Ілько Борщак - ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана

• Название: ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана
• Автор: Ілько Борщак
• Жанр: Историческая проза

Іван Мазепа належить до тих історичних постатей, чиїми іменами називають епохи. Іван Степанович Мазепа-Колединський (1639, за ін. даними 1629 або 1644-1709 рр.) є однією з найяскравіших і найсуперечливіших постатей української історії. Його життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки та неоднозначні оцінки істориків. Мало кому випала така цікава і непроста доля за життя і після смерті. Приятель царя Петра, один із перших кавалерів ордену Андрія Первозванного – і борець за інтереси Української козацької держави. Будівничий величних соборів – і «Юда» та зрадник, відлучений від церкви, підданий анафемі …з амвонів тих самих соборів. Зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор – і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя. Блискучий світський кавалер у дусі розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-аматор серед усіх українських гетьманів.

---

Ця промова захопила козаків. Вони присягли, що боротимуться за свободу і незалежність України. Військо поставало в ряди і посувалось уперед. Поперед нього їхав гетьман зі своїм генеральним штабом.

Орлик і Ломиковський їхали якнайкоротшою дорогою назустріч шведським стежам.

Недалеко села Орлівки вони надибали два відділи шведських драгунів під проводом двох ветеранів Карлової епопеї Гільма і Гіллєнстієрни. Велике було здивування цих полковників, коли побачили перед собою найвищих козацьких достойників. Вони не вірили власним очам і завагалися, чи не йде тут про якісь воєнні хитрощі. Одного італійця, який знав особисто гетьмана, вислали йому назустріч. Він потвердив новину. Українська армія з барабанами напереді справді йшла з'єднатися зі шведами. Тоді-то два шведські полки, що стояли по обох боках дороги, передали Мазепі королівський поклін.

Так почалась боротьба між Україною і Москвою.

Мазепа залишився в Орлівці від 5-го до 8 листопада. Полковники повідомили негайно короля, якого головна квартира була в Горках на березі Десни. Три дні пішли на переговори. Генеральний осаул Максимович мав приготовити з усіма подробицями офіціальну програму, як треба прийняти гетьмана у шведському таборі, бо обоє сторони прив'язували велику вагу до того свята, що мало мати символічне значення. Карлові залежало на новому престижі. Мазепа хотів святочно підкреслити, що зриває з царем і підкріпити свій союз із союзниками свого народу.

Було це 8 листопада 9-та година ранку, коли старий український гетьман зустрівся з молодим шведським королем.

Карло XII ждав на українську армію і її полководця. Його непорушна, майже кам'яна, стать випрямлена, з волоссям, відкиненим назад, його бліде незворушне обличчя нічим не виявляло глибокого зацікавлення тією надзвичайною нагодою.

Він мав на грудях великий шнур ордену Святого Духа, який Густав Адольф дістав колись, хоча і протестант, від кардинала Рішельє. На руках мав високо затягнені рукавиці і легко спирався на своїй довгій шпаді. Його окружали довкола славні "каролінці", що після одинадцятилітніх боїв і перемог приїхали зі Стокгольма над Десну: гордий граф Піпер, канцлер і прем'єр-міністр, маршал Ренскіольд, кватирмайстер генерал Гіллєнкроок, найвищий суддя, Максиміліан Емануїл Віртемберзький, близький приятель і товариш зброї Карла XII, якого армія назвала "малим князем", генерал Левенгавпт, переможець із численних боїв і полководець піхоти, сповідник трабантів Нордберг, сміливий Аксель Спар і його невідступний приятель генерал-майор Карло Роос, завсіди перший у всіх боях, полковник Торстенсон, що командував найславнішим ніляндським полком, шамбелян Адлерфельд і багато інших, відомих нам своєю хоробрістю або іншими заслугами.

Довкола цього величного генерального штабу зібрались найкращі полки шведської армії: упляндці, звані серцем Швеції, найсміливіші поміж сміливими з Остроготії, кремезні селяни з Далекарлії і всі трабанти короля у своїх легендарних уніформах.

Козацькі стежі появилися перші. За ними Орлик, Ломиковський, Апостол і Войнаровський з бунчуком та булавою, прикрашеними самоцвітами, а накінець сам гетьман, оточений відділом своєї прибічної сторожі.

На кілька кроків від короля Мазепа зійшов на землю і добірною латинською мовою привітав його, дякуючи Богові, що прислав його на Україну скинути московське ярмо. Він говорив, Карло XII подивляв його зі здивуванням, що переходило поволі у симпатію. Якщо вірити описові, найденому нами в одному невиданому рукописі Вольтера, то Мазепа був середнього росту, "досить поганий на вид, менше-більше такий, як зображують у римській історії Великого Манлія". Зате звертали на себе увагу його білі, ніжні, виплекані, виразисті руки" горда голова з білими кучерями, довгі, звисні вуси, а передовсім враження достойності та суворості, з'єднане з ніжними та вибагливими рухами.

Шведський король слухав із захопленням прегарної латинської мови Мазепи.

– Carolus Dei gratia Suecorum, Gothorum, Vandalorumque rex, Magnus princepsFinlandiae, Dux Scaniae, Esthoniae, Livoniae, Careliae, Bremae,Verdae, Stetini, Pomeraniae, Cassubiae et Vandaliae "Ego Joannes Mazeppa, electus exercitus Zaporoviensis dux…Sub iugo immani dominationis Moskovitae…

Коли він скінчив, старі каролінці, що від 11 літ жили разом з королем і знали, як він сильно любив етикет супроти чужинців, побачили здивовані, як той, що так гордо розмовляв з цісарем, схилив низько свою голову перед гетьманом і прохав його сісти на фотелі.

Мазепа сів, а король стояв перед ним. Він дякував гетьманові і дав королівське слово, що не складе зброї, заки не забезпечить Україні незалежності; зрештою, він знав вартість і славу її вождя. Відтак почали вони більш товариську гутірку. Ерудиція Мазепи була невичерпана. Тут оповів він анекдот про Карла X, там дав огляд політичних справ Туреччини, тут навів фразу з Тацита або Марціала. Минали години, Карло XII, захоплений своїм розмовцем, забував про все. Після цього почалось велике свято, яке тяглося кілька днів у честь нової українсько-шведської дружби…

Що ж тим часом діялося у московському таборі?

Меншиков виправився 4 листопада, щоб зустрітись нарешті біля Борзни з невпійманим гетьманом. На півдороги він надибав царського резидента з Батурина Анненкова, який передав йому листа від Мазепи, повідомляючи, що гетьман вернувся до своєї столиці. Кілька годин пізніше київський губернатор князь Галіцин теж їхав назустріч Меншикову; дивні чутки кружляли про Мазепу. Уночі з 4-го на 5 листопада москалі переправились через Десну, йдучи скорим наступом на Батурин.

Меншиков, перетомлений швидким походом, мусив зупинитись у селі Обмачів. Він саме хотів відпочивати, коли перед ним явився один росіянин із заявою: "Мазепа виїхав, щоб злучитись із шведським королем. Мешканцям Батурина наказав він зачинити перед росіянами ворота і ждати, заки він не вернеться з Карлом XII".

Ця новина була така незвичайна, що ні Меншиков, ні Галіцин не хотіли їй йняти віри. А все ж вони прискорили свій від'їзд і приїхали перед Батурин на другий день уполудне.

У малім селі під самою фортецею вони застали кількох російських старшин і прибічну сторожу Анненкова. Вони теж передавали, що Мазепа виїхав напередодні у невідомому напрямку із своїм військом і сердюками. Коли Меншиков поглянув уверх, побачив, що на мурах замку стояли гармати, спрямовані на рівнину. Анненков сам підійшов до окопів і пробував роз'яснити цю справу.

– Що це все значить? – кричав він, – навіщо ви почали облогу і зачинилися так, немовби ворог ішов уже на вас? Відчиніть ворота, впустіть князя Меншикова і Галіцина з царським військом!

Тоді вони почули голос з-поза мурів:

– Ні! гетьман дав нам наказ не впускати сюди москалів. Вони нищать український народ, грабують і руйнують наші міста і села.

– Де ж гетьман? – спитав Меншиков.

– Він поїхав у напрямку Коропа, щоб зустрінутись із царем,

Хоча недовір'я Меншикова і Галіцина зростало, вони повернули в напрямку цього містечка, та тут уже з достовірного джерела довідалися, що Мазепа зі своєю армією переправився через Десну. Тепер уже сумніву не було.

– Ось чому, – крикнув Меншиков, – Войнаровський покинув нас так несподівано у п'ятницю, навіть не попрощавшись, і гетьман, покидаючи Батурин, не хотів узяти із собою ні одного росіянина!

Царський довіреник вислав негайно вістуна до Петра, повідомляючи про нові події; до свого опису додав він ради, яких наслідки мали силу впродовж двох століть. Меншиков радив цареві оголосити маніфест і змалювати в ньому все лихо, якого зазнав український народ за панування Мазепи. Цим маневром можна було відвернути від гетьмана нетямущу масу і проти самостійницького національного руху поставити соціальні домагання в імені простолюддя.

Москва, відома своїм невблаганним деспотизмом супроти своїх бідних мужиків, на Україні виступала оборонцем бідних, пригнічених гетьманом і його аристократією. Ця воєнна штучка вдалась. Вільні козаки покинули своїх провідників, а коли зміркували свою помилку, було вже запізно, бо стали рабами.

Петро відповідав Меншикову: "Ми дістали ваш лист з новиною про зраду гетьмана, якій вірити не хотіли, така вона була несподівана".

Спочатку цар був зовсім спантеличений. Князь Ромодановський, що був головою тайної розвідки при армії, дістав апоплексичної атаки, коли зрозумів усю гру гетьмана.

Становище було справді поважне. Союз Мазепи і Карла XII припадав на найбільше критичний момент Петрового панування. Навіть, якби він не нарушив існування Московщини, то тим самим піддавав у сумнів найдорожчий план царя перетворити російську державу в цісарство, що було неможливе, якби мала існувати незалежна Україна. Брутальна і мстива вдача царя вибухнула; він не міг вибачити гетьманові свого такого довгого довір'я для нього і того, що Мазепа не давав йому знищити української самоуправи. Його лють перейшла у страшну ненависть.

Коли цей перший гнів минув, Петро і його співробітники почали всякими засобами нищити плани свого ворога. За радою Меншикова цар кинувся на підлу демагогію, але треба признати геніальну, коли діло йшло про те, щоб обезсилити загальний настрій на Україні, спрямувати національні почування в інший бік і відвернути народну масу від гетьмана. Мали вони на меті підірвати престиж Мазепи, оплюгавити його політику і його союз, одночасно вживаючи якнайбільшого терору супроти всіх його однодумців, щоб залякати інших.