Іван Ковтун - Азіатський аероліт

• Название: Азіатський аероліт
• Автор: Іван Ковтун
• Издательство: Молодий більшовик
• Жанр: Прочая старинная литература
• Год: 1931

---

Свідками також, як нам відомо, на процесі були Горський і Марич. Аскольд не міг персонально бути на процесі, бо лежав ще хорий і лише в кінці травня зміг нарешті прибути до Харкова й...

Я бачу, читачу, ви хочете мені підказати:

- І, звичайно, одружився з Майєю, й роман закінчився поцілунком.

От і не вгадали.

Але не кваптесь. Я бачу, Аскольд вам подобається. Подобається він і мені. Отже, давайте краще присвятимо йому ще один спеціальний і останній розділ.

* *

*

Поїзд Москва - Севастополь спинився під дахами Харківського вокзалу. З запорошеного бурого вагона № 10 з кіноапаратом в руках вихопився без кашкета, з чисто виголеною головою, схудлий юнак.

Очі йому збуджено блищали, а лице сяло нетерплячкою й поривністю. Він як навіжений, штовхаючи й збиваючи з ніг пасажирів, подався до виходу, добіг до проходу, спритно кинув квиток контролерові і, не встиг той розтулити рота, як юнак уже майнув біля других дверей.

Він вискочив на площу й помчав до таксі, оточеного гамірливим гуртом людей, що претендували на першенство і, допомагаючи словами своїм рухам, намагалися продертись всередину машини.

- Громадяни, пожалуста, ну що ви робите, машину зламаєте! Мі-лі-ціо-нер! - репетував шофер, але голос його губився в лементі претендентів.

- Я перший!

- Брешете!

- Мерзотник, я до хорої дружини!

- Не пущу!

- Пустіть, моя черга!

- Моїй дружині руку одрізали, я в лікарню!

- Що там руку, моїй дві!

- Моя черга!

- Катісь, моя!

- Моя!

Юнак підскочив до гурту, було й собі гукнув:

- Я перший!

Але на нього навіть не звернули уваги. Тоді він зрозумів, що продертися з цього боку у дверці таксі справа безнадійна й може пошкодити здоров’ю. І побачивши, що з другого боку машини розчинене вікно, прожогом метнувся туди і спритно кинув апарат, миттю мотнувши в повітрі ногами і опинився й сам в таксі.

Гурт ошелешено вирячив очі й на мить вщух лемент.

- Басейна 15, а звідти в Загс! - несамовито скрикнув і юнак.

Зраділий шофер дав хід, і таксі рвонулося вздовж вулиці.

...Схвильованими кроками юнак підвівся знайомими сходами на другий поверх і навіть перестав дихати, коли торкнув ґудзик електричного дзвоника.

Двері відчинила літня жінка.

- Майя дома? - ледве вимовив юнак.

Жінка насупила брови й сухо, неприязно кинула:

- Немає.

- А де ж вона?

- На заводі.

- На за-во-ді?

- Так, вона зараз там, на заводі працює.

- А дома коли буде?

- Не знаю, - ще неприязніше відповіла жінка.

- Та що ви, Віро Михайлівно, не впізнаєте мене, чи що? Я Аскольд, - стривожено запитав юнак.

- Чого ж, упізнала, - буркнула жінка й додала. - Вона, мабуть, буде о 12-тій ночі дома, якщо не заночує в подруги.

- А хто її подруга, може, я знаю де це?

- А я почім знаю, - нетерпляче мовила жінка, даючи відчути Аскольдові, що їй ніколи з ним розмовляти.

- Ну, бувайте, - сумно хитнув головою хлопець.

Жінка щось буркнула й хутко грюкнула дверима. Аскольд довго, замислено стояв на сходах, ображений поведінкою матері Майї, а разом стривожений за дорогу любу дівчину. Може, з нею що трапилося, й вони не хотять про це йому говорити. Так чого ж тоді така зла неприязнь. Може, він чимсь завинив. У задумі сів у таксі, поринувши у невеселі думки.

- В Загс? - вивів із задуми його шофер.

- Ні, везіть додому, Клочківська 17.

……………………………………………………………………………………………………………………………

Рівно о 12-ій ночі Аскольд завмер біля знайомих дверей на Басейній 15. Ще обережніше, ще ніжніше аніж удень, торкнув дзвоника.

- Хто там? - озвався згодом голос матері.

- Я, Майя дома?

- Немає, - сердито озвалась мати.

- І не приходила?

- НІ.

- Пробачте, а на якому заводі вона зараз працює?

- Не знаю.

Аскольд вийшов на вулицю. Біль стиснув серце. До чого дійшов, навіть дверей не відхилили! А раніше був найбажанішим гостем. Щось скоїлось, а що? Голову охопили тривожні думки.

На ранок о 5 годині Аскольд уже шпацирував по Басейній, сторожко вдивляючись у знайомий під’їзд. Повільно минали хвилини, години, ожила вулиця - Майї не було.

Побачивши, що його з вікна помітила мати, завернув у завулок і вже з завулку вартував двері.

Вартував аж до полудня - Майї не було.

Біля кіоску пообідав тістечком і запив сельтерською водою. Їв і косо поглядав на під’їзд, чи не з’явиться знайома дорога постать.

Провартував так аж до вечора. Майї не було. Не було й до ранку.

Ляк охопив юнака - щось трапилось? Наважився піти знову до матері. Підійшов до дверей і рішуче подзвонив.

- Хто там? - озвався чужий голос.

- Хто-небудь з Натанзонів є?

- Немає, а хто ви?

- Та я знайомий їх.

- Може, Горський?

- Так.

- Тоді ось вам лист.

Двері відхилилися, й якийсь чоловік простяг йому конверта. Схвильовано розгорнув Аскольд папірець, і густа фарба сорому заграла на блідих щоках. На папірці стояло:

«Нас немає вдома. Дуже просимо більше не турбувати».

Розгубився. Що ж робити? Мабуть, щось скоїлось страшне.

«А може, Майї вже немає», - спалахнула болюча думка.

- Як же довідатись? - звернувся сам до себе. - Правда, адресний стіл, який же я...

* *

*

- Майя Йосипівна Натанзон? - перепитав стомлено службовець адресового стола.

- Так, мешкала на Басейній 15, кв. 2, - хвилюючись відказав Аскольд.

Службовець перегорнув купу потертих карток і нарешті повільно висмикнув одну синього кольору.

- Так, є, - протяг він, - «Асторія», 433 кімната, з Басейної переїхала 2 місяці тому.

Аскольд полегшено зітхнув.

……………………………………………………………………………………………………………………………

Всі клітинки Аскольдового організму виспівували: Майя, Майюся, Майюнчик!

Ото сюрприз буде, не попередивши прийде, постукає у двері й враз:

- Аскольде!?!?!

У Аскольда аж туманіло в очах при думці, що ось зараз він побачить любу дівчину.

На Театральній площі, біля «Березоля», очі привабила барвиста купа квітів. Подумав: «Майюнчик так любить квіти». Прожогом, так, ніби їх зараз розберуть, Аскольд підбіг до перекупки:

- Всі! - кинув він. - Скільки?

Букет опинився в його руках.

На розі Тевелевого майдану побачив волошки. «Майюнчик же так любить блакить». Волошки приєднались до троянд.

Вже біля «Асторії» побачив кошик з гвоздиками. «Майюнчик же так любить пах гвоздиків».

- А з кошиком можна? - запитав у перекупки.

Та з несподіванки ошелешено поглянула на нього.

- З кошиком?!

- Так, з кошиком?

- Бач, воно тепер лоза дорога, - почала перекупка, не знаючи скільки заломити за кошик.

- Та кажіть скільки?

- Та, мабуть, давайте десятку.

Біля сходів «Асторії» докупив ще біло-жовтих ромашок і, переможно несучи перед себе квіти, Аскольд хутко почав підводитись на сьомий поверх колишнього готелю.

Знайшов двері 433 кімнати, непорушно застиг, не сміючи підвести рук. Серце скажено калатало в грудях, майже задихався.

Вже як наважився постукати, двері раптом розчинилися, на порозі стала Майя.

- Аскольде?!

- Майя! Люба! - кинувся він і міцно стис в обіймах.

Але що це? Майя враз почервоніла, суворо випросталась з його обіймів.

- Пусти!

Здивовано поглянув на неї, нічого не розуміючи, схопив ніжно за руку:

- Майюсю, нарешті... Ти знаєш... Я сам не свій. Розумієш, тебе немає... Мама чогось сердиться... Зараз у Загс, зараз же! Я ж тобі казав, як повернуся, так і в Загс!

Дівчина висмикнула руку, й соромливий рум’янець ще дужче запалахкотів на її щоках.

Аскольд розгублено озирнувся й тепер тільки помітив, що вони в кімнаті не самі. В кутку на жовтій канапі сидів незнайомий юнак типа комсомольського робітника, в чоботях і косоворотці. Поруч нього - сувора Майїна мати.

- Знайомся, мій... чоловік, - тихо проказала Майя.

Юнак у косоворотці підвівся й кріпко стис безвольну Аскольдову руку.

- Віник, - відрекомендувався він.

В кімнаті стала мертва напружена, аж болісна тиша. Всі мовчали. Нарешті Аскольд отямився, ніяково посміхнувся.

- Пробачте, я забіг на хвилинку, мені треба вже йти.

Ніхто не перечив. На порозі наткнувся на кошик з квітами, що кинув їх, як побачив Майю.

- Ти, здається, любила троянди? - несміло простяг він квіти до дівчини.

Та подивилась на нього скорботними променистими очима й тихо похитала головою.

Аскольд важко зітхнув і тихо рушив од дверей.

Зійшов униз, вийшов на вулицю, поставив на асфальт кошик з квітами й сам сів поруч на сходах. Підпер руками голову, замислився, нічого не помічаючи навколо.

В глибокій задумі не помітив, як біля нього зупинилась старенька бабуся, нахилилась до квітів, одібрала десяток найкращих гвоздик і тихо прошамкала:

- Шкільки оцей дешяточок коштуватиме?

Аскольд від несподіванки підвів голову, розгублено поглянув на бабусю, нічого не розуміючи. А потім щось помітив, рвучко став на ноги й уп’явся поглядом у вітрину. Там рябів величезний плакат.