Анатолий Давыдов - Цiлющий камiнь (на украинском языке)

• Название: Цiлющий камiнь (на украинском языке)
• Автор: Анатолий Давыдов
• Жанр: История

---

Потiм вона повела їх до невеличкої сусiдньої печери, i мандрiвники зрозумiли - їм пропонують залишитися тут.

- Нi! - хитнув головою Кер. - Ми повиннi повернутися додому.

Мати показала рукою на темнi хмари, що облягали небо, на жовте листя, що падало з дощем на землю.

"Пересидьте холод, а там iдiть собi... " - так зрозумiли її гостi.

I вони залишилися.

Паморозь вкривала дерева й трави. В лiсi вже не було грибiв, вiдлетiли птахи, i тiльки зграї ворон крякали над мисливцями, що ось уже вкотре поверталися до печер без здобичi.

Кер та Оле й собi ходили в гори. Там, де вони колись жили, теж були холоди, але голоду їхнiй рiд майже не знав. У тiй мiсцевостi водилися мамонти, й мисливцi полювали на них. Треба було мати великий хист, щоб загнати такого велетня в яму. Потiм тварину закидали камiнням, вцiляли списами. Забитого мамонта вистачало надовго, а кiстки й шкура йшли на житла. Правда, багато мисливцiв гинуло пiд час полювання. У Кера стискалося серце, коли вiн згадував, як на останньому полюваннi мамонт пiдхопив його батька на бивнi.

Якось Кер i Оле забралися дуже далеко. Надходила нiч, зiрвалася завiрюха. Треба було шукати якогось притулку. Оле перша помiтила печеру. У нiй було на диво тепло, i це насторожило Кера. "Тихо!" шепнув вiн Оле, а сам полiз у глиб печери. Раптом його рука торкнулася грубої шерстi.

- Ведмiдь! Тiкаймо, Оле... - звелiв вiн дiвчинi й сам кинувся до виходу.

Але ведмiдь не переслiдував їх.

- Може, вiн мертвий? - запитала Оле.

- Живий, - вiдповiв Кер. - Через те й тепло в печерi.

- Давай уб'ємо його i залишимося тут жити... - запропонувала Оле.

- Ай справдi, давай попробуємо. Голодують Мати, Лот, дiти... Того м'яса вистачить на весь рiд!

- Ти добрий, - зронила Оле так, нiби й не чекала iншої вiдповiдi.

Кер зi списом подався до входу.

У темрявi вiн ледь розгледiв звiра. Це був величезний печерний ведмiдь. Кер прицiлився i всадив у нього списа. Звiр дико заревiв, пiшов на хлопця. Важкий удар лапою вiдкинув мисливця в глиб печери. Проте упав i ведмiдь.

Оле знайшла Кера непритомного. У розпачi вона заголосила, пiдхопила хлопця пiд руки й потягла до виходу.

На повiтрi Кер поворухнувся, розплющив очi.

- Де ведмiдь? - запитав.

- Там, - кивнула дiвчина на печеру.

- Живий?

- Мертвий. Ти проткнув його списом.

Оле приклала до Керового чола мокру долоню i все питала, що йому болить. Кер мовчав. Спробував пiдвестися, але не змiг.

- Я залишуся тут, - сказав вiн, - а ти бiжи до людей.

Коли мисливцi прийшли до печери, Кер був уже на ногах. Мисливцi швидко впоралися iз здобиччю. Розпанахали тушу на кiлька частин, щоб легше було нести, а Керовi вiддали шкуру. Мати роду подякувала юному мисливцевi за впольованого звiра...

Минали днi. Кер i Оле так i жили в невеличкiй печерi, куди привела їх Мати роду. Обом подобалася ця спокiйна сива жiнка. Керовi вона нагадувала його матiр.

"Як добре, що ми потрапили до цього селища, - думав хлопець. Гарнi люди нам стрiлися: i Цiлющим каменем подiлилися, i притулок дали. Та тiльки-но пригрiє сонце - одразу ж додому!"

Проте гостинне селище довелося покинути ранiше.

Кер помiтив, що Зур, так звали хлопця, який колись першим пiдiйшов до них, виявляє до Оле надмiрну увагу. А Зур був сином Матерi роду.

Одного разу Кер запитав Зура, чому той досi не одружений, адже серед їхнiх дiвчат багато красунь.

- Жодна з них менi не подобається, - стримано вiдповiв на те Зур.

Кер засмiявся й пообiцяв хлопцевi, що вiзьме його з собою, як повертатиметься додому. -У їхньому родi, мовляв, багато вродливих дiвчат. Та Зур залицяється до Оле, - це зрозумiв Кер. I коли Мати роду зайшла якось до їхньої печери, серце хлопця пойняла тривога.

- Ти живеш у нас, - мовила вона, - i мусиш пiдкорятися нашим звичаям. Зур посвячений у мисливцi i має вибрати собi дружину. Вiн обрав Оле. Що скажеш ти на це?

- Мати мого роду обiцяла, що, як тiльки прийде лiто, я теж стану мисливцем i Оле буде моєю дружиною. Слово Матерi святе!

Жiнка замислилась, їй хотiлося, щоб у сина була гарна дружина, але голос справедливостi пiдказував: так чинити не можна. Кер i Оле знають одне одного давно, до того ж вони гостi у селищi.

На розмову нагодилася Оле. Вбiгла схвильована, зi сльозами на очах.

- Кер! - кинулася вона до хлопця. - Зур переслiдує мене. Сказав, що стану його дружиною.

Кер умить схопився за списа, та Мати зупинила його.

- Не руш! Не буде цього, але ви мусите покинути нас.

Проводжали їх i старi, i малi. Мати пiднесла Керовi шматок м'яса, Лот накинув на плечi вовчу шкуру. А ще подарував невеликий цурпалок i дощечку з заглибиною. Кер зрадiв дарунковi: з допомогою цiєї палички i дощечки можна добувати вогонь. Провели гостей аж до печери, де недавно Кер натрапив на ведмедя. Далi вони помандрували самi.

Полон

(Поранення Оле. Смак паляницi. Вдале полювання)

Чого тiльки не натерпiлися вигнанцi. Рятував вогонь. Кер добував його з допомогою нехитрого знаряддя, подарованого добрим Лотом. Коли ж прийшла весна i на деревах розпустилося листя, стало легше...

Та вже й дерева вiдцвiли, почервонiли ягоди, а Кер i Оле усе ще були в дорозi. Чим далi заглиблювалися вони в зеленi хащi, тим тривожнiше ставало на серцi.

"Треба було вертатися додому понад рiчкою, - картав себе Кер. Усе ж таки знайомi мiсця. I навiщо пiшли навпростець? А що як заблукали?"

Хлопець часто видирався на високi дерева, сподiваючись нарештi побачити голубiнь рiдної рiчки, але, крiм безкрайньої зеленi лiсу, нiчого не було видно.

Якось знесиленi мандрiвники вийшли на чималу, порослу рiзнотрав'ям галявину. Нашвидку поїли й попадали в траву. Сон зморив їх, i нi Кер, нi Оле не подбали про безпеку. А саме в цей час на галявинi з'явилися мисливцi, озброєнi довгими списами з гострими крем'яними наконечниками, й одразу ж оточили їх. Коли Кер пiдхопився, щоб утекти, дужий удар збив його з нiг.

Прийшовши до тями, Кер пiдвiв голову. Тiльки тепер вiн розгледiв високих, смаглявих чоловiкiв у дивному вбраннi - довгих козячих шкурах з вирiзами для голови й рук. На ногах у них були заячi шкурки.

"Так ось чому я не почув їх, - здогадався. - Що ж тепер робити? Де Оле?"

Злякана Оле стояла вiддалiк.

- Тiкай! - гукнув їй Кер, рвонувшись до списа. Але на голову йому знову опустився важкий кулак. Оле кинулася до кущiв, та враз, нiби спiткнувшись, упала - її наздогнала стрiла.

... Полонених вели довго. Рана на нозi кровоточила, й Оле зовсiм знесилилась. Нападники на те не зважали, пiдштовхували її списом, аби ступала швидше. Керовi боляче було дивитися на знущання, але що вiн мiг заподiяти: руки його мiцно зв'язано.

Невдовзi вони вийшли на широкий луг. Ноги Кера й Оле, зраненi об камiння та жорстку лiсову траву, ступили на прохолодний килим м'якого рiзнотрав'я. Де-не-де росли кущi верболозу, густо обплетенi ожиною. Мучила спрага, але полоненi не насмiлилися просити мисливцiв, щоб дозволили зiрвати хоч по ягодi.

Проминувши вiльховi заростi, Кер i Оле побачили житла, обтягнутi шкурами. Назустрiч їм вибiгла дiтвора. Загавкали собаки. Один iз них мало не вп'явся Керовi в ногу, та мисливець, який iшов поруч, прогнав його.

Кер i ранiше бачив собак. На них полювали люди його роду. Якось ще малим йому вдалося навiть приручити цуценя, та потiм воно десь подiлося.

Пiдвiвши полонених до вогнища, довкола якого сидiло кiлька чоловiкiв i жiнок, мисливцi опустилися на колiна. Один з чоловiкiв, дуже схожий на Нута, жестами показав, щоб полоненi також стали навколiшки. Кер i Оле пiдкорилися. Мабуть, це сподобалося господарям, бо вони про щось заговорили мiж собою, схвально киваючи головами. Через якийсь час мисливцi пiдвелися, склали докупи списи й пiшли. Бiля багаття лишився тiльки схожий на Нута сивий чоловiк i двi жiнки. Обличчя їхнi були розмальованi охрою, темно-червонi смуги сягали аж до очей, що робило їх розкосими, хижими. Жiнки прискiпливо оглядали Оле, а та боялася поворухнутись, так болiла набрякла нога. Старша з них пiдiйшла до Оле, помацала ногу й щось сказала молодшiй. Та хутко принесла в собачому черепi якусь мазь. Жiнки перев'язали рану й повели Оле в житло, прикрашене, як i житло Керової матерi, бивнями мамонтiв.

Кер лишився бiля вогню. Тим часом сивий чоловiк звiльнив його затерплi руки, кинувши розрiзане ремiняччя у вогонь.

Смеркало. Кер почав дрiмати. Раптом хтось штовхнув його в спину. Кер схопився, чекаючи нової бiди, але побачив перед собою двох хлопчакiв, якi усмiхалися й простягали йому шмат смаженого м'яса.

Поки Кер ласував м'ясом, хлопчаки мовчки сидiли бiля нього. Та як тiльки вiн утер рота, показали жестами, що Кер мусить iти за ними.

Спали просто неба на розстелених шкурах. Над ними мрiли зорi, шумiли вiльхи, лiтали кажани. У верболозах гелготiли дикi гуси, сполоханi нiчним звiром.

Кер заснув одразу. Йому снилася Мати роду, старий Ор, добрий Нут, друзi-однолiтки. З Оле вiн бродив понад рiчкою, ловив рибу, полював на печерного лева. Аж коли хижак кинувся на нього, Кер проснувся.

Довкола нiби вимерло все. Тiльки бiля вогнища бовванiла постать сивого чоловiка та зрiдка перегукувалися вартовi...