Вольтер - Задіґ, або Талан

• Название: Задіґ, або Талан
• Автор: Вольтер
• Жанр: Философия
• Год: 2011
• ISBN: 978-966-03-5284-1

Філософські повісті Вольтера побудовані у формі розважальних пригодницьких історій, як правило, з великою кількістю дійових осіб і гострими конфліктами, що визначають їхні стосунки.

Задіґ – молодий вродливий юнак, який, незважаючи на свій юний вік, сповнений якнайкращих прагнень. Він формується від пригоди до пригоди, стає справжнім мудрецем; лише тоді пізнає справжнє щастя.

---

Він висунув спочатку суддю, який, змусивши одного громадянина програти процес через помилку, за яку не був навіть сам відповідальний, оддав тому все своє майно, яке коштувало стільки, скільки той утратив.

Потім він відзначив одного молодика, що, бувши до нестями закоханий у дівчину, з якою мав одружитися, поступився нею заради друга, що майже помирав від кохання до неї, і, поступаючися дівчиною, навіть сплатив посаг.

Потім він звелів показатись одному воїнові, що під час війни з Гірканією виявив ще більший приклад великодушності. Ворожі солдати хотіли викрасти його кохану, і він захищав її від них. Враз йому сказали, що інші гірканці викрадають його матір за кілька кроків від нього; плачучи, він покинув кохану й побіг визволяти матір; потім повернувся до тієї, яку кохав, і побачив, що вона помирає. Він хотів заподіяти собі смерть, але мати наказала йому, що, крім нього, вона не має ніякої допомоги, і йому вистачило мужності примиритися з необхідністю жити.

Судді схилялися на бік цього воїна. Цар узяв слово й сказав:

– Вчинки його й інших дуже добрі, але вони мене не дивують. Недавно Задіґ зробив вчинок, справді дивний. Кілька днів тому я звільнив з посади свого міністра й улюбленця Кореба. Я люто нарікав на нього, а всі мої улюбленці запевняли мене, що я ще надто добрий, і наввипередки виспівували мені все найгірше про Кореба. Я спитав у Задіґа, що він про нього думає, і він одважився добре висловитися про нього. Зізнаюся, що зустрічав у нашій історії приклади, коли платили своїм майном за помилку, коли поступалися коханою, коли віддавали перевагу матері перед об'єктом кохання, але я ніколи не читав, щоб якийсь придворний висловився добре про міністра, що опинився в неласці й на якого гнівався його державець. Я даю по двадцять тисяч золотих монет кожному з тих, що про їхні великодушні вчинки оце розповідали, але чару я віддаю Задіґові.

– Володарю мій, – сказав Задіґ цареві, – це ваша величність заслуговує отримати чару, бо ви сьогодні здійснили нечувану річ: бувши царем, ви не розгнівалися на вашого раба, коли той перечив вашому роздратуванню.

Усі дивувалися на царя й Задіґа. Суддя, що віддав своє добро, коханець, що одружив свою коханку з другом, воїн, що волів урятувати свою матір, а не кохану, одержали подарунок від монарха й побачили, як їхні імена записано в книгу великодушних, Задіґ же одержав чару. Цар зажив слави доброго монарха, яка недовго за ним зберігалася. Цей день відзначили святами, довшими, ніж звичайно. Спогади про них ще збереглися в Азії. Задіґ говорив: «Я нарешті щасливий!» Але він помилявся.

Розділ шостий Міністр

Цар утратив свого першого міністра. Він обрав Задіґа, щоб той обійняв цю посаду. Всі вродливі вавилонські дами плескали в долоні від цього вибору, бо, відколи існувала імперія, ще не бувало такого молодого міністра. Всі улюбленці розсердилися, Заздрісник почав харкати кров'ю, і ніс у нього надміру розпух. Задіґ, подякувавши цареві з царицею, пішов подякувати ще й Папузі.

– Прекрасна птахо, – сказав він йому, – це ви врятували мені життя й зробили мене першим міністром; сука й кінь їх величностей заподіяли мені багато лиха, але ви зробили добро. То ось від чого залежить людська доля! Але, – додав він, – таке дивне щастя, може, швидко й зникне.

Папуга відповів:

– Так.

Це слово вразило Задіґа, та бувши, проте, добрим фізиком[41] і не вважаючи, що з папуг бувають пророки, він швидко заспокоївся; він узявся ретельно керувати своїм міністерством. Він змусив відчути святу міць законів і нікого не силував відчувати вагу свого високого титулу. Він не обмежував волі голосів у дивані,[42] і кожен візир[43] міг мати свою думку, не викликаючи його гніву. Коли він розв'язував якусь справу, то не він її вирішував, а закон, але коли закон був надто суворий, він його пом'якшував. Коли ж бракувало законів, його правосуддя вимагало, щоб корилися законам Зороастровим.

Це від нього успадкували народи велике правило, що краще зважитися звільнити одного винуватця, ніж засудити одного невинного. Він думав, що закон зроблено на допомогу громадянам тією самою мірою, що й на острах. Його головний талан полягав у тому, що він умів з'ясовувати істину, тоді як переважно всі люди намагаються її затьмарити. З перших же днів свого порядкування він почав користуватися з цього талану.

Один визначний вавилонський купець помер в Індії; своїми спадкоємцями він зробив двох синів з тим, що вони одержать рівні частки по тому, як віддадуть заміж свою сестру. Та він полишив ще подарунок у тридцять тисяч золотих монет тому з двох синів, про якого вирішать, що той більше його любить. Старший збудував йому гробницю, другий додав частину своєї спадщини до сестриного посагу. Всі говорили: «Старший більше любить свого батька, а менший – любить свою сестру, отже, це старшому належать тридцять тисяч золотих». Задіґ звелів привести їх обох по черзі. Старшому він сказав:

– Ваш батько не помер, він одужав і повертається до Вавилона.

– Хвала Богові! – відповів молодик. – Тільки ця гробниця коштувала мені дорогенько.

Потім Задіґ сказав те саме меншому.

– Хвала Богові, – відповів той. – Я поверну батькові все, що маю, але хотів би, щоб він лишив сестрі те, що я їй дав.

– Нічого ви не повернете, – сказав Задіґ, – а ще одержите тридцять тисяч золотих, бо ви дужче любите свого батька.

Одна дуже багата дівчина дала двом магам обіцянку одружитися і по тому, як кілька місяців брала уроки в одного й другого, вона побачила, що вагітна. Ті обидва хотіли з нею одружитися.

– Я візьму за чоловіка того з двох, – сказала вона, – хто дав мені можливість подарувати імперії громадянина.

– Це я зробив цей прекрасний вчинок, – сказав один.

– Це я маю таку заслугу, – сказав другий.

– Гаразд, – відповіла вона, – я визнаю за батька дитини того, хто зможе дати їй краще виховання.

Вона народила сина. Кожен із магів хотів його виховувати. Із справою подалися до Задіґа. Він звелів прийти обом магам.

– Чого навчатимеш ти свого вихованця? – опитав він першого.

– Я навчу його, – сказав учений, – восьми частин красномовства,[44] діалектики, астрології, демономанії;[45] поясню, що таке субстанція й випадок,[46] абстрактне й конкретне, монади й неперевизначена гармонія.[47]

– А я, – сказав другий, – дбатиму, щоб він був справедливий і гідний мати друзів.

Задіґ виголосив:

– Чи ти батько дитині, чи ні, – але ти одружишся з матір'ю.

Весь час до королівського двору надходили скарги на правителя Мідії[48] на ім'я Іракс. То був великий пан, по суті непоганий, але зіпсований від пихи.

Він рідко терпів, щоб йому радили, і ніколи – щоб перечили. Павичі не такі чваньковиті, голуби не такі сласні, черепахи не такі ледачі; він живився тільки брехливою славою та облудними розвагами. Задіґ постановив його виправити. Він надіслав до нього від імені царя одного майстра з музики з двадцятьма співаками й двадцятьма чотирма скрипалями, одного майстра зі страв з шістьма кухарями й чотирьох камергерів, що мусили не відходити від нього. Царський наказ велів непорушно дотримуватись одного розпорядку дня, і от як усе сталося.

Першого дня, щойно прокинувся сласний Іракс, увійшов музичний майстер із співаками й скрипалями, проспівали кантату, яка тривала дві години і в якій що три хвилини ішов приспів:

До чого видатні його заслуги!
Скільки милосердя! Скільки величі!
Ах, до чого повинен пан
Бути задоволений із самого себе!

Після того як виконали кантату, один із камергерів привітав його промовою на три чверті години, в якій вихваляв його саме за ті добрі якості, що ж тому бракувало. Щойно скінчилося привітання, його повели до столу під звуки інструментів. Обід тривав три години; тільки-но розтуляв він рота, щоб говорити, перший камергер виголошував: «Він матиме рацію». А ледве промовляв він якихось чотири слова, як другий камергер вигукував: «Він має рацію». Два інші камергери вибухали голосним сміхом на кожен Іраксів дотеп, що його той говорив чи мав сказати. По обіді кантату повторили.

Цей перший день видався йому чудесним; він думав, що цар над царями шанує його згідно з його заслугами; другий день видався йому не таким приємним; третій пригнітив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарешті, роздратований тим, що тільки й чує, як співають: «Ах, до чого повинен пан бути задоволений із самого себе!», що завжди чує, ніби він має рацію, і що його вітають щоранку о тій самій годині, він написав до двору, прохаючи царя зласкавитись і відкликати своїх камергерів, своїх музикантів і кухарів. Він обіцявся надалі бути не таким чваньковитим і значно дбайливішим; він не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят і був куди щасливіший, бо, як говорить Саддер,[49] повсякчасна розвага не є вже розвагою.

Конец ознакомительного фрагмента.