Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

• Название: Кобзар 2000. Hard
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

Петро обвів юрбу очима. Всередині відчувалась дивна порожнеча, наче від сьогоднішніх подій душа кудись відлетіла і замість неї лишилась тільки втома. Звичайно, про те, щоб приймати командування, навіть не йшлося. Які там, у біса, замєстітєлі. Тут би самому розібратися. І раптом у голові виникла думка, проста і тривожна, яка все поставила на свої місця. “Одарка. Де вона?” Петро повів очима. Серед натовпу знайомої постаті видно не було. Серце хлопця тривожно закалатало, і він швидкою ходою попрямував у темну пащу вулиці - туди, де знаходився дім нареченої.

Де ж подівся Петрусь? Одарка позіхнула. Годинник вже показував десяту, за вікном швидко поночіло. Треба ввімкнути світло.

Дівчина підійшла до стіни і клацнула вимикачем. У кімнаті стало світліше. Одарка сіла перед люстром і почала поратися з косметикою. Отак-от. Ще трошки підвести вії, і буде зовсім як у тому журналі. А Петрусь прийде - треба ставити питання руба, оно вже весілля скоро, а він усе парубкує.

- Ода-ро-чко!

Хто це там? А, баба Мотря. Дівчина підійшла до віконниці.

- Що вам, бабо Мотрю?

- Одарочко, нашого голову вбито!

- Як це - вбито?

- А так, горло перерізано, а серце витягнуте! Кажуть, це американці зробили…

Одарка нічого не відповіла та відійшла від вікна. Верзуть казна-що. Американцям, бач, наш голова потрібен, ще й його серце. Не ліньки було ходити бабі через такі дурниці. Дівчина взялася знову причепурюватись. А Петрусь усе не з’являвся. Отримає доброго прочухана, як прийде - годі вже шльондрати, майже одружений чоловік.

Раптом їй здалося, що в люстрі промайнула чиясь тінь. Чи не він? Ні, наче нікого нема. Тільки лампочка почала погано світити - ледь блимає. Ну, це буває, от зараз…

Збоку знову щось майнуло. Дівчина хотіла обернутися і тут відчула, що не може повернути голови. В наступну мить відмовилося коритись і все тіло. Дихати стало важко. Одарку охопив жах. Щось незрозуміле коїлося у кімнаті, щось незрозуміле і зле. Шию стискував спазм.

Надворі хлопнула хвіртка. Загавкав Сірко, а потім радісно заскавчав.

- Дарочко!

Петро! В серці дівчини спалахнула надія. Вона спробувала крикнути, але з горла вихопився тільки хрипкий, кволий зойк. Горло наче хтось стиснув сталевими обіймами і повільно зміцнював їх, не даючи дихати.

Петро підсвідомо відчув небезпеку, ще заходячи на подвір’я, він похапцем відмахнувся від радісних Сіркових загравань і прожогом скочив на ганок. Мить - і двері легко прочинилися, відкриваючи шлях до знайомої кімнати з кволою лампочкою під стелею…

Боже!

Невже він спізнився?!

На підлозі біля столика з люстром лежала Одарка, розкинувши по килиму розкішне каштанове волосся, закривши свої карі очі. З нафарбованих вуст кольору стиглої вишні поволі стікала яскраво-червона цівочка.

- Дарочко!!!

В розпачі Петро схопив наречену, почав трусити ще тепле тіло. А потім відчуття непоправної втрати охопило його цілком, і він заплакав, як дитина, притуляючись до мертвої дівчини, обливаючи слізьми та цілуючи її біле лице, шию, плечі, перса.

Але що це? Краєм ока хлопець помітив якусь тінь, що повільно просувалася до виходу.

- Стій! - він зірвався з місця, але тінь уже зникла за зачиненими дверима, наче розтанула. Петро всім тілом вдарився у різьблене полотно, проте двері не ворухнулися, ніби їх тримали ззовні.

- За віщо? - закричав Бунчужний, і тут раптом сили полишили його. Ноги підігнулися, і велике кремезне тіло безвільно сповзло додолу.

- За віщо її? - питали губи. - Це я у всьому винен! Мене візьми, чуєш?

Але з-за дверей не відповідали, чи то нехтуючи, чи погоджуючись. Над селом висіла тиша, і тільки згодом на подвір’ї діда Василя біля сільради затьохкала сокира - старий і мудрий господар лаштував собі труну.

Антон Якович Любченков гнав свого “жигуля”, витискаючи з двигуна всі сили. Лють уже минула, тепер її остаточно витиснув жах. Звісно, парторг ні в якому разі не вважав, що голову вбили куркулі чи агенти імперіалізму, але з дитинства Антон виплекав у собі шосте почуття. Це почуття у школі допомагало уникати ризикованих хлоп’ячих розваг, а головне, їх наслідків у вигляді допитів у кабінеті директора та прочуханок від батьків. Не зраджувало воно і під час подальшої комсомольскої, тоді й партійної кар’єри. І от зараз шосте почуття, незбагнена здібність заздалегідь відчувати небезпеку, веліло, наказувало: “Тікай з Тимошівки геть!” У селі лишилися дружина з сином, але про них здібність мовчала, її цікавив тільки сам господар.

Чорний “жигуль” вискочив на Ягорлицьке шосе. Під бетонною стелою з написом “Колгосп Шлях Ілліча” біліла незграбна постать - хтось сидів, притулившись спиною до дороговказу. Парторг пригальмував, намагаючись у світлі фар роздивитись, що воно таке.

Людина сиділа просто на землі, виставивши довгі худі ноги. Це був чорнявий худий парубок, вдягнутий у неймовірне дрантя. На шиї зблиснуло знайоме кружальце медальйона. Так, це був Тимко Стороженко, сільський дурень. Він теж утік із села, і тепер сидів, чи то чекаючи на щось, чи відпочиваючи. Дурень не зреагував на яскраве світло фар, здавалося, він спав, і тільки повіки ледь здригалися, свідчачи про те, що Тимко насправді поринув у якусь свою дурну фантазію.

Товариш Любченков не мав часу ані бажання розмовляти з божевільними, тому просто натиснув на газ, і чорний “жигуль”, наче примара, розчинився у нічній темряві.

Була глибока ніч. Петро мовчки сидів біля холодного тіла своєї нареченої. Свічка горіла рівним спокійним вогником, освітлюючи земляне склепіння старого льоху. Дівчина лежала, випроставшись на підстелених рушниках, а головою - на подушці з живих квітів. Велика ікона Божої Матері поблискувала золотими ризами під складеними на грудях руками.

Прийшовши до тями там, у кімнаті, Петро раптом відчув, що йому все байдуже - люди, колгосп, весь світ. Цього вже не існувало, і плювати, як там буде далі, бо виявилось, що він по-справжньому кохав Одарку. Побачивши її, простерту біля люстра, він зрозумів, що втратив цієї ночі, і тепер знав тільки одне - він не може покинути дівчину отак у хаті, що б там не трапилося далі. Що б не трапилося - а що має трапитись, він розумів.

За місце останнього спочинку він обрав старенький льох у кутку подвір’я. Обережно переступаючи біля хвіртки через тіло Одарчиної матері, а своєї майбутньої тещі, він прибрав старий мотлох і закрутки. Він діяв, наче автомат. Одарка любила квіти - і Петро нарвав цілий оберемок тут-таки під вікнами. А знімаючи зі стін рушники, захопив заодно і стару ікону, сам не знаючи навіщо. І от тепер, коли все було готове, можна було спочити. Петро сидів і дивився на свічку, тримаючи Одарку за руку та чекаючи своєї долі. Він не злякався і не здригнувся, коли відчув, що не може більше рухатись, коли моторошний спазм крицевими обіймами вхопив його за шию. Жах з’явився в його серці тільки тоді, коли він побачив те, що наближалося до нього з темного кутка.

Тьмяні очі дивилися з крижаною люттю. Огидно ворушилися слизькі мацаки, хижо роззявлялись численні ікласті пащі.

Але жах панував у серці тільки мить - у наступну секунду тракторист колгоспу “Шлях Ілліча” мертвим упав біля тіла своєї коханої, все ще міцно стискаючи її руку.

Згори почувся гуркіт каміння - це завалився кам’яний вхід, що вже давно тримався на чесному слові. Щербата цегла запечатала могилу, і свічка невдовзі загасла.

Сонце вже високо стояло над степом, щедро розкидаючи свої промені на села, лани та лісосмуги, коли з райцентру виринули й побігли Ягорлицьким шосе дві машини. Попереду шурхотіла колесами жовта з синьою смугою міліцейська “Волга”, а за нею дрібно трусилася на камінчиках “покращеного дорожнього покриття” білява “швидка допомога”. Доїхавши до бетонного дороговказу, обидві завернули на жовтий путівець, що вів до Тимошівки.

У міліцейській машині сиділо четверо - молодий водій-міліціянт, здоровезний сержант з кобурою на боці, парторг колгоспу “Шлях Ілліча” Антон Якович Любченков та кремезний чоловік у цивільному.

- Далєко ета ваша Тімашовка? - спитав останній, обернувшись до Любченкова.

- Да нєт, скоро уже прієдєм.

Антон Якович був блідий, наче мрець. Після безсонної ночі під очима темніли кола, руки дрібно трусилися, а перелякані очі скоса позирали то на важке підборіддя та кам’яне обличчя супутника у цивільному, то на грубезну кобуру сержанта. Кожен метр, що наближав машини до села, відбивався всередині Любченкова справжніми тортурами. Спочатку він пробував заплющити очі, але зразу відкривав їх, бо в уяві поставало страшне, мертве обличчя голови колгоспу. Шосте почуття вже не наказувало - воно просто волало, але нічого вдіяти було неможливо.

На обрії з’явилась лісосмуга, далі - темна цятка бульдозера, що застиг біля розритої могили. Так, саме там і знайшли голову, це лікар сказав. У парторга похололи всі нутрощі, але “Волга” невблаганно долала свій шлях до страшного місця.