Ольга Яворська - Симфонія почуттів

• Название: Симфонія почуттів
• Автор: Ольга Яворська
• Жанр: Короткие истории

Книжку сучасної письменниці Ольги Яворської складають морально-психологічні твори, які захоплюють цікавими сюжетами, філософським осмисленням суворої дійсності, відвертістю, непідробленою щирістю і любов’ю до навколишнього світу. Кожен твір – це свого роду кадр кінострічки: глибоко змістовний, насичений яскраво вираженими почуттями і подіями, забарвлений фарбами, звуками і запахами рідної природи, наповнений авторською закоханістю в художнє слово.

---

Сьогодні свято Успення пресвятої Богородиці, але люди на те не зважаючи, розійшлися по лісах. «Мо’, вовки з’їли,» – сумно розвів руками Василів сусід.

– Якби з’їли, то хоч який-небудь знак би лишили. Був одягнений, взутий. Не з’їли ж разом з черевиками, – обізвався Дмитро Загородний, витираючи розпашіле лице.

Вечоріло… Людей збиралося все більше і більше.

– Бог його знає, що діяти? Хоча нас і багато ходить на пошуки, але під кожний кущик не заглянеш.

– От би вертоліт найняти! – несміливо обізвався якийсь хлопчина.

– Що там з вертольота побачиш? Галуззя поспліталося, гілля таке буйне, що в лісі аж темно, а ожинники які. Та вони грошей на хліб на мають, не те, що на вертоліт.

– Мабуть, смерть настигла Василя в лісі, стільки днів і ночей без їжі.

– Мо’, яблука які знайшов або груші.

– Ночі вже по-осінньому холодні, а він хворобливий.

– Дивно, що таке трапилось, бо він ті ліси вздовж і впоперек сходив, він кожну стежину в лісі знав, як у своєму саду.

– Блуд вчепився чоловіка, а блуд – то диявол, сатана. Він доти водитиме людину, поки та не знесилиться і не впаде без тями. Мій Степан минулого року заблукав у зворі, то ходив дві доби, кілька разів приходив на одне і те саме місце, а вийти не зміг, – обізвалась Грибова Михайлина. – Коли пастухи зустріли його, то він вже говорити не міг, нікого не впізнавав.

– Людоньки кохані, сусідоньки і родино, зійдіться ще завтра. Може Бог допоможе знайти тата. Якщо мертвий, то хоч похороню по-християнськи, аби собаки кісток не гризли, а душенька не мучилась, – плакала Василева дочка Настя, що прийшла з лісу останньою.

– Чим довше зволікати, тим менше надії на порятунок, – сказав хтось з гурту.

– О, німа Кароля знову прийшла, – завважила якась молодиця.

– Та що з того, все одно нічого не розуміє, не чує, не говорить. Ходить, як мара. Погляд у неї такий зловіщий, як у відьми, – добавила інша.

– Дарма ви так про Каролю, вона добра, милосердна. І чує вона, от тільки не говорить, – обізвалась Каролінина сусідка.

– Ходіть, Каролю, до гурту, чого ви?

Німа несміливо підійшла і кивком голови запитала: «Нема?».

– Нема, нема. Завтра знову підемо шукати.

Чорні очі німої, що двома вуглинками палахкотіли на поораному зморшками обличчі, вражали глибоким сумом. Вона переводила погляд з одного обличчя на інше, притуляючи до грудей порепані руки.

– Хай йому грець цьому життю. Думай щодень, як жити, а ще невідомо, як прийдеться вмирати, – махнув рукою паламар.

Пригнічені люди сумно розходились по домівках.

* * *

Василь, обезсилений до краю, впав під роздвоєний стовбур одинокої берези, що невідомо звідки взялася між молодими соснами.

– Все. Більше ні кроку не ступлю, тут і помру. Це мені за Каролю.

Заплющивши очі, жадібно вдихнув пахучий запах житнього свіжоспеченого хліба, що невідомо звідки взявся у лісі. Опухлі ноги, що досі пекли пекельними вогнями, приємно охолоджувались, ніби опущені в джерельну воду, а з піднебесся виразно доносились мелодії дзвонів:

– Бам… бам… бам…

– Мій ангеле, підведи мене, най визнаю свій гріх не прощений.

– Бам… бам… бам…

– Кароля не могла говорити, ангеле. Та ні, що я кажу… Вона говорила серцем, очима, руками. Як мене зваблювали її загадкові очі, її ніжні уста… Як вона кохала мене… Я зрадив її, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Люди говорили про неї найбрудніші речі, при ній говорили, бо думали, що не чує. Вона все чує, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Кароля втратила дар мови, коли побачила закатованого батька. До того вона говорила і дуже гарно співала, але я її голосу не чув, бо прийшла до нашого села уже німою. Прийшла, тримаючись за мамину руку. Їх називали бесарабцями. Жоден з парубків не наважувався зачепити німої вродливої дівчини. А я… я покохав її, ангеле.

– Бам… бам… бам…

– Денис мій син. Ніхто про це не знає. Я одружився з Катериною, коли йому минув рочок. За німу Каролю знала тільки моя мати. Це вона нас розлучила.

– Бам… бам… бам…

– Я зістарівся, ангеле, але мене все життя супроводжують Каролині очі. Я чую дзвін, та не бачу неба. Вже не Кароля, а засмучений Христос пильно дивиться у мою чорну душу. Настав мій судний день. Врятуй мене, ангеле.

– Бам… бам… бам…

* * *

Йшла густими нетрями, плутаючись у пасмах пожовклої трави, зазираючи під кожен кущик. Йшла сама, втративши надію дочекатись доброї звістки від рятувальників, що кожного дня розходилися по лісах. Йшла, плекаючи надію знайти того, хто, обдуривши жорстоку долю, що прибила їй на уста печать мовчання, обігрів її самотність лагідним поглядом, подарував їй сина і, зникнувши з її життя серед квітучого літа, навіки залишився у серці. Йшла вперше до нього сама.

– Світ повний таємниць, а як на одну поменшає – невелика біда, – розганяла надією смуток.

Коли завагітніла і зрозуміла, що Василь покинув її – пішла з села світ за очі. За кілька днів посивіли волосся і душа. Коли повернулась з Дениском на руках, він уже був одруженим, а маму, що невдовзі після її зникнення померла, похоронили чужі люди.

Отак і жила – самотня, німа, сумна, з тугою у серці і дитиною на руках.

Денис, не маючи і півтора року, почав говорити. Боже, яка ж то була радість для неї, коли вимовив перше слово «мама». Змирилася з долею, заховавшись у сутність життя. Безпросвітна робота і турбота за сина поглинули найкращі роки. До серця стікали і Василеві прикрощі: коли захворів – німо молилася, щоб одужав, коли повдовів – всоте чекала, щоб повернувся. Не судилося. Добре, що Денисові усміхнулася доля – закінчив інститут, одружився, живе у місті. Розтривожене серце тупо щеміло.

– Він мертвий, Боже мій, Боже. Яка німа тиша навкруги, яка недоречна моя гризота на старості літ.

Колючки ожини до крові роздирали Каролине обличчя, боляче впивалися у пальці.

– Яка непроглядна тьма окутує ліси вночі, а дощі… «Я нічого в світі не боюся», – казав колись пригортаючи мене до широченних грудей. – Коли то було… А тепер заблукав у рідних лісах і вибратись з них не можеш.

Вийшла з гущавини, ніби зі сну, і втомлено пішла бором. І раптом почула стогін…

– Це мені причулося, – подумала. Але стогін повторився. Метнулася вправо, пильно вдивляючись під кожне дерево. Побачила… Лежав на густому моху лицем до неба, широко розкинувши руки. Зліва від них почулися голоси людей. Кароля з усіх сил намагалася підняти Василя, але опухле тіло було важке від глини. Він був без свідомості. Голоси наближалися, Кароля вже чула їх зовсім близько. Швидко пішла назустріч, панічно боячись знову загубити Василя. З жахом усвідомила, що люди завернули в другий бік, бо голоси почали віддалятись. Кароля замахала руками, ніби хтось міг її побачити, але німа тиша знову огорнула бір.

– А-а-а! – раптом голосно закричала Кароля і злякалася свого голосу.

– Боже, що зі мною таке? Невже до мене повернувся голос?

– Сюди-и-и! Він ту-у-т! – рознеслося лісом.

Через кілька хвилин Василя обступили сусіди

– Дякувати Господові живий. Диво, справжнє диво, – розводили руками.

– Ми всі ліси обійшли, а він лежить собі під березою, зовсім недалеко від села.

– Місце зачароване, – пошепки промовила стара Воронячка. – Тут сталося диво на всі віки – німа заговорила.

А Кароля була вже далеко. Надривалося-борсалось у грудях серце…

– Слава Богу, що живий, – шепотіла пересохлими вустами.

Стежина в лісі

Мабуть, кожен, хто зустрічався з Яною Ковальською, намагався зазирнути їй в очі. Що в них? Жорстокість, страх, біль, каяття чи щось інше? Але Яна так рідко виходила між люди, що її обличчя, а тим паче очей, не вдавалося майже нікому розгледіти.

Жила в лісі, у просторому, прикрашеному різьбою дерев’яному будинку, саме такому, які будують на турбазах. Широке подвір’я, огорожене високим рівненьким парканом. Видно було, що на обійсті жив неабиякий господар.

– Колись жив, – скаже кожен, хто знав цю родину. Тепер же Яна жила сама, відділена від цілого світу своїм минулим. Старе і мале у селі знало, що вона забила свого чоловіка, за що відсиділа в тюрмі не цілих чотири роки. Ніхто не сподівався, що жінка після такого повернеться до рідного дому, але вона повернулась. Люди з острахом обминали і так відлюдне обійстя, хрестилися, проходячи мимо, бо подейкували, що там бенкетує нечистий.

Неподалік будинку покійний побудував сарай, в якому Яна тримала корову і декілька курок. Сама жила, сама виконувала всю чоловічу і жіночу роботу. Повернувшись з в’язниці, поставила на могилі чоловіка хрест з фотокарткою і написом, що вказував ім’я і прізвище покійного, а також дату народження і смерті. Місця ще залишилось досить і хтось внизу видряпав слова: Загинув від руки убивці – Яни Ковальської.

* * *

Життя кожної людини – це цілий світ з своїми болями і радощами, відкриттями і розчаруваннями. Для Яни цей світ давно втратив усі барви, працею рятувалася від невимовного болю, тяжкий гріх, вчинений десять років тому, не давав душі спокою. Жила ніби у вигнанні, ставши заручницею власного вчинку, в очікуванні ще більших страждань. Кажуть, що якщо тіло страждає, то душа відчуває полегшення. А в неї було навпаки. Болісно завважувала, що страждання не знівечили її вроди, ніби вона знала якусь нікому невідому таємницю краси і здоров’я. Їй судилося щодень опускатися в пекло і відчувати його вогненну мсту. Невитрачену любов віддавала небесам, щодень з відчаєм спостерігала за сходом і заходом сонця. Тікаючи сама від себе, душею тулилася до рідного лісу, що ховав її від людських очей.