Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

• Название: Сонячна машина
• Автор: Володимир Вiнниченко.
• Жанр: Социально-психологическая фантастика

---

Але Ганс Штор бачить, як вона нагорi зупиняється й довго стоїть непорушне, немов вагаючись. Дивна дiвчина: то зробить кiлька крокiв, то зараз же вертається назад, неначе злякавшись, навiть дивиться вниз до Штора, шукаючи в нього рятунку В чому рiч?

Але рятунку немає. Треба йти. Треба твердо, мужньо, рiшуче йти. Труда заплющує очi, як у дитинствi, коли треба було входити до темної страшної кiмнати, i прямує до своїх дверей. Але тут її опадає такий жах, що вона всiєю спиною спирається об стiну, притулює руки долонями й прилипає. Зараз сам бог говоритиме з нею! Зараз вона торкнеться слiдiв його перебування тут, у цiй кiмнатi. Зараз вирiшиться все те, що ночами i днями стоїть болючою колючкою в душi, i стане легко, зрозумiло, вiльно, затишно, як давно давно колись у дитинствi, коли вона бiгала до тата, сiдала йому на колiна й приплю щувала очi на лампу, а в очах стояли теплi, жовтi вiники променiв.

Чиїсь кроки внизу. Труда вiдлипає вiд стiни, швидко-швидко хреститься i з одчаєм рве дверi до себе. Вскочивши до кiмнати, вона стає зараз же бiля порога i, тримаючи себе за груди, бо в них нема повiтря, боязко, з наготовленим жахом побожностi в очах обводить ними кiмнату. Горить лампа в кутку над канапою, бiля канапи столик стоїть. Стоїть так само, як стояв усе, невинно, байдуже, i нiчого на ньому немає. Очi тоскно, швидко, надiйно й заранi готовi до того самого, перебiгають на маленький столик у кутку. Стоїть маленький столик, що на ньому ранiше стояли грiховнi фотографiї улюблених артистiв, а тепер стоїть маленьке розп'яття. I так само порожньо, байдуж е, неначе все так i повинно бути. I вся кiмната до жаху, до одчаю порожня, байдужа, така сама, як завжди, як повинна бути. Труда бiжить до ванної кiмнати: на тому самому мiсцi, на туалетному столi, синiє ваза з орхiдеями, байдужими, невинним й, неначе їм тут так i треба стояти!!!

Графiвна Труда почуває, як на неї злягає страшенна слабiсть. Ноги не тримають, наче вона оце вперше встала пiсля довгої хороби. Значить. значить, нiчого нема? Значить, йому байдуже? Значить, не скаже? Значить, i далi так?! Ну, добре ж, коли так!

Труда лягає на канапу й кидає вiд себе молитовник iз кiстяними защiпочками на стiл. Добре, добре!

Раптом дверi швидко розчиняються, i в кiмнату без стуку, в капелюсi, з невеличкою валiзкою в руцi вбiгає Фрiда. Вбiгає й зараз же замикає за собою дверi Потiм дрiбно пiдбiгає до терасового вiкна й щiльно зашморгує на ньому портьєри. Аж пiсля того кидає валiзочку на стiл, а сама падає на фотель i зачинає плакати, неначе плач її є найкраще роз'яснення її чудної поведiнки. Плачучи ж, шукає на грудях, у рукавах, по всiх мiсцях, де дами споконвiку ховають хустки, своєї хустинки й не находить.

Тодi Труда швиденько з хмурою дiловитiстю знаходить чисту хустку, тикає, як слiпiй, у руки Фрiдi й мовчки зупиняється коло неї, поглядаючи на сестру так, наче та робить якусь важну операцiю Щоб нiщо не перешкоджало операцiї, Труда обережно здiймає з голови Фрiдi капелюх i, як тарiлку з водою, ставить на стiл поруч iз валiзочкою.

Хвилясте каштанове волосся – прибране в загонисту зачiску Фрiда робить її тiльки тодi, як дуже хоче подобатись, – тодi одкривається її чисте опукле чоло, волосся спливає хвилястими пасмами назад, очi здаються бiльшими i ще здивованiшими, але заразом i трошки нахабними, ротик зовсiм малесеньким, але лукавим, одне слово – загонисте.

Але тепер до цих рясних, дитячих слiз, до цих негарно поморщених, мокрих губ ця зачiска зовсiм-зовсiм не пiдходить, i аж жаль дивитись на неї.

Одначе операцiя хутко кiнчається, навiть другої хустки не треба Фрiда, клiпаючи на свiтло мокрими вiями, подiбними до ряду знакiв оклику, i час од часу здригуючи спухлими устами, категорично заявляє, що вона додому – чи то пак! – до барона бiльше не вернеться, що вона цю нiч переховається у Труди, а завтра а завтра, ну, втопиться чи отруїться, їй байдуже. Вона не має бiльше сил терпiти цю каторгу, це катування, що на неї склали їхнi милi батьки…

Труда сiдає поруч iз Фрiдою й витирає їй краплини сльози з пiдборiддя й сукнi.

Фрiда зневажливо, безнадiйно вiдмахується головою.

Ах, їй тепер усе одно, нехай усi її сукнi заллються слiзьми, проклятi, паскуднi, мерзеннi сукнi! I капелюшiцi!..

Вона сердито спихає капелюш додолу й витирає мокрi вiї. Годi! Хай, кому хоче, тепер купує!

– Що ж сталося, Фрiдо? Щось нове?

Боже мiй, хiба старого не досить, щоб повiситись? Нове? Нiчого нового. Сьогоднi був звичайний чай. Ну, чай як чай. Але, на горе, прибув i аташе шведського посольства. Ах, так собi, нiчого надзвичайного! Але досить гарний, розумний (пiдборiддя таке випнуте, вперте – мабуть, цiлується твердо й смачно). Але, головне, закоханий у неї до непристойностi. Ну, виразно, одверто, настiйно закоханий. Це – головне. Не для неї головне, а для барона, розумiється, їй що! Пфi! Головне – барон. Коли аташе тiльки з'явився в салонi, коли вона побачила "мокру" посмiшечку барона, ну! – вона вже знала, що щось буде. Неодмiнно! Ну, так i вийшло: бароновi раптом захотiлось, щоб вона протанцювала велику бiскаю. Подумати собi: велику бiскаю в салонi, перед усiма! Розумiється, коли сам чоловiк у своєму домi хоче, щоб його жiнка танцювала i остям бiскаю, то вони теж починають просити, їм що! Пфi! Будь ласка. Звичайно, її так це обурило, що вона навiть пiшла до себе, хоч аташе незвичайно гаряче прохав її. На жаль, занадто гаряче, бо якраз через це барон i розпалився до такоi мiри, що почав навiть спадщиною загрожувати, коли вона не затанцює. Ну, добре ж, коли так! Вона згодилась Коли сам чоловiк на це штовхає, – будь ласка. Вiн налягав, щоб вона й одяглася вiдповiдно. Добре, i одяглась.

– Чекай, Фрiдусю! Адже не одягатись, а роздягатись треба для бiскаї?

– Ну, так, розумiється, роздягатись.

– Значить, усе-усе як слiд? Зовсiм-зовсiм гола?!

– Ну, розумiється! Звичайно, пояс, черевики, зачiска. Ти можеш собi уявити, як я себе почувала в такому виглядi.

Труда задумливо дивиться на перекинений догори черевом капелюш на пiдлозi й тихо промовляє.

– А це могло б бути й непогано. Тiло ж у тебе гарне.

Фрiда спускає очi додолу, i на маленьких, як розрiзана надвоє вишня, устах лукавиться загониста посмiшка: треба було, подивитись на аташе, коли вона ввiйшла до салону! А коли почала танцювати, очi в нього стали такi, як колись вона бачила на пожежi в одного чоловiка: переляканi, здивованi, зачарованi, божевiльнi! Аж страшнувато було бiля нього танцювати, але… й приємно.

Та вся рiч, розумiється, не в цьому, а в баронi. Вiн навмисне стояв поруч iз аташе, щоб краще все бачити. Ух, ця жаб'яча постать, ця гостра лисина, вузюсiнькi, слизькi оченята, мокра, гидка, страшна посмiшка! Та ще поруч iз цим бiло рожевим, сильним, упертим красунем. О, вона, розумiється, вiд самого початку знала, для чого це все робилося. Але коли побачила, що вiн поламує пальцi, вона моментально кинула танцювати. Моментально!

Труда непорозумiло дивиться великими бронзовими очима на сестру: що ж тут страшного такого? Так, вона сама iнодi помiчала, як барон поламує пальцi.

Фрiда глибоко зiтхає й прохає цигарки. Вона мусить закурити. це занадто гидко. Що тут страшного? Гм! Це значить, що ця жаба в такому станi, що готова при всiх накинутись на неї (що раз уже ж i було!).

Ах, та навiть i не це головне! Головне потiм. Коли всi розiйшлись, почалася спочатку одного роду ревнiсть. Ага, аташе дивився, дивився, ага, закоханий, ага, хоче, хоче тебе, хоче, хоче… А сам гидко, слиняво труситься. Ну, одне слово – все, як звичайно. Все, щоб розпалити свої нiкчемнi старi сили. Ну, а потiм… коли пiсля того стало недобре, коли зразу заболiло у шлунку, почалось уже iншого роду катування. Теж звичайне. Але цим разом вiн заявив, що змiнив свiй тестамент! На випадок його смертi вона не повинна виходити замiж, а то позбавляється спадщини. От яка справа! Значить, вiн купив її й на все життя, й пiсля своєї смертi. От так о то виходить Ну, коли так, вона зараз же схопила, що могла, й утекла. Нехай, що хочуть, те й роблять, а вона бiльше туди не пiде! Краще вона буде, як Труда, молитися, стояти на жорствi, краще вже пiде до монастиря, вiддасть себе боговi, яiж такiй паскудi!

Труда раптом пiдводить голову i струшує стриженими синьо-чорнидiи кучерями. Ах, боговi! Бог iз тими, в кого є грошi. Нiякого бога нема, а все нещастя жiнки, що в неї нема грошей. От i все. Через що Фрiда стала жiнкою жаби? Коли б у неї були грошi, хiба навiть їхнiй милий деспотичний батько вiддав би її за цю гнилу мавпу?

Грощей. грошей, грошей треба! От увесь бог. I тодi не буде нi баронi, нi Шванебахiв, нi каторги, нi нотацiй, нi непристойностей, нi жорстви – нiчого! I все буде вiльне й ясне. Грошей!!!

Фрiда несподiвано по-дитячому схлипує старим плачем, трохи нiяковй вiд цього й солiдно, сумно зiтхає: де ж вони можуть узяти грошей?

Труда хмуро, грiзно, непохитно стискує над бронзовими очима густi синюватi брови. Знайдуться грошi! Знайдуться. Нехай. Вона не раз говорила мамi, Адольфовї, батьковi, всiм, що вона зробить їм страшний скандал, коли далi так буде йти. Вони не вiрять? Ну, добре, тепер вона покаже. Тепер вона може робити, що хоче. I коли так:, коли їх продають жабам i не хочуть уступитися, то вона сама иступиться за них обох. Недай Фрiда не журиться: грошi будуть!