмотів:

- За сміливого, геніального містера Ерґе, що розпочав відважну справу. Я бажаю йому...

Сорокін не докінчив. Враз занімів і з жахом висолопив очі. Усі помітили, як лице Ерґе пересмикнулося злістю і огидою. І він обурено й майже погрозливо подивився на Сорокіна. Той, як зачарований, постояв з хвилину й тихо, боязко сів на своє місце. Губи йому тремтіли від ляку, огидно розтулився рот.

І коли минула неприємна хвилина, Ґіна помітила, що Ерґе нахилився до Сорокіна й люто зашипів російською мовою:

- Ідіот...

І тоді враз всю істоту взяло в полон страшне підозріння, від якого стало моторошно. Це було рівно півроку тому. За півроку неясне підсвідоме підозріння сформувалось в страшну думку, страшну своєю невідомістю. Робила тисячі припущень, силкувалася знайти якесь пояснення, хоча б натяк. Знала лише твердо, що Ерґе затаїв від неї якусь страшну подію.

І кінець-кінцем, змучена неспокійними думками, догадалася, що пояснення треба шукати в Сорокіна.

Ґіна не помилилася. Дві-три привітних посмішки, милостива відповідь на привітання зробили все, чого бажала вона.

Сорокін все частіше й частіше почав навертатись на очі. Зустрічаючи її погляд, запобігливо кланявся і йолопувато червонів.

Згодом помітила, що він придбав добрий, дорогий костюм і частенько почав навідуватись до «Колумбії». Видко було, що він має гроші й вдає з себе багатого джентльмена.

Ті вечори, коли вона бачила його в мюзик-голі, завжди після виступу, служниця приносила їй пишний букет троянд. Взагалі Сорокін, як дурний карасик, швидко клюнув на звичайнісінький поживок. У цьому нічого дивного не було. Ґіна гадала, що й цього для Сорокіна забагато. І вона щиро потішалась, коли, кивнувши милостиво головою, бачила, як він конвульсійно згинався надвоє й довго, як злодій, кидав у її бік боязкі погляди.

А що з ним робилось, коли вона одного разу простягла руку й приязно запитала:

- Як живемо, містере Сорокін?!

Він хотів щось було відказати, але подавився словом, закашлявся, й м’ясистий ніс йому вкрили краплинки поту. Так нічого й не відказав.

* *

*

Найбуйніший зліт фантазії Сорокіна, звичайно, не міг припустити такої чести, та ще й від кого. Тільки подумати, від знаменитої славетної Реґіни Марич!

Насправді честь була не така вже й висока. Просто Ґіна задумала завітати в гості до Сорокіна на 9 авеню.

З перших же приступків у ніс вдарив гострий, важкий пах бруду, цвілі, покидьок. Ґіна затулила хусткою ніздрі й помацки героїчно почала осилювати слизькі сходи.

На дзвоник вийшла низенька жінка, молода ще, коротко пострижена, грубо нафарбована. Впустила до передпокою й підозріло оглянула багатий одяг гості. Почувши, що незнайомка хоче бачити містера Сорокіна, ревниво перепитала:

- Вам містера Сорокіна?

- Так.

- Його нема дома.

- А скоро буде? Я в дуже важливій справі.

Жінка ще раз пильно оглянула гостю й вже прихильніше відказала:

- Містер Сорокін має швидко бути вдома. Ви можете зачекати в його кімнаті.

Діставши згоду, господиня повела Ґіну коридором до кімнати Сорокіна.

- Ось, прошу, сюди, я зараз запалю світло.

Господиня вийшла. Ґіна усміхнулася їй вслід і нехіть почала розглядати небагаті покої.

Розглядаючи фотоетюди на стіні, дійшла до старого письменного столу з заляпаним атраментом сукном. На столі неохайною купою запорошені лежали клапті списаного паперу, книжки, журнали, пожовклі газети. З боку важкого мармурового приладдя, під важким пресом чорніли фотографії.

Ґіна сіла на потерте тверде крісло, простягла руку до журналів і ліниво почала їх листати: все старе, не цікаве! Позіхнула й подумала: «Ну й нудота, хоча б швидше приходив».

Взялась за фотографії. Витягла навмання з середини одну, піднесла ближче до світла, тої ж хвилини їй помертвіло лице, жахно поширилися очі: у руці тримала портрет Марича.

Страшна думка болюче різонула мозок, і, щоб не скрикнути, Ґіна закусила губу.

Десь далеко в коридорі задзеленчав дзвоник, він і привів до пам’яті і примусив думку швидко й нервово працювати. Тремтячими пальцями розстебнула торбинку й ледве встигла сховати туди фотографію. У коридорі зовсім близько, під самими дверима почула кроки. Відхилилися двері, на порозі став розгублений і здивований Сорокін. Опанувала собою. Примусила губи скластись у посмішку.

Сорокін, уражений і до краю ошелешений такою честю, очевидно, не міг рушити з місця. Щоб вивести його з такого становища, Ґіна ще раз посміхнулася й пішла назустріч.

- Містер Сорокін здивований? А може, не радий, бо, як каже наше рідне прислів’я, незваний гість гірш за татарина.

- О, що ви, - забелькотав нарешті Сорокін. - Я просто від щастя не знаю... бо так несподівано... Хіба я міг?

Ще зусилля, і Ґіна вже мала силу грати, як того бажала. Вередливо зібрала докупи губи, ображено заговорила:

- Ах, містер Сорокін, така нудьга, така нудьга, осточортіло все, й театр і постійні поклонники, забажалося одпочити од проклятого щоденного шаблону. Згадала вас і порішила завітати раптово в гості, а потім забрати вас і безтурботно весело провести час. Я гадаю, ви не відмовите на сьогодні бути моїм лицарем?

О чорт побери - відмовити! Ех, де те красномовство поділося! (Сорокін був певен, що він обдарований таким талантом). Репортер задихався й широко розтуляв, як риба, рота:

- Ну, що ви, я, звичайно, щасливий...

- Тільки, умова - найвеселіший куточок Нью-Йорку. Згода?

У таксомоторі страшна думка знову стисла до болю серце. Одкинувши назад голову, Ґіна ламала пальці і безпорадно думала: «Що ж трапилось? Вікторе, любий, що ж трапилось?» На заторах, коли таксі мусів зупинятись, чекати, поки пролине зустрічний потік, біль доходив кульмінаційної точки. Але осилювала себе й сміялася до Сорокіна:

- Ви танцювати ж умієте, умієте? О, прекрасно! Я гак давно не танцювала. А ця «Мавританія», що й путнє? Уявіть собі, я ні разу там не була. Але стійте, я десь чула за неї. А, пригадую, процес контрабандистів. Так? А як же тепер?