Лариса Денисенко - Сарабанда банди Сари

• Название: Сарабанда банди Сари
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Книги

---

Люди в чорному. Дивно, чому так назвали бойовик? Мати тримала мене за руку. Вона одночасно пiдтримувала мене i трималася за мене. Ми перетворилися на предмет з обов'язковою пiдпоркою. Було нiяково. Останнiм часом я з нею не спiлкувався, i от знайшов привiд дати на себе спертися: похорон батька. Словом, мати дочекалася, якщо вона цього чекала. Люди в чорному пiдходили, мацали мiй пiджак, тобто обiймали мене, пiдтримуючи. Iнколи я бачив Тимофiя, але нiяк не мiг сфокусуватися на ньому, хоча вiн кiлька разiв до мене пiдходив i щось говорив. Я не розумiв, хто всi цi люди? Задзвонив мобiльний. «Павле? Це - Єва. Я дiзналася про твого батька. Щиро спiвчуваю тобi, тримайся, будь-ласка! Прийти не можу, бо там Тимофiй. Розумiєш? Я обов'язково згодом зателефоную». На спiвчуття можна не вiдповiдати. Я не мiг примушувати себе дякувати, менi здавалося це диким, - дякувати? За що? За те, що хтось каже кiлька слiв спiвчуття щодо батькової смертi? Дикiсть. Яке це все дикунство. Отець Макарiй бубонiв щось належно-церковне. «Ма, хiба батько був вiруючим?» «Павле, цсссс». В цьому «цссс» вся мати. Якби менше в моєму життi було цього «Павлецсссс», iмовiрно, я б знав про їхнє та своє життя трохи бiльше…

«А то хiба не Вiолончель?» «Павле, це - Валентин Юрiйович, вiн привiв знайомих музик, Геннадiй його порадив». Мати, не зважаючи на свою повсякденну розгубленiсть, порядкувала. Неподалiк вiд Валентина я побачив самотню жiнку. Я бачив, як вона намагається врегулювати власне дихання. Худенька жiнка, рокiв за п'ятдесят (хоча - хто знає?), замiсть чорної хустки на її головi був чорний обруч, - ним вона нагадала менi Сару та Мiлiка. «Хто то?» «Це - Ольга. Колишня дружина батька. Я не могла не повiдомити їй, подумала, що в цей момент неважливо, хто i кому завинив. Не час боргами мiрятися». Мати навмисне не дивилася в її бiк. Я ж нiчого не знав про те, що до нас у батька була iнша родина. «А де мої… брати, сестри? Теж десь тут?» «Нi. Твiй брат помер. Два роки тому. Автокатастрофа». Цiкаво, це завжди так? Завжди похорон перетворюється на мильну оперу? Чи це тiльки менi з тим таланить? Варто чи нi пiдiйти до неї, висловити спiвчуття? Варто чи нi пiдтримати її за лiкоть, як я зараз пiдтримую маму? Зрештою, вона також була його дружиною. Варто чи нi пiдiйти та запитати, чому нiхто не спромiгся познайомити мене з братом? Як його взагалi звали? «Славком. Його звали Славком». Вiдгукнулася мати, i я збагнув, що принаймнi останнi речення вимовив вголос. «Ольга не хотiла вас знайомити. Вiн - теж. Батько. Вони не любили колгосп. Спiльнi обiди. Кому це потрiбно?» Я мовчав. Славковi це точно вже не було потрiбно. О, Господи.

«Пощастило - дощу немає«. Я смикнувся. Це про умови працi або погоднi умови розмовляли працiвники цвинтаря, чи як їх звуть? «Пощастило неабияк! Просто клас! Супер!» Голосно пiдтримав я їх. Вони подивилися на мене з абсолютно однаковим виразом на обличчях: мирозумiємовашускорботуалевийолоп. Мати почала колисати мою руку. «Павлику, цсссс, заспокойся, дуже тебе прошу, заспокойся. Ти ж розумiєш, що нiхто не має на увазi нiчого поганого». Не можу сказати, що я непокоївся. Пiзно.

За столом я не мiг нiчого їсти. «Треба їсти - це неповага, Павлику». Казала мама. I не тiльки вона. «Хоча б борщик посьорбай, Павлику, не можна так не поважати батька». «Неповага». Нi, це не неповага. Неповага - все життя не вiдчувати близькостi з людиною. Неповага - вiддалятися, неповага - навiть не намагатися потоваришувати. Неповага - тiльки зараз вiдшукувати рiзнi спогади, колисати їх, смiятися, плакати, обурюватися, жити поруч. Саме зараз жити поруч, коли його поруч вже немає. От що таке неповага. Це, а не борщ. Неповага - не знати його друзiв. «Ма, хто це?» «Анатоль. Батькiв приятель. Колись працювали разом. Хiба ти не пам'ятаєш? Вiн до нас у гостi приходив». Я не пам'ятав. Бiльшiсть людей, що сидiли зараз поруч зi мною, їли, пили, висловлювали спiвчуття, говорили належнi слова, були незнайомими менi особами. Втiм, нав'язлива увага незнайомих людей дратує менше, нiж увага рiдних. Я був невиправним самiтником. Уявна близькiсть на пiвцигарки - от що я мiг їм запропонувати.

Як це не смiшно, або як це не гiрко, я упiзнавав тiльки знайомих та родичiв Полонських, я знав майже всiх. Вiолончель пiдходив та сказав, що вiн пам'ятає про мої шкарпетки, але зараз не захопив, бо подумав, що це не доречно. Я уявив, як вiн менi їх передає в чорному пакетику, перев'язаному траурною стрiчкою. Нiсенiтниця. Добре, що я упiзнавав хоча б когось. Знайомi обличчя були для моїх очей точками заземлення. Це - як палицi для старих, коли є на що спертися. Знайомi обличчя були тим, на що я мiг спертися, щоб не втратити розум i не впасти.

Перiодично хтось пiдводився з келихом у руцi i говорив про те, яким був батько. Я не мiг того слухати, менi здавалося, що всi вони брешуть. Його перша дружина (втiм, хто сказав, що вона перша? Можливо, вона була другою, третьою, нiхто нiчого не повiдомляв, можливо, батько був Синьою Бородою) нiчого не розповiдала про те, яким вiн був, мiй батько, її чоловiк, батько її померлого сина. Вона намагалася дивитись на всiх нас гонорово, на матiр, на мене, але погляд її був сповнений провини. Як i мiй. Тому я вiдчував до неї незрозумiлу близькiсть, якої соромився.

Раптом менi спало на думку таке: а якщо б батька вбили? Тодi б до мене прийшов слiдчий, - вони завжди приходять до найближчих родичiв. Вiн запитав би мене, обов'язково запитав: «Що ви можете розповiсти про батька? Вам вiдомо чим i як вiн жив? З ким спiлкувався останнiм часом? Чи не позичав комусь грошей, а може, комусь заборгував? Можливо, в нього були вороги або неприємностi з коханками. В батька були коханки? Може - коханець? Його цiкавлять неповнолiтнi дiвчата? Вiн грав у казино? Пиячив? Ви не помiтили, можливо, в нього почалася депресiя або з'явилися неадекватнi реакцiї на звичайнi речi? А якi у вас з ним були стосунки? Гарнi чи поганi? Виникали суперечки, чвари, фiнансовi розбiжностi?» I що тодi я?

Я б запропонував йому випити. I налив би собi. Ми цмулили б вiскi або ром - не знаю, що саме - i тодi я намагався б пояснити стороннiй людинi, як так сталося, що менi нiчого не вiдомо про батька. Нi-чо-го. Нi останнiм часом, нi взагалi. Хiба що… спогади дитинства. «Погляньте в калейдоскоп моїх спогадiв про батька», - запропонував би я. Слiдчий проглянув би всi картинки тричi. «Це все?» «Iнших картинок в цьому калейдоскопi немає«. I вiн тодi подивився б на мене зневажливо. Хоча… вiн, мабуть, не та людина, котра може дивуватися з подiбного стану речей, вiн чув ще й не таке. Але навiть зараз, коли я це просто уявляю, я вiдчуваю до себе огиду…

«Павлушо, але ж так не можна! Не хочеться їсти - хоча б горiлочки випий!» - голосно й надривно звернулася до мене невiдома жiнка iз зiбраним пiд чорною трояндою волосям. У неї був такий оперний вигляд, що я б не здивувася, якби вона заспiвала менi про цю горiлочку. Не пам'ятаю, коли таке було, щоб мене вмовляли випити.

Мiлiк сидiв поруч зi мною та наминав пирiжки з печiнкою. «Смачнi», - упiймав вiн мiй погляд. «Ти чого не їси?» «Думаю». «Про що?» «Про вiнки. Їх дуже багато i вони однаковi». «Це я замовив». «Ти?» «Так, мене попросила твоя мати». Напевне, менi варто припинити дивуватися як iз прохань моєї матерi, так i з вчинкiв Емiля Полонського. «I що ти на них написав?» «Написав? Нiчого. Хто б менi дав?» «Я маю на увазi, якi написи ти замовив». «Нормальнi. З iнтернету». «Що?» «Що-що! Є такi сервiси: можна переписати тости, написи на тортах та на вiнках. Корисна штука.

Ти пробував коли-небудь вигадувати написи на похоронних вiнках?» «Нi. Хоча… так. Пробував». «I коли це? Ти ж казав, що нiколи нiкого не ховав». «Ну… це я себе ховав. У певному розумiннi».

Я замовчав, не хотiв продовжувати, бо довелося б розповiсти, що коли я себе хоронив, то уявляв наступником Спiлберга. I вiнок, напис на якому я собi вигадав, був саме вiд нього. Бо я трагiчно загинув пiд час зйомок вiд камери навiженого оператора. Напис вiд Спiлберга був такий: «Загалом неважливо, чи харчується людина квiтковим нектаром, чи є канiбалом, бо на виходi все однакове: гiвно. Вiн не любив людей, але нiколи ними не харчувався». Iнший вiнок був вiд Бiлла Гейтса. Там було написано: «Направду розумна людина вирiзняється тим, що вмiє логiкою переконати iдiота. Йому це вдалося двiчi». Я досi не пам'ятаю, що я мав на увазi, особливо пiд «двiчi», але напис пам'ятав чудово. Ще я вигадав, як хтось пiдклав менi вiнка вiд Мерелiн. Там було написано: «Кращих вбиває кiно». Може, то була дружина оператора, - вона отримала його страховку, моя смерть допомогла їй здихатися чоловiка та отримати суттєву компенсацiю за життя з цiєю потолоччю. Написами я пишався, але говорити про це Мiлiку не хотiв.

«Ти поминального рису точно не хочеш? Вiн з фруктиками. Корисний. Точно? Ну добре. А ти знаєш, що ти - латентний єврей?» «Не верзи дурниць, Емiлю». «Я тобi точно кажу. Нiде, крiм єврейських родин, Ларис не звуть Лялями. А твою маму багато хто зве Лялею. Я чув». «Добре. А ти не знаєш, може, в нас, євреїв, не заведено вiдзначати дев'ять днiв та сороковини?» Емiль цього не знав. Але пообiцяв, що обов'язково з'ясує.

Вдома було тихо, всi радили менi трохи поспати. Основнi рятувальнi засоби, що застосовують до людини, яка втратила iншу людину: їсти поминальний рис з борщем та спати. Собаки, навiть малий Зiггi, вiдчували атмосферу i поводилися тихiше, нiж звичайно. Жодна гумова гидота, якими була сповнена моя хата, не верещала. Спати я не хотiв. Дивно, але я не хотiв навiть випити. Зробив собi чай. По-батькiвськи. Мiцний та несолодкий. Менi здалося це доречнiшим, нiж сотнi тисяч спiвчувань та склянка горiлки, накрита кусенем чорного хлiба.