Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

• Название: Сонячна машина
• Автор: Володимир Вiнниченко.
• Жанр: Социально-психологическая фантастика

---

В лице б'є рiвна рiжуча струя нiчної свiжостi; у вухах цмокають прожогом налiтаючi стовпи, дерева, кiоски; нсприкрше волосся розтрiпалося пасмами й телiпається, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тiло, над устами ще чути колючi, пекучi слiди вусiв. I нiяка свiжiсть, нiякий вiтер не прохолодять, не здують цього горiння.

Що ж це дiється?! Один iз нiчних снiв?! Але ще фантастичнiший, неймовiриiший, неправдоподiбнiший.

Хочеться стати на весь зрiст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вiльним диким криком! Кiнець! Нема лубка!

Господи, як здивується Труда, миле, любе Страховище! "Елiзо, правда?!" Правда, Трудо, правда!

А лiве плече, лiва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рiдне тепло тiла й о г о. Страшно повернутися, страшно глянути в очi, що, чує вона, невiдривно, покiрно й владно лежать на її лицi.

– Як слiд ми їдемо?

I тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтрiпану голову з цiлованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розумiється, вiн не знає дороги, не впiзнає вулицi. Та й як можна знати й розпiзнати що небудь у таку нiч?

– Здається, як слiд. Нi, щось… Так, так. Тепер направо.

Авто iз шипучим рипом колiс по асфальтi завертає праворуч, сильно нахиливши його тiло на плече. Перекинеться? Нi, тепер нiщо не смiє перекинутись! I все дурницi, всi окупацiйнi армiї з їхнiм смертельним промiнням, газами, загрозами, сiрахiттями!

– Тепер налiво.

Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрiчнi, рiдкi екiпажi, знову перехиляється на лiвий бiк i влiтає в бiчну вулицю.

Зовсiм же мирнi, тихi вулицi. Парочки, спiв iз вiкон, вiйськовi постатi. Вони нiчого не пiдозрюють, не вчувають.

– Далеко ще?

– Нi, зараз. Там, на лiвому боцi, залiзнi ворота. Ах, так, це тi самi ворота, що ще сьогоднi вона бачила Як це давно-давно було. Iндус, Iрма, болюча розмова з ним.

Кошмар?!

– А ми застанемо кого-небудь у салонi?

– Повиннi застати. Вони звичайно всю нiч сидять. А глянути в очi все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як iз височенної башти вниз.

Дiйсно, вони сидять Рiзнокольорове притишене свiтло в за тишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркiт розмов iз виплюском срiблястого смiху, нiжно-рожевi вушка, бiло-ро жевi плечi, шоколаднi, кавовi, шафрановi обличчя.

Але, як тiльки в дверях з'являються за зляканою Iрмою двi постатi з розкудовченим волоссям, iз чудним блиском в очах, з рiшучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролпае тривога й змiтає дзюркiт, викидає на середину кiмнати рожевi вушка, шоколаднi лиця й збиває їх круг двох посiатей у рiзнобарвну напружену купу.

А Мертенс, помалу пiдвiвшись iз свого фотеля, вражено наставивши наперед банькатi молодi очi, не може рушитися далi.

Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, роз'патлане, палаюче волосся на плечах i на лицi, топ самий п'яний, нахабний блиск у зелених очах, тi самi спухлi дигячi й безсоромнi губи! I принцеса Елiза? Оця рiшуча, хижо наїжена, важко дихаюча Марта Пожежа – принцеса Елiза, ота рiвновелична, безстрасно-холодна черниця?! I з доктором Штором?! "Негайно… Заходи… Попередити.."

I Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слiд страшним змiстом звiстки. Елiза з Рудi?! Елiза з ними за Сонячну машину? Елiза в такому виглядi? Елiза з такими очима, з такими рухами! Це – Елiза, та сама, що ще сьогоднi була тут iз таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожiстю?!

Шоколаднi, шафрановi, посiрiлi вiд тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий пiднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берлiна всiх своїх! Повстання! Битися до смертi!

Iндус, ухопивши обидвi руки Iрми в свої, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в пiдняте до нього злякане личко. Шепоче, питає, вимагає, просить А личко то злякано дивиться на нього, то знову вражено повертається кришталевими тарiлями в бiк тих двох постатей, розпатланих, блискаючих очима А в блисковi ж тiм не тiльки тривога, не тiльки страх i рiшучiсть, а ще щось, щось страшнiше за всi страхiття Сукурамi й його Ради! Що ж це таке?! I це та сама принцеса, яка…

– Панове! Панове! Треба якийсь план! Так не можна!

– План один – пiдняти армiю! Битись до смертi! Знищити проклятих!

Величезний, кудлатий негр гарячкове застiбає гудзики френча, i баньки його очей моторошно переливаюгься синiм блиском Японцi їх цiла купка, наставивши один на одного окуляри, дрiбно дрiбно дрiбоїяiь незрозумiлими словами, перебиваючи один одного, хапаючи за руки, нетерпляче облизуючи блiдо синi губи Елну й Рудольфа пообсiдали оголенi плечi, поблiдлi вушка, пороздиранi страхом очi, шарпають на всi боки питаннями, скриками Панове! На хвилину уваги!

Голос такий чужий цьому хаосовi, такий спокiйно важкий серед палу тривоги, що всi обличчя зразу повертаюiься до ньою

Мертенс! Колишнiй президент Мертенс! Той самий Мертенс!

– Панове вiйськовi! Рiшучiсть i одважнiсть – найкраща зброя Особливо в таких випадках. Треба заарештувати Раду Армiї. Це – найлегший план. Є у вас сила захопити палац? Не всi вiйськовi розумiють нiмецьку мову. Швидкий шепiт помiж собою.

Тодi гиркаючий голос по-англiйському повторює те саме. Негр Ну-шу-му-шу скидає головою, плечима, кулаками.

– Є! У нас є! Всi сонцеїсти!

Iндус швидко пiдходить до Мертенса й простягає руку:

– Прекрасний, вiрний план. Товаришi! Нас може врятувати смiливiсть i рiшучiсть. Нам треба взяти палац!

– Палац охороняє свiтляна батарея. Нi з повiтря, нi вiд землi нема доступу!

– Все одно! У нас теж найдуться свiтлянi батареї.

– Захопити їхню батарею!

– Та як же її захопити?! З-пiд землi, чи що?! Тут Мертенс раптом швидко пiдносить куцу руку.

– Панове! Палацовiй вартi вiдомi пiдземнi ходи мого палацу?

Нiхто не може на це нiчого сказати. Нiхто нiчого не чув про пiдземнi ходи. Японцi вiдбували варту при палацi, але про пiдземнi ходи нiчого не вiдомо. Може, особиста охорона Сукурамi знає про неї. Але як їх знайти, тi ходи? Куди вони виходять? Що за ходи взагалi? I чи не поначинюванi вони газовими мiнами, якi знищать усякого, хто увiйде в тi ходи?

Мертенс якийсь мент важко, задумливо дивиться в пiдлогу, не слухаючи суперечок. Потiм помалу пiдводить сiдлаєте чоло, наставляє його на iндуса й спокiйно гиркає:

– Я знаю ходи. Всi. Можу провести.

На Марту Пожежу вiн не дивиться, але бачить її швидко повернене до нього палаюче волосся.

Iндус дуже повiльно, поштиво вклоняється й серйозно дивиться прекрасними задумливими очима у важке, iржавого кольору лице.

– Велика небезпека, пане президенте. Ваше життя..

– Небезпека скрiзь. Не в небезпецi рiч Маєте досить вiрних людей?

– Я хочу думати, що маю.

– Їдьмо!

Мертенс рiшуче повертається й прямує до виходу, важко й твердо пересгавляючи короткi ноги. На Марту Пожежу вiн усе ж таки не дивиться, але, порiвнявшися з нею, раптом зупиияєгься, простягає руку й слабо, блiдо посмiхається.

– Радий, принцесо, побачитись. Приємно вражений. Сподiваюсь iще побачитись.

Принцеса Елiза сильно, мiцно стискає руку, шарпнувши її так само, як колись Марта Вона ясно, з викликом якимсь дивиться на нього, хоче щось сказати, але не встигає: японцi, негр, якiсь iншi темнi обличчя пропихаються мiж ними, оточують Мертенса й iндуса й сердито, схвильовано вимагають сказати, що ж їм робити. Не можуть же всi до пiдземних ходiв I взагалi треба розробити детальнiше план. А коли через пiдземнi ходи неможливо? Що тодi?

– Стягати всi, якi є, сили до палацу! Взяти центр! Робити над палацом демонстрацiї, притягати до себе увагу, постягати з палацу в повiтря й лоза палац усю варту. Зайняти в повiтрi всi пiдступи до палацу.

– Але нашi вогнi? Якi нашi вогнi?

– Жовто-зеленi. Вогнi Сонячної машини!

– Панове! Нема часу на деталi! По дорозi обговоримо

– Панове! Не робити в мiстi зайвої тривоги Не викликати настороженостi противника.

– Але треба попередити iншi салони!

– Швидше, швидше!

Метання тiл, судорожнi стиски рук, одвертi болючi доцiлунки, чогось шукання, скрики, здоровенний чорний кулак у iповiтрi.

– Всi невiйськовi – попереджати салони, попереджати всякого вiйськового на вулицях, в будинках Швидше, панове, швидше!

Елiза хапає за одну руку доктора Рудольфа, за другу – Труду, що, нарештi, протискається до неї, й тягне обох до виходу швидше, швидше попереджати

– Елiзо! Елiзо!.. Ради бога, як це, Елiзо?

– Потiм, потiм, Трудонько! Там, по дорозi! Швидше! В нас є авто?

– Є.

– Вiддайте iншим i їдьте з нами! Швидше!

В саду в пiтьмi чути бурхливий, змiшаний iз рiзнотонних голосiв гомiн – то вiйськовi радяться Ах, що та Труда там так довго! Зелено-жовтою смугою розрiзується тьма над садом, i смуга прожогом летить угору, гягнучи за собою темну масу лiтака Друга ракета свiтла, з темною довгастою гулею лiтака За ними третя

Отак би звитися в небо! Ах, що ж та Труда!

А вiн сидигь на старому мiсцi, все такий самий затихлий, все так само несмiло плечем шукаючи вiдповiдi її тiла. I її плече м'яко й сильно вiдповiдає. I бiльше нiчого не треба, нiяких слiв, мов, навiть мови очей.