Іван Багряний - Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

• Название: Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)
• Автор: Іван Багряний
• Жанр: Историческая проза
• Год: 2010
• ISBN: 978-966-03-4620-8

Іван Багряний (1906—1963) – письменник, творчий доробок якого дійшов до співвітчизників лише через багато років після його смерті. Репресований у 1932 році, засланий на Далекий Схід, він пережив втечу, знову арешт, еміграцію в Німеччину. Важливим явищем в українській літературі є його роман «Людина біжить над прірвою» та повість «Огненне коло», дія яких відбувається у роки Другої світової війни. Головні герої цих творів – прості українці, які намагаються боротися проти світу насильства, представленого двома тоталітарними системами – радянською та нацистською.

У 1992 році письменникові посмертно було присуджено Національну премію ім. Т. Г. Шевченка.

---

А той «святий» …

Та то ж відомий «святий» – вусатий і горбоносий, з низьким зачубленим чолом. Той, що його Максим, як справжній єретик, уперто не визнавав, не визнає й визнавати не хоче й не буде. Разом із усіма іншими подібними «святими» на цьому безглуздому світі.

Тільки тепер Максим помітив, що той Кутузов, той дебелий чолов'яга в шкірянці й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками, ще й якимись папірцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот згори вниз і нічого не розумів. І блукав очима по стінах, по дивовижних свічах…

Та помалу крик того Кутузова приводив його до пам'яті. Зміст його вигуків почав доходити до свідомості Максима, і він відчув, як обличчя його стало наливатися кров'ю, а руки самі собою складалися з хрустом у кулаки. Ось він зараз його – того Кутузова – вдарить, аж той повалить собою геть канделябр і стане темно…

Але Максим не вдарив. Натомість він раптом гукнув оглушливо, на всі свої легені, просто Кутузову в очі:

– Чого ви горлаєте?!.

Від несподіванки Кутузов аж присів. А хтось у кутку протяг здивовано:

– Ого-о!..

То сиділи там на ослоні під мисником і дрімали вартові «мушкетери», що їх зразу не помітив Максим. Вони протягли те «ого» й поворушили зброєю. Та Максим не звернув уваги.

– Чого ви горлаєте?! – повторив він своє громоподібне й безмежно презирливе запитання. – Чого й на кого?.. Вам це не личить… А чи ви хочете криком заступити брак почуття гумору?

Кутузов, ніби на всім скаку зсаджений з коня, вилупив очі й роззявив рота і так стояв – розгублений, уже не тільки не кричачи, а навіть нічого й не кажучи.

– З вами говорить начальник Особливого відділу армії! – промовив хтось за спиною в Максима. З голосу Максим пізнав «старого знайомого» – начальника спецвідділу дивізії.

– Дуже мені мило, – промовив Максим, не повертаючи голови, а дивлячись на Кутузова всторч. – Але якщо начальник Особливого відділу армії думає, що нечленоподільним криком можна людину, якій «нема чого втрачати, крім своїх кайданів», примусити поповзти на колінах, то він помиляється… Я вже чув це!..

– Де? – тихо спитав Кутузов, промовивши це помалу й зовсім іншим голосом.

– На Луб'янці, уявіть собі… – І аж тут Максим згадав, де ж він цього Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..

– Та-а-ак?! – здивувався Кутузов. – І коли?

– В тридцять сьомому.

– Ум-г-гу-у…

Кутузов зайшов за стіл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, і спитав зовсім тихо:

– Хто був начальником групи?

Тільки тепер Максим помітив, що той Кутузов, той дебелий чолов'яга в шкірянці й з орденами, кричав.

– Уявіть собі… – Максим подивився на свої пальці, що вилазили з мокрої розлізлої бурки, глянув на Кутузова й зітхнув:

– Мені здається, що ви… уявіть собі…

Кутузов насупив брови, досить зніяковівши, а начальник спецвідділу дивізії, що вийшов з-за Максимової спини й сів біля столу, посміхнувшись, промурмотів, немов спросоння:

– Буває…

Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й не підводячи від них очей. Потім закурив, випустивши поміж собою й Максимом хмару диму, і з-за тієї хмари спитав:

– Добре. І що ж ви тепер нам скажете? – Спитав підкреслено чемно, навіть ласкаво, і тільки одна нотка, люта-прелюта, бриніла в тій чемності, не віщуючи нічого доброго.

Максим мовчав.

– Що ж ви? – Голосно: – Вам не подобається? – А тихо: – Ви не чуєте? Так? – Хмара диму коливалась у повітрі, розповзалась і танула.

– Ні, чую.

– То що ж ви скажете?

– Гм… Хіба що такий ось афоризм: «Якщо заздалегідь ясно, що й від крику, й від тихої розмови наслідки будуть однакові, то чи не ліпше говорити все-таки по-людському?»

– Мда-а… Це правда. Афоризм добрий. Що ж, говорімо «по-людському». Які ж будуть наслідки?

Хмара диму розійшлася геть, тільки над цигаркою Кутузова звивалась тоненька димова смужка, ніби над цівкою гармати, що тільки що пальнула й має ще пальнути знову.

– Нічого, – зітхнув Максим байдуже.

Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув вина з кришталевої чари. А тоді поставив ногу картинно на стілець, сперся на коліно ліктем і затарабанив пальцями по шахівниці, ніби пильно вивчаючи її.

«Мушкетери» під мисником і навіть начальник спецвідділу дивізії помітно нашорошились. Потім останній насунув ушанку на очі й удав, що дрімає. А «мушкетери» дивились на великого начальника, мов вірні пси, чекаючи, чим скінчиться його тарабанення пальцями по шахівниці.

Кутузов тарабанив довгенько. А тоді враз прийняв ногу зі стільця й махнув рукою…

З-під мисника вискочили три заспаних «мушкетери», озброєні німецькими «ем-пі», у ватяних розхристаних куфайках і в повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманіння на їх отупілих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що їм от не дають виспатись. Люто чухаючись і спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самісіньких Максимових грудей, а тоді один піддав своїм «ем-пі» під ребра:

– Ану-ка, давай іди!

І повели його з хати геть у темряву. «Ніхто не сказав ні „здрастуй“, ні „прощай“», – подумав Максим, і лише мигцем зауважив, виходячи, як із суміжної кімнати зайшла й, причісуючись, підійшла до столу якась постать і сіла до шахівниці. Але двері закрилися і темрява все поглинула. Хлопці вели його в ту темряву. Один ішов ззаду, а двоє по боках. Той, що ззаду, командував:

– Прямо…

– Вліво…

– Прямо… Прямо…

Вони йшли через городи. Спершу по вузенькій стежечці, а тоді збились і чвалали навпростець по глибокому снігу. Дійшли до клуні.

– Прямо…

Минули клуню.

– Стоп!!.

Зупинились за клунею.

«Бігти чи не бігти? – майнуло в Максимовій голові. – А-а, все одно!» Він стояв по коліна в снігу, і холодний вітер здирав з нього ветхе пальто. «Все одно…»

– Так стояти! – скомандував котрийсь. Усі втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось між собою побубоніли…

– Ну, от… – сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушниці.

Раптом від хати на весь голос:

– Адставі-і-іть!!.

Дивно, Максим від того відчув у собі виразне незадоволення. «Знову йти по цьому глибокому снігу босяком…»

– Ну, давай назад!.. – буркнуло ззаду злісно. – (Трам-трам-тарарам!) Не дають навіть чоловіка по-настоящому вбити! Секунду б почекав…

Вони прийшли знову до хати.

Кутузов ходив по хаті, шалено димлячи цигаркою. І так само шалено димів, курячи люльку, той, що сидів до Максима спиною, низько схилившись над шахівницею.

– Ага! – І Кутузов зупинився перед Максимом. – За що ви сиділи на Луб'янці?

Максим мовчав. Він стояв, засніжений по коліна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. «Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?» – здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.

– Ну ж… Вас питають чемно, будьте ж і ви чемні. За що? За що ви сиділи на Луб'янці?

Павза. Максим зітхнув.

– За Марію Магдалину…

Кутузов розгубився.

– Що, що?.. – Потім оговтався. – Гм… Цебто що ви її зґвалтували?

– Ні.

– Вона вас?

– Майже… По-вашому це називається «завербувала».

– Не говоріть дурниць. Що вам могли ставити найдикіші обвинувачення – це нормально і в порядку. І це не має значення. А от скажіть – за що ж справді, за що в дійсності ви сиділи?.. Діло давнє…

– Вам це відомо.

Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:

– Чудак ви! Та ви ж прекрасно знаєте, що сиділи мільйони всякої… сволоти… Так звідки я про всіх можу пам'ятати, хто й за що?.. За що сиділи ви?

Максим дивився Кутузову в очі, й йому хотілося вдарити його в ті очі, – ні, в душу. Він обертав у мізку слова, шукаючи, яким найзручніше в ту підлу душу вдарити. Але не зміг знайти відповідного, і, коли Кутузов повторив своє «А все ж таки, діло минуле, – за що в дійсності?», Максим кинув холодно:

– За «шумськізм» … І за «робітничу опозицію»!..

– А-а-а… От бач! А кажуть, що НКВД не є геніяльне! Таж формально ви сиділи за збройне повстання й терор, так? Так, я пам'ятаю. То було безглуздо ніби, але тепер я спитаю вас – яка різниця, за що формально нищено ворога, коли він таки ворог?

– А дійсно! Яка різниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен і перед ким?!.

Кутузов хоч і вловив зухвалу іронію цих слів, але вдав, що він того не дочув.

– Ну, добре… А знаєте, за що ви тут тепер?

– Цікаво.

Кутузов глумливо засміявся:

– Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про що ви самі ось зараз напишете?!.

По цих словах він узяв аркушик паперу, підійшов, став і, говорячи до Максима, водив аркушиком перед носом:

– Ось вам папір, і ви на ньому все напишете…

– Але ж…

– Мовчати… Ось оце папір…

– Але ж…

– Мовчати!.. – Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним разом підносив голос: – Мовчати! І ви на ньому все напишете… Все. Зрозуміло?

Максим знизав плечем. Він не збирався змагатись у гістерії з таким-от «фельдмаршалом». Зціпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидів спиною до нього, в шинелі на опашки, і йому видалося щось ніби знайоме. Хто б це міг бути?.. А втім, яке то має значення! А Кутузов прохарчав, прошипів йому в лице, відчуваючи, що він не в силі зломити його глумливого безстрашшя: