Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

• Название: Сонячна машина
• Автор: Володимир Вiнниченко.
• Жанр: Социально-психологическая фантастика

---

– Але, пане Максе, тепер я потребую багато скла! Нас уже тепер вiсiмнадцять душ є. Як кожнiй на день хоч по два скла роздати, то й то треба тридцять шiсть. А маленьку Софi полiцiя заарештувала. Бiйка була з полiцiєю. Одного бендюжника дуже поранено.

Макс востаннє пробує пiдняти коробку. О, легка зовсiм. Тепер вона подiбна до куферка на дамськi капелюшi.

– Ну, гайда, Тiно! Я мушу поспiшати.

Тiна вся затихає, зiщулюється, забуває i про Бетманiв, i про полiцiю.

Вони вдвох iдуть нагору. Макс попереду. Тiна позаду. В сiнях уже чекає на них панi Надель i зараз же вiдводить Тiну в куточок, скинувши з неї капелюша i нашвидку пригладивши волосся. Нiчого, зовсiм колишня Тiна.

Потiм Макс i панi Надель iдуть до кiмнати, де старий Надель лежить на канапцi, тримаючи в однiй руцi газету. Вiн швиденько й акуратненько складає газетку й вiтається з гостем. Рудi, видно, вже говорив iз ним: старий не дивиться в очi, хмуриться, на щоках гарячi фiалковi плямки хвилювання.

– Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й одвер-то Добре? Можна сюди увiйти Тiнi i привiтатися з вами?

Старий Надель пошарпує одним плечем, немов його щось там кусає, втягує носом повiтря й мовчки вiдходить до вiкна. Тодi панi Надель швиденько виходить до сiней i зараз же вертається з Тiною, ведучи її за руку. Тiна дрiбненько ступає, спустивши очi долу й уся зашарiвшись так, що й ластовиння не видно.

Мати пiдводить її до батька, пускає й одходить набiк до Макса.

Тiна стоїть iз звислими руками, iз спущеними долу очима, гладенько зачесана, червона, злякана, чекаюча.

– Ну, що ж… Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти.

Тiна раптом рвучко нахиляється, хапає батькову руку й цiлує.

Тодi Макс широко пiдходить до старенького Наделя, нашвидку тисне йому лiкоть, киває червонiй Тiнi, весело на бiгу прощається з панею Надель i поквапом виходить

Його роль скiнчена, йому треба тепер поспiшати в своїй справi.

Дома вiн iще раз оглядає себе в дзеркалi, бере коробку й сходить iз нею вниз. Вже за чверть п'ята. А вiн же дав слово Сузаннi рiвно о п'ятiй бути вже в неї. Тепер не повинно бути нi неточностi, нi обману, нi гри, нi лицемiрства. Нiчого.

Сьогоднi вiн уже не обiймає величного портьє, не говорить чудних слiв. I йде вiн до палацу цiлком пристойно, поважно, такий весь чисто убраний, навiть у жабо з мереживом.От тiльки коробка в руках. Коробка – не коробка, валiзка – не валiзка, нести її самому йому незручно, а льокаєвi дати нiзащо не хоче.

***

Сузанна чекає Макса в зеленому гротi. Це велика печера, обросла зеленим густим мохом. Старi сiрi скелi випинаються по стiнах незграбними рогами; в кутку загус жовтий сталактит, подiбний до величезної обплилої воскової свiчки; десь дзюркотить струмочок, звiдкись просiвається жовто-зелене свiтло. Тихо, журно. Пахне трошки лiсовою цвiллю, трошки глицею. Збоку – плескуватий величезний камiнь, оброслий мохом.

Коли Макс, мружачи очi, входить до грота, незграбно несучи поперед себе коробку й стукаючись об неї колiнами, з каменя помалу пiдводиться русалка. Вона не встає, а тiльки спирається на лiкоть i жде. Як у всякої порядної русалки, на нiй, крiм легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених кiс i легесеньких зелених черевичкiв, нiчого немає. Максовi гостро виразно впадають в очi двi пiдковосхожi густi зеленi тiнi пiд тугими оголеними грудьми, рiденько прикритими газом.

Русалка витягує до нього праву руку.

– Ну, нарештi!

Але тут же здивовано непорозумiло помiчає коробку.

– А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись виїжджаєш?

Макс ставить коробку бiля своїх нiг, поштиво бере руку Сузанни i, стараючись не дивитись на її голi, злегка задрапованi жабуринням клуби, цiлує.

– Ради бога, Максе, що це за опудало ти принiс сюди? Саме сюди! Побiйся ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь її зараз.

– Вибач, Сузанно, але нiяк не можу викинути.

– Ну, знаєш, я справдi повiрила, що ти тепер iнший став. Ти ж обiцяв прийти з великою якоюсь радiстю до мене. А приходиш iз якоюсь брудною смiшною коробкою, що примушує навiть цi скелi корчитись од образи. Фе!

Русалка лягає на камiнь i сердито закидає руки за голову.

I Макс знову гостро виразно помiчає темно-зелену, пухнату тiнь пiд пахвами.

– Я й прийшов iз "великою радiстю". А ти обiцяла прийняти мене теж iнакше, а замiсть того лаєш мене. Сузанна швидко пiдводиться й знову спирається на лiкоть.

– Ти вважаєш, що я погано тебе приймаю?! Так?

Макс старається не бачити нi круглого глянсуватого колiна, випнутого з пiд жабуриння, нi двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими промiннями газ, нi шовковистої розпущеної бронзи, що спадає з плiч на голу круглу обточену руку. Вiн дивиться тiльки в її вогкi, з зеленими вiдблисками, глибокi очi; в них поза скриком обурення стоїть iззаду лукавий Сузаннин вабливий смiшок.

– Нi, ти приймаєш добре. Але сердишся на мене даремно. I побачиш, що я свого слова дотримав; я прийшов iз великою радiстю. Можна менi сiсти коло тебе?

Смiшок продирається наперед i опановує очима, устами й ямочками коло уст. Справдi, вона сьогоднi iнша, вона не дама, а дiвчина, зовсiм молода, на диво тонка дiвчина, а розпущенi коси роблять її просто невинною. Вона трошечки вiдсуває ноги, злегка випинає до нього пiдборiддя й лукавим нiжним шепотом кидає в нього!

– Милий!

– От це iнша мова! Бо я таки милий.

– Ох! Невже?

I дiвоча пухнато-бронзова позеленена голова насмiшкувато схиляється на плече, а вогкi чистi очi мружаться ласкою, хвилюванням, смiшком

– Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогоднi?

– Диво дивнеє! I головою ще нi разу не шарпнув, як загнузданий кiнь.

I знову лукаво, насмiшкувато витягши до нього пiдборiддя, тихенько, таємно шепоче:

– Ну, а радiсть же де?

А очi вже знають, ждуть, хвилюються, радiсно соромляться Макс посмiхається й показує рукою на коробку.

– Ось.

– Ти хочеш, щоб я знов почала "лаятись"? Будь ласка, постав її хоч туди за камiнь. Що воно таке? Для чого ти гя гаєш її з собою?

– Бо це радiсть. Як же її не "тягати" з собою?

Сузанна раптом догадується.

– В нiй щось е? Для мене?!

– Для тебе, для всiх.

– I для всi iх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!

Макс не ображається, не стрiпує головою, тiльки все так само посмiхається.

– Нi, не рукопис. А хочеш знати, що це?

– Як же не хотiти, коли ця мацапура всю нашу увагу вiдбирає. Мушу нарештi знати!

– Це – iндульгенцiя, Сузанно. Iндульгенцiя всьому людству, всiм людям разом i кожному зокрема, мiж ними i тобi, i менi.

– Хм! Загадково. Але що тобi iндульгенцiя потрiбна, то в цьому нiякого сумнiву немає.

– Так, тут є й менi, всiм моїм пакостям, нещиростям, слабостi, брудовi, нiкчемностi. Є, Сузанно. Але не тiльки менi, а, повторюю, всiм людям, всiм їхнiм пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цiлковите всепрощення! Забуття всiх грiхiв. А також i святощiв. Тут, Сузанно, в цiн коробцi лежить смерть усiх богiв i дияволiв.

– Боже, яка ж це, певне, нудна рiч!

– У цiй коробцi, Сузанно, лежить бомба.

– Iндульгенцiї й бомба. Цiкавий багаж.

– Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повiтря всю iсторiю людства. Переверне всi вашi "непохитнi" закони краси, моралi, економiки, науки, полiтики. Поперемiшає всi народи на землi дужче за вавiлонську башту. Поруйнує…

– Господи! Я боюсь, Максе! I мiй грот висадить?

– I твiй грот, i тебе, i мене, i твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робiтникiв на твоїх фабриках – усiх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.

Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на пiдлогу. Груди напругло, туго здригаються, i бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сiна, закидається за спину.

– Вже знаю! Стиль вiдозв Iнараку! Господи, та як же я вiдразу не догадалась? Машина ледарiв, калiк i бездар? Так?

Макс помалу пiдводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смiшка, нетерплячого чекання. Вони смiються одверто, пiднято, войовничо. Вони нарештi зустрiлися з ворогом, якого довго чекали.

– А, це цiкаво! Покажи, покажи!

– Хм! Коли ти так заранi ставишся, то чи є рацiя навiть показувати.

– О нi, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж iзцiляє калiк, слiпих, глухих, кривих. Нi хiба?

Макс якийсь мент рагається, потiм помалу розв'язує коробку й вiдкриває її. Сузанна з цiкавiстю зазирає всередину; там видно тiльки якусь чорну пiвкруглу пукатiсть Макс обережно просуває руки вниз, пiдхоплює з бокiв апарат, легенько виймає його i ставить на канапу камiнь. Мiдна корба, комин, скла, шапочки цвяшкiв кричуще випинаються на тлi моху сi-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмiшкувато й обережно, щоб не доторкнутись навiть кiнчиком шовкового жабуриння, пiдходить ближче.

– Так оце та страшна бомба, iндульгенцiя, краса, радiсть, чудо з чудес? Так? Iмпозантний вигляд. Дiйсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?