Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

• Название: Стріла Всесвіту
• Автор: Анатолій Пастернак
• Издательство: Веселка
• Жанр: Научная Фантастика
• Год: 1985

Герои этой книги попадают в самые удивительные и невероятные ситуации, которыми так богата жизнь Вселенной, изображенная писателями-фантастами. Космические путешествия, контакты с внеземными цивилизациями, диковинные формы жизни на других планетах, загадочные феномены природы и прекрасная реальность нашего дня — вот темы рассказов, которые вошли в настоящий сборник.

---

— Заради чого він це зробив? — не приховав подиву Катрич.

— Заради бізнесу та якихось окультних справ. Це якщо вірити газетам…

— Велика радість — зустрітися з новоспеченим астрологом чи спіритом! — зітнув плечима Катрич.

— Радощів, справді, мало, — мовив Гейдадзе, — та користь — безперечна. Не вірю в його відмову. Ми повинні знати, чим займається він тепер.

— Безумовно, — підтримав його журналіст. — Симптоматично: газети не випускають з поля зору жодного з багатіїв, пишуть про будь-яку дрібницю їхнього приватного життя. Тим часом про Крафта та сьогоденний стан його справ мовчать. Замовчуванням, як і музикою, завжди хтось диригує. Хто й навіщо?

— Облиш, — не здавався Степан. — Що нам дасть, коли дізнаємось, чим опікується новий “талановитий” капіталіст? Гудзики, капелюхи, нафта чи лікарські препарати — один біс.

— Різниця є, — озвався сивочолий академік Олден, який досі мовчав. — Родина Крафтів захопила електротехнічний та автомобільний ринки, має контрольні пакети акцій у десятку міжнародних консорціумів. Ніхто з того таємниці не робить. Діяльність же наймолодшого серед них оповита туманом…

— Можливо, примхи його вдачі? — висловив припущення Катрич.

— Не виключено, — засмоктав старий порожню люльку. — Але… Ось, коли палять, у люльці може бути лише одна річ — тютюн. Коли ж ні, хто скаже, що сховано в ній? Контрабандисти умудрилися героїн так переховувати.

— Не бачу зв’язку.

— Зараз побачиш. Вони вміють робити бізнес на всьому: на божевіллі й розумі, на коханні й ненависті, захопленні музикою та екзотичними папугами. Будь-яка надмірність, зрештою, комусь золотом брязкає в гаманець. Проте оригінальність в західній науці останнім часом вельми небезпечна. Саме таку й купує військово-промисловий комплекс.

— Не вийде, — усміхнувся Катрич, — на наших проблемах “яструби” й шеляга не зароблять.

— Ти так гадаєш? — звів густі брови Олден. — Антропологія також далека від зброї. Та це не завадило Гітлеру озброїти нею своїх суперменів. Найневинніший винахід не так вже й важко повернути в інший бік.

— Підтасовка! Гітлер користувався псевдонауковими посиланнями, котрі слугували йому лише ширмою для розбою. Тепер сліпих нема.

— По одній стежці справді двічі не обманеш. Проте де гарантії, що за кулісами військових та банкірів не визріває щось подібне? Тоді зрозуміло, чому мовчання дорожче від реклами.

— Де той фашизм, а де?..

— Можливо, ближче, ніж ти гадаєш, — урвав дискусію Олден. — Зараз ясно одне. Тобі треба зустрітися з Крафтом й розібратися на місці.

— А коли він не схоче відкривати секретів?

— Ну, то хоч побачиш кубло одного з справжніх володарів країни, — обізвався Пшеничнов. — Твої враження збагатять мої нариси. Мене ж на поріг не пустять. У Крафта до репортерів — алергія.

— Гаразд, умовили, — погодився Катрич.

Увечері за ним надіслали машину. Як не дивно, не службову, а таксі, котре не довезло його до місця призначення. Ось він тепер і стояв ні в сих, ні в тих. Глибина вулиці дедалі темнішала. Кроки шурхотіли по гравію. Проте шерхіт був якийсь незвичайний. Присвітивши ліхтариком, Степан побачив, що дорога встелена рожево-білими мушлями.

“Дорога — примха багатія! — подумав Катрич. — До моря — неблизький світ, а ще ж треба було відібрати “товар” по кольору. Проте гасять звуки вони непогано”.

Раптом десь вгорі спалахнуло гасло: “Увага! Власність Макса Крафта! Прохання розмовляти тихо!”

Ці слова горіли на фоні уже знайомого знаку: скрипковий ключ і в’януча квітка. Долаючи підсвідоме бажання притишити крок або й повернути назад, Катрич поминув яскравий заклик. Не встигла ще тінь вченого відокремитись від плями світла, як загорівся повий заклик: “Вітаю вашу неповторність!”

“Зворушливо до шоку!” — подумав Катрич. — Схоже, розмовлятимемо з набобом одними гаслами!”

Тим часом живопліт з одного боку порідшав. Нечутно відкрилася хвіртка. Вздовж неї спалахнули готичні літери: “Ласкаво просимо!”

Це запрошення дублювалося російською, англійською, іспанською та арабською мовами. Завершував його рівний стовпчик японських ієрогліфів.

Непомітно спрацювала якась автоматика. З’явився вхід. Перед очима постала велика веранда. Широкі двері були розчинені.

Ніким не зустрінутий, Катрич потрапив у великий зал. Довкруж панувала тиша. Та Степан відчув: за ним хтось стежить.

— Радий вітати вас! — почувся мелодійний голос. Його тембр здавався дивним — він ніби обіймав слухача м’якою, ніжною, заспокоюючою пеленою.

Людина, якій належав голос, сиділа на блакитній канапі з золотими китицями. Зграбна фігура, цупкі руки, про залізну міць яких легко було здогадатися.

— Сідайте, будь ласка, — дружньо і невимушено запропонував господар. — Розслабтеся. Адже ми давні знайомі, хоч ніколи не бачили один одного. Уважно стежу за вашими працями. Мушу зізнатися: вони викликають в мене і захоплення, і заздрість.

— Невже? — посміхнувся Катрич, опускаючись на канапу. — Я чув, що ви залишили наукову діяльність…

— Навіщо іронізувати? — мляво заперечив Крафт. — Кпини — поганий початок знайомства. Я вас запросив ось для чого…

Катрич відчув: голос його співрозмовника змінився. У нього з’явилися тривожні нотки. Та й сам Крафт зараз нагадував мисливця, який підбирається до дичини на влучний постріл.

— Чув, нібито у ваших вузах лікарі перед захистом диплома приймають клятву Гіпократа. Чи не так?

— Обов’язково, — ствердив Степан, дещо здивований поворотом розмови.

— Отже, лікар повинен допомогти хворому, незалежно від ставлення до нього?

— Звичайно. Приходимо на допомогу хворій людині, хто б вона не була.

— Тоді вважайте, колего, мене за такого хворого. Потребую вашої допомоги.

— Дивно. Виглядаєте напрочуд здоровим.

— Зовнішність оманлива. Крім того, не все слід розуміти буквально. Моя хвороба, моя біда дещо іншого характеру.

— А саме?

— Не поспішайте. Маємо час. І не дивіться на мене так. Репортери припустилися неточності, оповістивши, нібито Крафт ліквідував лабораторію й припинив досліди… Насправді все інакше та набагато складніше. Якщо ви погодитесь оглянути мої наукові пенати, нам буде легше порозумітися.

— Бажання господаря — закон! — промовив Катрич, тамуючи зацікавленість.

— Мушу попередити: все, що тут побачите, не підлягає розголосу. Покладаюся на вашу порядність.

Останнє речення Крафт промовив уже на ходу. Засвітилися різнокольорові китайські ліхтарики в глибині залу. Відчинилися легкі двері. Вчені потрапили до лабораторії. На прямокутних столах виблискували чашки Петрі, кришталево вигравали ряди пробірок у штативах. Катричеву увагу привернула ніша, в якій він побачив предмет, що символізував епоху середньовіччя.

— Невже реторта? — зачудувався гість.

— Так, саме вона. Якщо ви помітили — срібна. Людство звело різноманітні пам’ятники: королям, тваринам, бджолі й довгоносику… А це — пам’ятник лабораторному посуду. Наскільки мені відомо, єдиний у світі… Хіба не прислужилася реторта відкриттю багатьох сучасних див? Хоч згодом її витіснили ампули, зручніші для механічного запаювання, та що з того? Реторта тут, в мене, можливо, востаннє допомогла людству.

Крафтові очі сповнилися вогнем. Він не бачив вже Катрича, не бачив лабораторії.

— Надто довго мовчав, — продовжував він, — виношуючи винахід. Потім мовчав, ховаючи його від людських очей. Ви перший побачите його, бо як фахівець можете оцінити, а як людина не викликаєте в мене підозри у марнолюбстві… Вісім років тому йшов тим же шляхом, що й ви зараз. Не критимусь: мене не обходили голодуючі, не навчений вболівати і за все людство. Проте хотів створити колонії бактерій, грибків, чого завгодно, аби одержувати дешевий білок у необмеженій кількості. Навіть невігласу зрозуміло, які широкі, прямо таки фантастичні можливості відкрило б це. Зараз, коли білків не вистачає, коли вмирають не від голоду, а від споживання неповноцінних продуктів, білок робиться золотом. Що кажу? Дорожчим від золота!

— Мріялося створити фонд білкової валюти?

— Чому “мріялося”? Вже був на порозі його створення. Не вистачало дрібниці: потрібно було знайти чинники, що змусили б мікроорганізми відновлюватися максимально швидко.

— За рахунок чого?

— Здогадайтеся.

— Отак одразу?

— Добре… Що найцінніше в повітрі?

— Для людини?

— Звичайно.

— Кисень.

— Десять років тому відповів би приблизно так само. Але це помилка. Незабутній Гемфрі мав рацію, твердячи інакше. Кисень, безперечно, потрібний людині. Але багато бактерій обходяться без нього. Азот — ось що необхідно всім! Мої малюки живилися майже ним. Одного разу, спостерігаючи за ними на екрані, я мало не знепритомнів. Не від ядухи — причиною була несподівана здогадка. О, це була найщасливіша година мого життя! Я знайшов ключ до розв’язання проблеми. Це був азот. Проте радість виявилася передчасною: збільшуючи кількість цього елементу, міг прискорювати процес відтворення колоній в десятки тисяч разів. Не дивіться на мене, як на божевільного. Швидкість, яка вам здається дивовижною, не влаштовувала мене. Потрібно було досягти мільйонів… Слід було виділити чинник прискорення в чистому вигляді. Тоді — підсилити його дію. До того ж, не завадило б і на вищих організмах з’ясувати, як позначиться харчування лише одним “азотним” білком.