Лариса Денисенко - Сарабанда банди Сари

• Название: Сарабанда банди Сари
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Книги

---

«А потiм, коли вас не пiдтримали, ви вирiшили, що досить з вас шлюбу?» «Якщо все спрощувати (або ускладнювати) - так воно i було. Менi важко було жити iз Сарою. Вона не вмiє спiвчувати, але вмiє вiдчувати життя як свято. Проживати життя як свято. А менi необхiдно, щоб спiвчували, щоб тихо йшли поруч, заспокоювали, а не затягували у вир подiй та смiху. Я не люблю свят, не вмiю i не хочу нiчого святкувати. Тiльки через Церкву, зараз, прийшов до усвiдомлення святкування певних подiй, але щодо свiтських урочистостей - думка моя залишилася незмiнною. Свято - це виняток. Крихiтнi яскравi вкраплення на спокiйно-сiрому тлi килима. Я не хочу жити постiйними яскравими вкрапленнями, якi щоразу збiльшуються. Менi необхiдне звичайне життя: сiре, синє, бiле - без вкраплень, ну, хiба що iз кiлькома». Я заздрив людям, якi розумiли, що за життя їм потрiбне.

«Часто, коли я повертався вночi з чергування, я бачив, як вона вже спала, затиснута з одного боку Мюллером, з iншого - Нойгером. Вiд них у неї подекуди з'являлися синцi: шкiра дуже тонка, а вони затвердi. Я усвiдомлював, що менi немає мiсця поруч з нею. Куди менi до них?» Мене пересмикнуло. Нi, я розумiю, що то минулося, але слухати таке однаково незручно. Те саме, що прати чужi засперменi простирадла. «Часом хтось iз них лежав бiля лiжка. I я тодi ставив його на мiсце». «Нойгера?» «Або Мюллера. Частiше - Мюллера». Все-таки вiйськовi люди - особлива порода. Знайти пiд лiжком дружини вночi якогось Нойгера або Мюллера, ще й мати сили ставити його на мiсце. О Господи, обрана професiя. А як щодо обраного народу? Точнiше, однiєї з його донечок.

Подейкують, що китайськi старцi кладуть до себе в лiжко молоденьких китаянок, аби залишатися при розумi. А що робить єврейська дiвчина? Спить при живому чоловiковi з Нойгером та Мюллером, щоб помудрiшати? Нарештi отець Макарiй повернувся до мене та побачив вираз мого обличчя. «О. Я бачу, що ви не те…» Почав виплутуватися вiн. «Як ви могли подумати, що… Це - словники! Мюллер та Нойгер. Словники. Тобто упорядники словникiв». Вiн плутався у власних свiдченнях. «Що?» «Ну, я маю на увазi, що так називають словники. За iм'ям упорядникiв. Англо-росiйський - Мюллером, а iспано-росiйський - Нойгером. Сара серйозно ставилася до вивчення iноземних мов, розумiєте? А ви вже встигли казна що подумати». Я розумiв, i я встиг.

Про перший раз Сари я не став в нього запитувати. А також про їхнiй спiльний перший раз, хай навiть цi рази збiгаються. Вистачило Нойгера з Мюллером. Хотiлося випити, але напиватися в присутностi священика було незручно. Менi не вистачало вiдваги, через це я на себе сердився. Мiлiк вовтузився в своїй кiмнатi, Террi знищував їжу. З прогулянки вони повернулися, треба було про щось говорити, а я не знав про що. «Гестапо щось немає«. «В нього нарада». «Ви менi ковдру якусь знайдете?» «Звiсно». Раптом залунав мобiльник. Отець Макарiй заворушив рукою пiд рясою, - це мало вигляд на межi пристойностi. З-пiд ряси волав Демiс Русос. «From Souvenirs to Souvenirs». Чого ж не псалом? З iншого боку - Демiс Русос - православний, це вже точно. Не Таркан же в нього з-пiд ряси волає!

I з цiєю людиною я проведу сьогоднiшню нiч. «Павло Дудник представляє. Блокбастер «Люди в рясах». Спiльний проект Стiвена Кiнга та Джоан Роулiнг». «Великий мандрiвник та першовiдкривач ново-європейського континенту, а наразi й режисер, Павло Дудник розповiв нам в iнтерв'ю про те, як вiн переспав зi священиком, котрий в радянськi часи був чоловiком його дружини. Саме ця зворушливо-огидна iсторiя i стала основою циклу романiв англiйської письменницi

Джоан Роулiнг про альтер-его Гаррi Поттера. Стiвен Кiнг погодився стати автором дiалогiв». Якщо бути чесним iз собою - я недалеко вiдiйшов вiд Мiлiка. Треба припиняти вигадувати дурнi iсторiї, iнакше не встигнеш оговтатися, як понавiшуєш фальшивих дипломiв на стiнах.

Отець Макарiй тим часом говорив про «об'єкти»: хтось здав об'єкти, а хтось не прийняв. Якби я почув цю розмову деiнде, подумав би, що говорять мiж собою прораби (щоправда, вiруючi прораби, бо поведiнку тих, хто не приймав таємничi об'єкти, отець Макарiй називав не богоугодною). «Менi треба грати!» Ось вiн, мiй порятунок. Iнодi вiн приходить у виглядi Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. «Прошу, Мiлько!» Мiлiк недовiрливо подивився на мене. Але всiвся бiля склепу не вiдразу. Спочатку ця чарiвна ельфiйська дитина пiдскочила до пляшки з моравським, наповнила келих та простягнула менi разом з фаршированим лисичками яйцем. Я ледь не заплакав, чесно. «Ось ти яка - остання склянка води, що приходить з рук вдячної дитини до рук її заслаблих родичiв!» «Треба закушувати. Так важче спитись».

Хтось дзвонив у дверi. Я було пiдхопився, але отець мене випередив. «Вечеряйте», - сказав вiн поблажливо i пiшов вiдчиняти. А я продовжував вечеряти вином. «Гестапо», - вирiшив я. Але то був не Гестапо, бо на гостя сварився Террi. Крiм Террi нiкого не було чутно, тому я пiдвiвся, щоб подивитись, що там, власне, вiдбувається. На отця Макарiя мовчки дивився мiй сусiд знизу, - як його звати, я не знав. Але для чого вiн прийшов - здогадувався. Сусiд дивився на отця зачаровано, з виглядом розгубленої дитини.

Ще б пак! Не часто тобi вiдкриває дверi святий отець. Особливо, коли ти прийшов з твердим намiром посваритися!

Я прагнув допомагати розгубленим дiтям, за що одного разу був вiдлупцьований гарячкуватою матусею, яка дала менi копняка чудовим турецьким черевиком i пошила в педофiли. Я не знав, як звали мого сусiда знизу, але часто бачив його на балконi, там вiн курив. I знав, що вiн був прихильником тишi. Всi джерела галасу - лiтаки, дiтей, прибиральникiв, машини, собак, м'ячi - вiн звав однаково, «суканах». Звучить, як гарне арабське iм'я. I погрожував усiм «суканахам» вiдiрвати яйця. Те саме вiн сказав на мою адресу, тобто на адресу Мiлiка, фактично пiсля першого ж виконання останнiм Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. А сьогоднi з поштової скринi я витяг невеличкого листа, де було зазначено, хто я i що вiн зi мною зробить, якщо я не припиню грати.

А зараз сусiд дивився на отця Макарiя i не розумiв, що з усiм цим робити. Коли людина в рясi виявляється «суканахом», повiрити в це набагато важче, нiж можна собi уявити. Нарештi вiн промовив: «Зхрррггг». Обличчя отця Макарiя свiтилося добром. Але навiть вiн, такий уважний та щедрий на свiтлi почуття, не мiг зрозумiти, що вiд нього хочуть. «Суканах!» - сказав сусiда Террi, перехрестився та пiшов геть. Хочу додати, що через тиждень ми з Сарою годину вiдмивали напис: «Обаратєнь в рясi - хрестасос», який з'явився на наших дверях.

Але це станеться через тиждень, а сьогоднi вночi менi зателефонувала мати i сказала, що батько помер.

РОЗДIЛ X

Останнiй. Щонайменше

про втрату та знахiдки

«Павле, це мама, вибач, що пiзно, але батько помер». На вулицi щось гупало. Вибач, що пiзно. Вибачте всi. Мати розповiдала про те, як це трапилось, а я слухав та кивав, хоча вона того не бачила. Я сам не розумiю, навiщо я кивав, чому пiдтакував. Вона казала про те, як «його вхопило, випив карєольчик, наче вiдпустило». Потiм його ще раз «вхопило» i вони викликали швидку. Тодi батьковi зробили укол, помiряли тиск та повiдомили, що не бачать жодних проблем. В принципi, бiльше нiяких проблем вони вiд батька не дiстали i не побачили. Бо вiн помер.

На вулицi щось гупало. Святкувалося. Реалiями мого дитинства в двадцятому сторiччi було гупання за вiкном: господинi вибивали килими. Реалiями моєї зрiлостi в двадцять першому сторiччi також є гупання: щоденне гупання феєрверкiв. Так сутнiсть того, до чого ми звикли, непомiтно обертається на щось iнше. Вiд теплого, турботливого та домашнього до вiдстороненого, святкового та вуличного, залишаючись, на перший погляд, тим самим: гуп-гуп-гуп…

Взимку, коли я був школярем, мати вiдправляла нас iз батьком чистити снiгом килими. Снiг мусив бути трохи пiдпресований морозцем. Треба було перевiряти: лiпиться вiн чи нi. Якщо лiпиться - чистити килими не можна. Дивна картина: бiле тло, на якому розкидано килими. У двiр виходили родинами. Гуп-гуп-гуп, швiр-швiр-швiр. А потiм прискiпливо дивилися, пiсля якого килима залишався найчорнiший слiд. Полегшення, коли такий слiд залишався вiд сусiдського, а не вiд твого килима. Ми - вправнi господарi, пiсля нашого - трохи сiре, а от пiсля «тихзп'ятдесятшостоїквартири» - Матiр Божа, чорнiше не буває. «I не соромно їм? Що вони з ним робили?» «Не кажи, я б постидалася виносити таке на двiр». Це були ми. Тi, що з п'ятдесят шостої квартири. I соромно нам трохи було, особливо - матерi.

«Павле, треба якось… я маю на увазi - похорон. Алло, алло, Павле, ти чуєш мене?» «Алло, доброго вечора. Нi, це - отець Макарiй. З Павлом все наче нормально, але вiн мовчить. Зараз, вибачте. Гено, Емiлю!» Я мовчав. Чого вiн не покликав Террi та Зiггi? Похорон. Таке тупе слово. Гупаюче. Вибачте, що так пiзно. «Налийте йому… будь-чого». «Так, я вас слухаю. Перепрошую, як ваше iм'я? Лариса Георгiївна, дуже приємно. А я - отець Макарiй. Нi, це не жарт, нi. Ну що ви. Перепрошую? Хто наче вiдчував? Павло? Ну, це ми з'ясуємо згодом. Я просто приїхав на конференцiю, от зупинився в Павла». «З питань туризму, - додав я. - Розробляються маршрути до пекла та едему. Ол iнклюзiв систем. Постiйним клiєнтам - знижки, ги-ги-ги-ииии». «Доброго вечора, Ларисо Георгiївно, а це - Геннадiй Станiславович, дядько нареченої Павла. Так, в нього є наречена. Живуть разом, так. Що у вас сталося? Нi, зараз вона не з ним. Так трапилося, що зараз з ним я та мiй син. Нi, мiй син не отець Макарiй. Так, отець Макарiй також тут. Присягаюся, що я не Тимофiй i ми нiчого не вживаємо. Це довго пояснювати, Ларисо Георгiївно, менi дуже шкода… Добре. В нашiй хатi - ремонт, ну от i… Ларисо Георгiївно, я вам залюбки все поясню згодом. Все-таки, що сталося? Так. Зрозумiло. Дозвольте висловити нашi спiвчуття. Ларисо Георгiївно, розумiю, як вам важко, але, може, спробуємо зараз поговорити про те, як ми маємо дiяти найближчими днями».