Екатерина Сергацкова - Война на три буквы

• Название: Война на три буквы
• Автор: Екатерина Сергацкова
• Жанр: Историческая проза
• Год: 2015
• ISBN: 978-966-03-7168-2

В этой книге опубликованы репортажи и собраны свидетельства очевидцев о том, что произошло в Украине в период с 22 февраля 2014 года (бегства Януковича) и до начала 2015-го: об аннексии Крыма, последовавшей за этим антитеррористической операции на Донбассе, о трагедии в Одессе и развернувшейся вскоре после незаконных референдумов полномасштабной войне, которую назвали тремя буквами: АТО. Авторы, непосредственно побывавшие в «горячих точках» Украины, не раз пересекавшие границы территорий, подведомственных украинской армии, «ополченцам» ДНР и ЛНР, встречавшиеся с военными и простыми людьми по обе линии фронта, пытаются разобраться, что же происходит на самом деле, как правильно назвать эти военные действия: антитеррористической операцией, гражданским конфликтом или российско-украинской войной, изменившей и Украину, и мир вокруг нее.

У цій книжці опубліковано репортажі та зібрано свідчення очевидців про те, що сталося в Україні в період з 22 лютого 2014 року (втечі Януковича) і до початку 2015-го: про анексію Криму, антитерористичну операцію на Донбасі, що послідувала за цим, про трагедію в Одесі та повномасштабну війну, яка розгорнулася незабаром після незаконних референдумів і яку назвали трьома буквами: АТО. Автори, які безпосередньо побували в «гарячих точках» України, не раз перетинали кордони територій, підвідомчих українській армії, «ополченцям» ДНР і ЛНР, та зустрічалися з військовими й простими людьми по обидві лінії фронту, намагаються розібратися, що ж відбувається насправді, як правильно назвати ці військові дії: ан-титерористичною операцією, громадянським конфліктом чи російсько-українською війною, яка змінила й Україну, і світ навколо неї.

---

— А про чорний «майбах», скажи? — продовжує Павло. — Ти ж сам його бачив, так?

Сергій киває й підкидає дров у бочку:

— Так, чорний «майбах», а на ньому — логотип Чорної сотні.

— Де вони взяли «майбах» за десять мільйонів баксів? — апелює до мене Павло.

Правдивість їхніх слів я за годину перевірив на власні очі. До нашого посту повільно під’їжджає чорний автомобіль із логотипом Чорної сотні на капоті. Він виявився бюджетним автомобілем марки КІА.

Підеш на підвал

О третій ночі по Хрещатику гримлять чи то вибухи, чи то постріли.

— О! КМДА гуляє! — сміється Валера. — А я ж казав, що вже три ночі підозріло тихо.

Хлопці розповідають дикі історії про тих, хто живе в КМДА відтоді, як після здачі «Свободою» будівлю захопили заново.

Валера впевнений, що вночі між поверхами КМДА «кладуть розтяжки», тобто мінують проходи внаслідок ворожнечі між групами. Звичайно, після таких історій дуже хочеться туди потрапити.

Але спершу намагаюся потрапити в Український дім. Бо хлопці на барикадах нав’язливо жартують між собою: «На підвал підеш!» Маючи на увазі саме підвал Українського дому. Вони впевнені: там влаштовують допити й тортури. Час від часу дописи про жахи, що кояться у підвалі, з’являються на БасеЬоок’у.

На барикаді нас змінює бригада під проводом маленького на зріст хлопчика — він водій м’ясокомбінату з Краснодона Луганської області.

У будівлю мене проводять без бейджика, але зі скрипом.

— А, ваша ж сотня щойно приїхала, у вас іще немає бейджи-ків? — здаються охоронці.

Робимо морду цеглиною, киваємо. Проходимо.

В Українському домі тихо й на диво чисто. Тут не чути кислого запаху бездомності. Помито й підметено. Хлопці відразу йдуть мити руки, чого я без них не зробив би.

— Йдемо поїмо? — каже Валера.

— Оп’ять гречку з морковкою? — кривиться Павло.

— Да, от раньше у нас тут був комунізм, було добре. Але недовго.

Всі троє відмовляються піти зі мною показати той злощасний підвал. Вони бояться.

— Ти туда не попадеш. Развє шо подопитною свинкою.

— А хоч де він?

— Біля Мистецької сотні.

Наляканий хлопцями, все ж спускаюся. Беру для конспірації чай і хліб із маслом, ходжу, їм і п’ю й нібито роздивляюся картини на території Мистецької сотні. Доходжу до краю. Є табличка з закресленим чоловічком і написом «подумай двічі», біля неї читає книжку черговий.

Ніна Потарська з Жіночої сотні потім підтвердила мені, що туди заводили людей «на допити». Те саме каже чоловік з Українського дому, який живе там тепер. Але максимум, про що відомо: тим, кого заводили, не дозволяли говорити по телефону. І курити.

Проштрикувати ментів арматурою

Залишок ночі в Українському домі ми не спимо, а продовжуємо говорити на кухні. Постійний рух: Майдан і вночі не спить. Підтягуються нові й нові люди. Нові історії про дні штурму, спалені БТРи й відірвані руки.

— Отам на Грушевського стояв один, причому з Донецька. Каже: мені ваша революція побоку, я хочу тільки мента вбити, — усміхається чоловік на прізвисько Бізон. — І от цей із Донецька став попереду на Грушевського, аби першим бути, як менти підуть. Тоді у нього вроді не вийшло. От тепер разом із нами чекає нових.

У Бізона ясні очі й дитяча усмішка. Бізон — з Херсонщини. Велика голова, мускулясті руки. Бізон шкодує, що міліціонерів, яких брали у полон 18 лютого, відпустили:

— Ніхто так і не покараний. Треба було самим.

Бізон з десяток разів повторює фантазію про те, як ментів треба проштрикувати арматурою.

Як в Українському домі, так і в КМДА висить багато оголошень про психологічну допомогу тим, хто «гостро переживає останні події». Люди, з якими я спілкувався, по таку психологічну допомогу не зверталися.

У кого цікавіше стріляти

Від першого дня я помічав пістолети під бронежилетами в окремих людей. Але важко було сказати, чи вони бойові. Розповіді про автомати Калашникова до останнього сприймав, як страшилки на кшталт чорного «майбаха» чи Одноногого Тіхаря.

Виспавшись, за непрямим знайомством звертаюся в одну з сотень, що стоять у КМДА. Прошу почергувати вночі.

— Ну, у нас хлопці з автоматами чергують, — каже на моє прохання сотник. — Є в нас такі, що люблять зі зброєю погратися, а все одно це нічого не дає, крадуть, як і крали.

— Я не претендую на автомат...

Мене проводять у КМДА. Я справді бачу автомати. За ніч нарахував шість різних людей із «калашниковими».

Двоє, з ким стою я, викликають цілковиту довіру. Згадується фраза «ввічливі люди». Це єдина дисциплінована сотня, яку я бачив.

Один із охоронців із «калашем» — спокійний хлопець із Донецька, псевдо Донцов. Він півночі розмовляє по мобільному зі своєю дівчиною, в інший час пробую його розпитувати. Донцов виразно висловлює думки й тверезо мислить. Називає себе анар-хістом-націоналістом. Каже, що спершу сам організовував хлопців у спаленому магазині біля барикади на Грушевського. Не наважуюся запитати, чи це не він мріяв убити мента, як розповідав Бізон.

Я ночую в КМДА після дня, коли вбили Олександра Музич-ка й затримали кількох активістів «Правого сектора» в Полтаві. По всьому Майдану вже висять портрети Сашка Білого з чорною стрічкою, але я не чув, щоб із нього особливо робили героя.

— Если «Правый сектор» с ментами стреляться начнет, вообще весело будет, — каже Донцов. — Мы покамест храним нейтралитет. Но если это будет невозможно, нам, конечно, интереснее в ментов стрелять, чем в «Правый сектор».

Брат «Че Гевари»

Біля КМДА кучкується група людей. Сваряться між собою. Часом на підвищених тонах. Є п’яні, але менше, ніж у якомусь гуртожитку чи в мене на районі ввечері. Проблема лише в тому, що в одного з п’яних — «калаш». Згадую історії, як сьомий поверх бився з восьмим: посварилися за те, «хто більше зробив для революції».

Багато бахвальства. Повний охоронець розповідає писклявим голосом бородатому двометровому чуваку:

— Ти Че Гевару знаєш вєдь? Такой з бородой.

— Е-е-е. А! Ну да!

— Знаєш, хто ето? Мій рідний брат! Це он мене сюда визвал.

(У кінці травня, під час повторного дослідження Майдана, автор і справді зустріне того брата, чоловіка на прізвисько Че Гевара — в береті, з бородою й деякою портретною схожістю.)

Чекаючи на зачистку

О першій тридцять — тупіт ніг. Натовп хлопців із палицями. На ходу застібають бронежилети. Між них — двоє з «калашами». Ломляться в бік барикади біля ЦУМу. Через десять хвилин повертаються.

— Знову здалося? — питає писклявий брат Че Гевари. — І так кажду ночь. Я щас скажу, шо дальше буде. З боку Майдану прибіжать нам помагати.

Він сміється.

Невдовзі з боку Майдану і справді підбігає інша група.

Натовп розсмоктується: хтось іде спати, хтось у бік Майдану — шукати пригод.

О другій ночі повз мене пробігають на вихід двоє підлітків, років по п’ятнадцять-сімнадцять. На ходу заправляють за пояси пістолети.

— Не махайте ними так! — кричить підліткам дядя Толік, авторитетний літній охоронець з автоматом.

Спускається сотник однієї з груп, що живуть у КМДА. Скаржиться, як важко йому контролювати своїх.

— Тому я й кажу, переїжджати треба! — зітхає дядя Толік. — А то ж 500 «тітушок» в одному будинку.

Параноїдальний охоронець приводить за шкирку якогось чоловіка. Апелює до дяді Толіка:

— Он ходит и слушает! Ходит и слушает, что мы говорим!

Спускається сотник затриманого, свідчить, що той свій.

Я згадую, як ходив у туалет робити записи, щоб не забути точні фрази. А якби хтось зайшов? Згадую, що у мене фотоапарат під курткою, хоч я й фоткав лише артефакти, а не людей. Намагаюся триматися під захистом дяді Толіка з автоматом.

— У меня крыша едет! Крыша едет! — скаржиться параноїдаль-ний охоронець.

Повз нас пробігає хлопець із довгим чорним волоссям і вогником в очах. Показує рукою на свій телефон:

— В три часа ночи «Альфа» штурмует. Зачистка. Полная. Серьезные люди звонили.

Ця повна зачистка є архетипом у КМДА. Але о четвертій ранку дядю Толіка знову змінює Донцов, а о п’ятій я не витримую і йду спати. Змушую себе бодай роззутися, вмощуюся серед інших бійців і вирубуюсь.

Артем Чапай, Insider

2 квітня 2014

Часть майдановцев позже запишутся в Национальную гвардию. Часть пойдут в добровольческие батальоны. О нескольких автору достоверно известно, что они принимали участие в обороне села Пески возле Донецкого аэропорта.

На оставшихся — и новоприбывающих — все более будет давить общественное мнение и власть. Почти через полгода, после неудачной попытки 7 августа, Майдан окончательно зачистят от палаток 9 августа 2014-го.