Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

• Название: Стріла Всесвіту
• Автор: Анатолій Пастернак
• Издательство: Веселка
• Жанр: Научная Фантастика
• Год: 1985

Герои этой книги попадают в самые удивительные и невероятные ситуации, которыми так богата жизнь Вселенной, изображенная писателями-фантастами. Космические путешествия, контакты с внеземными цивилизациями, диковинные формы жизни на других планетах, загадочные феномены природы и прекрасная реальность нашего дня — вот темы рассказов, которые вошли в настоящий сборник.

---

— Ну, то повертайте! Маскуйте недолюдків, яких сама доля затаврувала!

— Як? Не вмію. До речі, ви теж у їхніх руках. Ви знайомі з Йозефом-Маріею Панком? Він справді адвокат. Тільки не мій — неофашистський. І нашу зустріч влаштували неофашисти. Вони стежать, щоб жодна муха не вислизнула звідси.

— Допустимо. Мої товариші знають, де я. Викрасти мене важко. Оплутати неможливо. Залякати? Марні спроби. Мене шукатимуть.

— Це передбачено. Вам звідси не вийти.

— Досить погроз! — урвав господаря Катрич. — Що вам від мене треба?

— О, бачу, діловий підхід. Не гнівайтесь на мене: ми зв’язані однією мотузкою. Від вас не вимагають зради. Трохи допоможете мені. Ваші біоконтактні ліки при деякій модифікації стануть гальмом, а як поталанить, то й повернуть процес…

— Загнали вбивць у звірину подобу, а тепер вимагаєте від мене, аби їм людську повернув?

— Хіба самі? Разом зі мною. Помічників не бракуватиме. Зрештою, ви самі сказали: обов’язок лікаря допомагати хворим.

— А коли не дам згоди?

— Тоді ви надто багато знаєте, щоб жити.

— Так от: не згоден. І робіть зі мною, що хочете.

— Не кваптеся! — перепинив Крафт. — Не все сказав. Повинні знати: загинете не як патріот, як зрадник Вітчизни. “Вільна” преса оформить версію належним чином.

— Відповідь залишається в силі, — випроставсь Катрич. — Вимагаю випустити мене звідси!

— Ніколи й нізащо! — люто засичав Крафт. — Заночуєте в отій вільній клітці. Надивитесь на тих, ким самі станете завтра. Задня стінка тонша. Але випробовувати її на міцність не раджу: по ній та паркану проведено струм високої напруги. Легкий дотик до неї перетворить вас на купку попелу. Нам було б прикро втратити таку світлу голову.

Мов з-під землі, виросли два охоронці. Один з них мовчки вхопив вченого й заштовхнув у клітку.

Вона була простора. Коли доходив до зовнішньої стіни, спалахувало іронічне побажання: “На добраніч!” Коли наближався до задньої, загорялося погрозливе застереження: “Обережно! Висока напруга!”

Минали години. Гули ноги, паморочилася голова. Виходу не було.

Зненацька згасло світло. “Заощаджують електрику?” — промайнула думка. Одначе не горіли й контрольні світильники. “Ні, на економію не схоже”,— відкинув здогадку.

“Стривай, стривай! — промайнув спогад. Вечірні газети писали про електриків, які загрожували страйком. Невже оце він почався?”

Підбіг до задньої стіни. Світлові попередження не горіли. Натиснув і продавив стінку. Далі — паркан. Підтягнувся на руках, обдираючи шкіру об колючий дріт…

Свіже повітря холодило голову. Біг, не звертаючи уваги на біль у правій нозі. Лише діставшись до центральної вулиці, перейшов на ходу. Погоні, здається, не було.

Раптово пролунав постріл. Катрич впав на асфальт. Останнє, що побачив, — яскравий вибух блакитної блискавки.

Опритомнів у білій палаті. Повільно випливло, схилилося над ним бронзове обличчя. Це був Гейдадзе. За ним стояли Олден з Пшеничновим.

— Де Крафт?

— Мовчи. Тобі не дозволено розмовляти. Про все довідаєшся згодом. Ми знаємо про твою пригоду.

Минула доба, поки потерпілому дозволили рухатися. До нього завітав Пшеничнов. Подав газету.

— Читай. Тобі буде дуже цікаво.

“Вчора на віллі відомого вченого М.Крафта, — читав Катрич, — виникла пожежа. Фахівці вважають, що її причиною стало коротке замикання, викликане раптовим відімкненням струму. Зусилля поліції та чотирьох пожежних команд виявились марними. В полум’ї загинули унікальні розробки, колекції та коштовності доктора. Не вцілів і сам господар. За попередніми підрахунками, збитки становлять близько 15 мільйонів марок”.

Катрич згадав свої відвідини лабораторії Крафта. При сонячному світлі вони здалися химерним, жахливим сном. Чи ж були? Ворухнув рукою. Біль нагадав: так, були.

— Тобі пора до ліжка, — нагадав Микола.

Степан повернув до будівлі. В синій глибині неба кружляли біло-рожеві й сизі голуби…

Сергій Кисельов БОЯГУЗ

Голова випускної екзаменаційної комісії Міжнародної Академії Космонавтики доктор Франчак здавався доброзичливим і балакучим чоловіком з білявою, коротенько підстриженою головою. Такими рано чи пізно стають майже всі генерали, якщо, звичайно, вчасно виходять у відставку.

На колишньому генералові були джинси та картата сорочка з одкритим коміром. На ногах — замшеві чобітки з низькими й широкими халявами. В цьому вбранні нині важко було впізнати того уславленого космонавта, котрий двадцять п’ять років тому очолив першу експедицію до сузір’я Білих Лебедів.

Кожного випускника Міжнародної Академії Космонавтики, що підходив до нього карбованим кроком, старий космонавт панібратськи поплескував по плечах, — мовляв, навіщо так оглушливо гриміти підборами такого знаменного дня, — а потім, досить міцно прихопивши за рукава курсантського мундира, довірливо говорив:

— Ти справжній мужчина, синку! Адже протягом п’яти років навчання в Міжнародній Академії Космонавтики жодного разу не пошкодував, що надумав вступити сюди. Тепер ти скінчив цей славний заклад і перед тобою з’явився вибір: або залишитись у наземних службах космодромів, або стати пілотом космічних кораблів. Завтра в тебе перший самостійний політ. Пам’ятай, що від нього залежить твоє майбутнє, і нехай тобі щастить.

— Я готовий, сер, — так само, як і інші, козирнув у відповідь випускник Ірвінг Інтем.

А повернувшись до строю, він подумав, що коли б голова випускної комісії закликав курсантів не забувати, що незалежно від температури за бортом космічного корабля два помножити на два однаково дорівнюватиме чотирьом, у цьому було б стільки ж глузду, як і в його просторікуванні з приводу завтрашніх польотів. Адже всім було відоме статистичне зведення про те, що лише десять з половиною відсотків випускників успішно справляються з польотом і разом зі званням “Пілот космічного корабля першого ступеня” отримують право літати. Решта ж залишається назавжди прикутою до наземних служб космодромів, і про жодну переекзаменовку не може бути й мови.

Усе це було вчора. А сьогодні Ірвінг Інтем, сидячи за пультом управління одномісного космічного корабля, призначеного для перевезення пошти на відстані середньої дальності, думав про те, що старий доктор Франчак мав, вочевидь, рацію: Ірвінгу й справді слід було б пошкодувати, що п’ять років тому він вступив до Міжнародної Академії Космонавтики…

Перші чотири години після старту все йшло нормально. Та й сам старт Ірвінг переніс навдивовижу легко, попри те, що через застарілу конструкцію поштового космічного корабля стартове перевантаження було тут чималим. І раптом на початку п’ятої години в кабіні спрацював сигнал тривоги.

— Друзяко, — звернувся чийсь невидимий голос до Ірвінга, — на нас чекають неприємності!

Зо два роки тому на всіх космічних кораблях сирени, котрі в разі тривоги завивали на всі голоси, було замінено балакучими приладами-жартунами, підключеними до комп’ютера пульта управління. І хоча космопсихологи дійшли висновку, що подібні бравурні теревені краще діють на пілота, ніж страхітливе виття сирени, Ірвінга від переляку аж зсудомило.

Ірвінг добряче пам’ятав той найперший у житті випадок, коли перелякався, як заєць, якого підстерегла лисиця.

Це сталося взимку, Ірвінгу щойно виповнилося чотири роки. Батько, котрий працював тоді мийником універсального магазину, повіз його на санчатах, що подарував їх на день народження.

За кілька кварталів од будинку починалось залізничне полотно. Вони з батьком спустилися вниз насипом і підійшли до рейок. Тоді ще користувалися грошима, й батько Ірвінга поклав на рейку двійко чи трійко дрібних монеток.

Скоро вони почули ритмічне стугоніння, що наближалось і ставало дедалі гучнішим. Незабаром з пітьми виринуло триоке виюче чудисько. Ірвінг, не відриваючись, неначе загіпнотизований, дивився на прожектори потяга.

Батько відніс його метрів за п’ятнадцять від полотна, і звідси Ірвінг помахав машиністові поїзда рукою.

— Ти бачив, він помахав тобі у відповідь?! — у захваті волав батько, прагнучи перекричати гудіння товарних вагонів, що летіли повз нього. — Ні, ти бачив, як він помахав рукою? — шарпав сина. — Висунувся з кабіни й помахав!..

Та Ірвінг мовчав. Потяг давно пройшов, принишкнув здійнятий ним вітер, падали на землю великі пухнасті сніжинки. Мийник вікон універсального магазину нахилився до сина й сердито запитав:

— Так ти що, справді не бачив, як машиніст помахав тобі рукою?

— Звичайно, бачив, — раптом заплакав Ірвінг, хоча він навіть не встиг розгледіти, чи був взагалі в кабіні машиніст — може, потягом керував робот.