Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

• Название: Сонячна машина
• Автор: Володимир Вiнниченко.
• Жанр: Социально-психологическая фантастика

---

Там же стає все тихше й тихше й нарештi зовсiм затихає. I немає вже свiтляних блискавок, стьожок i вiяла. Кiнець.

Але який?! Перемога чи..

Вмить iз того боку вiд палацу вилiтає широке пасмо свiтла. Воно помалу спокiйно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребiнь. Зубцi його часом черкають об шпилi й башти будинкiв, i тодi вони загораються на мент свiтлом i гаснуть.

– Летять палити Берлiн!! А а-а1!

Кишуща маса комашнi ураганом панiки розмiтається з вулицi на тротуари, впихається виючими грудками в дверi, у вiкна, в найменшi щiлини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але їхнiй крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарiв серед шуму прорваної загати.

А страшний гребiнь щораз ближче та ближче. Вже блимає вiдблиск його вогню на шибках вiкон, уже жовтiють стiни будинкiв угорi. От уже майже над головами, вже один бiк вулицi освiтлений, як од пожежi, другий – у косих тiнях.

Але що то?! На свiтляних велетенських зубцях гребеня величезнi рамцi, а в тих рамцях якiсь чорнi лiтери. Так, дiйсно, лiтери! Нiмецькi! Читайте, читайте!

"Сонцеїсти! Вiтаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Нiмеччинi знищенi. Армiя з нами й вами! У французькiй експедицiйнiй армiї повстання. Перемога Сонячної машини на всiй планетi. Слава Сонячнiй машинi!

Каесем Експедицiйної Армiї Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi"

Благовiсний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребiнь просувається далi. Тiнi пересуваються, загораються новi шибки, гаснуть, жовтiють стiни, рухаються, сiрiють.

А мiж стiнами, топчучи рухливi тiнi вiд гребеня, задравши голови в жарiюче небо ранку, реве, лопотить, сяє очима висипана знову iз щiлин комашня.

– Слава!! Слава!! Слава Каесемовi! Ура! О-о! А-а!

Юрба кишить, кипить, галасує захватом.

Труда задихається вiд щастя. Воно таке велике, що вона не може рухатись, не може навiть за руку взяти Макса, не може крикнути.

Елiза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, i пальцi її судорожно, з гострим болем уп'ялися в тiло Рудольфа. А доктор Рудольф чує, як усе тiло його чудно опадає, слабне, звисає на кiстках. Крик, плескiт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навiть бiль у руцi вiд пальцiв Елiзи стає далекий. Як iз-пiд води вiн чує безугавнi крики, чує, як Макс i Труда теж щось кричать, як обнiмають його, вiн бачить перед собою великi, прекраснi, такi страшно знайомi йому зеленi очi, почуває на овойому лицi ослаблену посмiшку, чує свiй далекий слабенький голос. Авто рухається, якiсь обличчя то вистрибують перед ним iз-пiд авто, кричать, махають руками, то зникають Хочеться заплющити очi, лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого звуку.

Але, замiсть того, вода над ним потроху розсувається, звуки стають виразнiшi, предмети роздягають каламутний серпанок, видно вже вгорi над вулицями фiалкову червонiсть на згустках хмар i латки густо-синього неба.

Авто рухається вже швидко посеред вулицi. По тротуарах тi самi обличчя, що стрибали на авто, вони iз спiвами, з криками, з дикими пiдскоками безладно товчуться. Вони вже забули всi крики й пiдскоки жаху, вони вже почувають свої ноги на порозi землi обiцяної, з дитячою щирiстю вiрячи в той мент, що на шляху до цiєї вiчно прагненої землi не буде вже перешкод i пiдскакуючi ноги їхнi не спотикатимуться вже об них.

Рудольф повертає голову направо й зразу натикається на пильнi, трошки тривожнi зеленi очi. Вони не сахаються його очей, не вiдстрибують, як увесь час, а питають знепокоєнi, любовнi. I такi зворушливо стомленi!

Доктор Рудольф у вiдповiдь їм обiймає пальцями руку й сильно притискає її до свого тiла. I тодi тривога й непокiй, як чорнi мухи, спурхують iз зелених очей, очi скрикують щастям, авто вiд того крику стрибає вперед, рявкає рiжком, розкидає грудками на тротуари злякану комашню.

I вмить упирається в юрбу й зупиняється. Площа. Рухлива поверхня голiв, потилиць, вимахуючих рук. Крики попереплiтанi з гуком бубнiв, свистом флейт, бреньканням струн. З одного кiнця раптом трiскотить крик i лопотiння оплескiв. Над головами, кумедно коливаючись, миготить щось бiло-жовте.

– Уррра-а! Урра-аi Слава Армiї! Слава! Ага, то на руках носять солдатiв. Злiва зовсiм близько теж вибухає той самий крик i лопiт. На головах, на руках юрби,смiшно подригуючи ногами i якось спiднизу блискаючи широким ротом, повним двох бiлих гребiнцїв зубiв, регочеться кучерява чорна голова негра

– Слава! Слава!!

Проїхати неможливо нi в той бiк, нi в другий, нi вперед, нi назад. Авто загрузло, як човен у ледяках, у морi голiв.

У глибинi палацу стоїть величезна бронзова постать Бiсмарка. В руку їй знову встромлено зелено-золотий прапор, i Бiсмарк залiзно, велично благословляє ним своїх нащадкiв.

Юрба нетерпеливиться й задирає голови до неба – хутко зiйде сонце. Зараз жовто-чорнi визвольники будуть частуватися сонячним хлiбом. Прилюдно, вiльно, урочисто.

Труда в захватi стає на авто й задирає голову до неба: зараз, зараз буде! Макс же радить стати навшпиньки – тодi вона зможе зазирнути через будинки до обрiю.

Але Труда не може, ну не може так непорушне чекати. В неї темнi синцi iпiд очима, губи пошерхли, очi тьмяно й п'яно блищать бронзою.

– Елiзо! Я не можу!.. Я вся горю вiд цiєї ночi, вiд усього цього Я ж нiчого й досi не розумiю. Елiзо! Ну, повернiться зовсiм сюди! Повернiться, я хочу бачити ваше лице!

Елiза тихо повертає лице i вгору дивиться на Труду тихо сяючими, мовчазними й трошки засоромленими очима. (А лице – дитяче-дитяче!!)

– Рудi! Повернiться й ви. Повернiться до Елiзи. Ну, Рудi! Рудi повертає теж голову й з усмiхом пiдводить також очi до Страховища Воно ж пильно, схилившись, розглядає їх.

– Елiзо! Я все ж таки не розумiю. Нiчого не розумiю. I не вiрю. Поцiлуйте Рудi!

Обидва обличчя одночасно швидко вiдхиляються – здурiло Страховище.

– Ну, Елiзо! Ну, чудесна, прекрасна! Ну, ради сьогоднiшнього ранку. Ви ж дивiться, яке свято! Зараз сонце зiйде. Елiзо! Ну, тут, прилюдно, одверто, з усiєї сили. Поцiлуйте. Дайте доказ усiм1 Ви дивiться – на вас i на Рудi всi вже дивляться Ану!

Доктор Рудольф знову повертається до Страховища, почервонiлий, смiшний, засоромлений, сердитий i милий.

– Трудо, я вас дуже прошу… Не треба.

Але тут раптом червона, палаюча розтрiпаними пасмами голова Елiзи швидко повертається, скидає чудними серйозними очима вгору на Труду, перестрибує ними на зверненi до них голови цiкавих, нахиляється, двi руки її беруть руку Рудольфа й пiдносять до її уст. Рука Рудольфа злякано, замiшано шарпається, але уста Елiзинi притиснулись до неї довгим поцiлунком i тримають. Потiм червона голова пiдводиться й знову дивиться на юрбу й на затихле, не то вражене, не то пройняте поштивiстю лице Труди.

А яо юрбi спочатку шарудить шепiт: "Рудольф Штор… Рудольф Штор, Рудольф Штор!", потiм переходить у гомiн, лиця повертаються до авто, наставляючи в одну точку бiноклi очей, не вiдриваються, тягнуться. I коли червона голова перед ними схиляється до руки й застигає в поцiлунку, очi юрби застигають так само, як Трудиш. А коли червона голова пiдводиться й обводить лиця серйозним i сяючим поглядом, вони здригаються одним рухом i вибухають.

– Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовiї Слава! А-а! А-а!)

Крик помалу, зигзагами, як по запаленому шнурку, перебiгає всiєю площею, запалює всi голови, здiймаь величезний вибух оплескiв, вигукiв, натовпу.

Рудольф Штор уже стоїть на ногах i киває головою на всi боки. А всерединi прикушує посмiшку: iдола спiймано! Потiк тiл пiдхоплює iдола разом з авто i везе його трiумфальним походом.

Iз-за будинкiв на сиво-молочнi хмарини, на пухкi кучерi землi тепло лягають рожево-золотi благословляючi пальцi Великої Матерi.

Берлiн – 1922. Равен – 1924.