Гарфанг - Час прокидатися.UA

• Название: Час прокидатися.UA
• Автор: Гарфанг
• Жанр: Современные любовные романы

Звичайний юнак випадково здобув незвичайний дар – зчитувати інформації з усього, до чого доторкнеться. Цей дар приніс більше проблем, аніж користі – адже є речі, про які не варто знати: наприклад, думки самогубці чи спогади кілера… Намагаючись не втратити здоровий глузд, він вчиться жити далі з новими здібностями. Та до рук хлопцеві потрапляє хрестик, що колись належав одному з ватажків повстанців. Історія, яку «пам’ятає» загублена річ, змінює його світогляд…

---

Уже виходячи з дверей залитого світлом супермаркету на напівтемну вулицю, я відчував як утома усе сильніше огортає мене шершавими лапками. Швидше додому…

Їсти уже не хотілося, хотілось лише одного – загорнутися по самі вуха у знайому ковдру і на якийсь час відключитися – як ноутбук, у якого сіла батарея від перенавантаження, і якому тепер потрібні тільки спокій і підзарядка.

Скоріше б це день…

– Гей, ти! Закурити не буде? – гаркнуло раптом з-за спини і вибило мене з теплої штовханини примітивних думок.

– Закінчився… – дограв у голові уривок запізнілої думки, перед тим як запанувала мертва тиша, а підступний страх скрутив нутрощі.

Я зупинився за кілька кроків перед входом до арки, що відділяла кілька багатоповерхівок, серед яких був і мій будинок, від дороги та решти спального масиву. А за спиною швидко наближалися поспішні кроки кількох пар ніг.

– Чого мовчиш? Закурити є? – пролунало десь наді мною. Я підняв очі, щоб побачити височенного хлопця у насунутій на очі чорній шапці, які у народі по-простому називають «підерками».

Ще двоє обступили мене тісним кільцем, змушуючи відступати назад, поки моя спина не вперлася у стіну.

Троє хлопців, можливо – неповнолітніх. Проте і зростом, та мабуть – і силою, вони мене обігнали. Та, головне, їх було троє. Троє проти одного – признатися чесно – нікудишнього бійця…

Перший удар наздогнав мене неочікувано – я просто не був готовий до болю, який сталевою голкою уп’явся мені в живіт і змусив скорчитися, перехопивши подих. Інші два – менш сильні, посипалися за першим.

Хлопці не поспішали – вони розтягували забавку.

– Бабло гони, козляра! – прошипів один мені в обличчя, обдаючи смердючою хвилею алкогольного перегару.

– Ти чув, що тобі сказано? – перепитав інший, нависаючи наді мною.

Я тільки кивнув, трохи розпрямляючи спину, і неслухняною рукою поліз до кишені.

– Хлопці, у вас якісь проблеми? – пролунав раптом поза спинами молодиків спокійний голос.

Нападники усі разом повернулися на той голос, але відразу ж заспокоїлися, уздрівши поряд себе невисокого худорлявого чоловіка у легкій темній куртці.

– Це у тебе вони зараз будуть, – загрозливо пробасував найвищий із хлопців – мабуть, «голова» дрібної банди. – Вали звідси!

– Троє на одного? Цікаво, – вів далі незнайомець, що ніби і не чув погроз здорованя.

– Ти теж хочеш? – викрикнув той, що стояв зліва від мене, і раптово кинувся у бік незнайомця.

Те, що сталося далі, химерним чином злилося у моїй трохи потьмареній голові в одну плавну лінію: незнайомець відступив на крок назад, ледве вловимий рух – і хлопець простягся на асфальті, й у ту ж мить швидкий удар ногою змусив його закричати і зігнутися удвоє.

– Ах ти ж…

Проте ще один із моїх кривдників не встиг напасти першим – удар кудись під ребра і його змусив зігнутися, а невідомий боєць схопив його за голову і змусив нахилитися вниз – аби зустріти удар коліном, що відправив його у нокаут. Наступні звуки, які я почув – це були квапливі кроки третього, який, швидко збагнувши, що пахне смаленим, вирішив дати дьору.

– Позаду! – крикнув я, помітивши як перший, хто опинився на асфальті, вже оговтався від удару і підіймається, аби знову кинутися на мого несподіваного рятівника.

Який, так само незворушно, уже дістав пістолет звідкись з-під куртки і направив його на молодика, що вмить позбувся бойового запалу.

– Не стріляй! – у голосі хлопця від колишньої впевненості не лишилося нічого.

– Чому? – запитав незнайомець аж ніби здивовано.

– Ми… ми ще нічого не зробили…

– Ви ЩЕ нічого не зробили? Не встигли?

Чоловік повільно перенаправляв дуло пістолета з голови хлопця на ногу, ніби роздумував, куди саме йому більше хочеться вистрілити.

– Відпустіть мене… Я… зрозумів…

– Так? Що саме ти зрозумів?

– Що троє на одного – це погано, – прохрипів молодик.

– Зрозумів? Який розумний хлопчик, – сказав незнайомець із усмішкою, але вже за секунду його обличчя стало жорстоким і голос задзвенів сталлю:

– Якщо я вас, сволота, ще хоч раз застукаю – переб’ю як скажених собак. Або хоча б почую про гопників на цьому масиві… Я вас з-під землі дістану. Тобі ясно?

– Так, я зрозумів, – затряс головою хлопець, мов китайський болванчик. Зараз він ладен був цілувати черевики тому, кого ще кілька хвилин тому вважав легкою здобиччю.

– А тепер – усе з кишень – додолу. Й вали звідси. І оце забери – він вказав дулом на іншого хлопця, який усе ще лишався непорушно лежати.

– Бери.

Я не відразу зрозумів, що це вже сказано мені. І, приголомшений не менше від свого нещодавнього нападника, теж покірно підняв те, що молодик викинув з кишень на асфальт – мобільний та кілька зіжмаканих купюр, підхопив свій пакунок з їжею і рушив за чоловіком, який уже встиг сховати пістолет і, ніби нічого й не сталося, спокійно йшов у напрямку будинків.

– Ти нормально почуваєшся?

– Так. Вони тільки кілька разів ударили. Але якби не ви…

– Аби ти бився з одним, я б не втрутився, – жорстко обірвав мене незнайомець. – Але троє… Треба вчити пацанів. А то збиваються в зграї, і думають, що їм усе дозволено.

Тим часом ми дійшли до мого будинку, і я зупинився.

– Дякую. Візьміть, – простягнув я йому «здобич», але той на неї навіть не глянув.

– То тобі моральна компенсація, – осміхнувся він, і у світлі ліхтаря я побачив його обличчя. Звичайна «слов’янська» зовнішність, русяве волосся, світлі очі. Нестандартною була хіба що довжина волосся, зібраного в акуратний «хвіст».

– Іще раз дякую, – я першим простягнув йому руку.

– Нема за що. Могорич колись виставиш, – усміхнувся він уже більш приязно і теж подав руку.

Коротке рукостискання навалилося на мене градом незрозумілих картин – біг у темряві, чиєсь хрипке дихання, відблиски десь здалеку через темряву, і чоловічий силует крізь оптичний приціл…

Я раптово струснув із себе цю навалу, внутрішньо сказавши тверде «ні» чужим спогадам, про які я абсолютно нічого не хотів знати, і… Потік припинився так само швидко, як і розпочався, не встиг незнайомець ще забрати руку.

– Щасти, – промовив я йому услід, усе ще приголомшений, проте одночасно і гордий собою – значить, цим таки можна керувати! (На мій протест передача інформації припинилася!)

Росту!

Решта ночі пройшла без пригод – тому що я просто закинув пакунка до холодильника, навіть не розбираючи його, і завалився спати, не знявши одягу – підступна втома у буквальному сенсі звалила з ніг.

А коли прокинувся вранці – зрозумів, що мені потрібно взяти «тайм-аут» і просто перевести подих. А далі – буде видно.

Чужий мобільний я викинув відразу – навіть не ризикнув взяти його рукою – настільки сильним було небажання уявляти, що саме міг би він мені розповісти про свого господаря. Я просто обгорнув його ганчіркою, і не полінувався вийти на поверх до сміттєпроводу, аби позбутися «цього».

Позбуватися грошей не було сенсу; там якраз вистачить, аби дістатися до батьків на дачу і провести кілька днів у їх компанії.

І свій план втечі з міста я з самого ранку почав втілювати у життя. Вартість таксі цілком оправдовувала себе, якщо згадати усі мої учорашні жахіття, тож не було сенсу собі в цьому відмовляти.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.