Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

• Название: Кобзар 2000. Hard
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

Перемога була абсолютною. Як під Жовтими Водами. Ми розправили плечі та підійшли до захищених дівчат, аби скористатися її плодами. І тільки-но нахилились, чемно відрекомендувавшись, як почули за спиною войовничі вигуки. Схоже, ми трошки недооцінили ситуацію. Компанія, що від-почивала попереду, і до якої, як тепер стало зрозумілим, належали переможені нами воїни, вся підвелася з піску і, хапаючи хто пляшку, хто ломаку, з ревінням сунула на нас. Було їх із півтора десятка. Паливода подивився на мене, я - на нього.

- Під напором превосходящих сил противника, - сказав я.

Паливода подивився на ніж у своїх руках, потім взяв його двома пальцями, навіщось витер руків’я об плавки і жбурнув якнайдалі вбік.

- Ну його до біса, - обернувся він до мене. - Пан офіцір має пропозиції?

- Має, - сказав я. - Будемо відступати через вод-ні препони, користуючись перевагами у спеці-альній підготовці.

- Гут, - погодився мій прапорщик. - Але спо-чатку приймемо бій. Як герої.

Ми відступили до води і там зустріли авангард противника. Трьох-чотирьох, що вирвалися вперед, ми збили зльоту, не даючи зупинитися. Це було чудове видовисько, як у фільмі про Конана-варвара. Але незабаром підтяглися основні збройні сили і стало гаряче. Надто гаряче.

- Опа! - скомандував я. Тут взагалі почався кайф, бо на очах здивованої публіки ми з Паливодою шубовснули у воду, а потім наввипередки замолотили руками, намагаючись відплисти якнайдалі. Кілька гарячих голів стрибнули за нами, але швидко переконались, що за юніорську збірну України виступає не абихто. Ми відпливли вже далеченько, коли біля самої моєї голови об воду з плюскотом вдарилася порожня пляшка.

- Обстріл! - гаркнув я щосили і пірнув, змінюючи напрям руху. Зовсім не хотілося дістати по голові пляшкою наприкінці такої славної битви. Проте вороги припустилися помилки. Ті, що взялися нас переслідувати, спочатку заважали решті вести прицільний вогонь, а коли нарешті оговтались і повернулися, ми вже були далеченько і, пірнувши, опинилися поза зоною обстрілу.

- Гей, козаки! - помахав я рукою. - Хто там є сміливий, гайда до нас!

На березі люто матюкалися. Паливода наблизився до мене і перейшов на спокійний брас.

- Ну що, тепер до Туреччини? - спитав він.

- А є потреба?

- Гадаю, є. Бо вони тепер на березі чекатимуть. Дивися на їхні морди.

Я подивився. Морди обіцяли нас дочекатися і розібратися як слід. Ми ще раз помахали їм і повільно попливли додому.

- Заманюй, - сказав я Паливоді, - заманюй, заманюй. Як учив Суворов.

Ми старанно їх заманювали, а вони слухняно йшли берегом, матюкаючись та вимахуючи зброєю. Ішли, аж поки дісталися до наших хлопців. Тут ми завернули до берега, на що ворог зреагував ще одним вибухом лайки та вимахуванням рук. Я побачив, як замполіт підняв голову, відриваючись від чарки. Секунд п’ятнадцять він намагався зметикувати, що трапилось, а зметикувавши, сунув два пальці до рота і різко свиснув. Тоді я вже дав газу, щоб не пропустити найцікавішого.

На бойову тривогу наші хлопці зреагували миттєво. Покидали випивку, покидали дівчат і за мить із войовничими вигуками врізались у ворожі лави. Ворог, звичайно, не чекав такого обороту і розгубився. А тільки-но отямився, з тилу на нього вдарили ми з Паливодою. У принципі сили були рівними, але ця битва ще раз продемонструвала всі переваги професійної армії перед гуртом озброєних аматорів. За якихось три-чотири хвилини цілі й не дуже цілі противники щодуж бігли туди, звідки прийшли. Ворог ганебно втік, лишивши нам всі свої дрючки та порожні пляшки.

- Хай живе! - загорлав замполіт.

- Ура! - підхопили добре поставлені командні голоси.

- Панове! - урочисто промовив я. - Щойно на ваших очах відбулася перша значуща перемога української регулярної армії. Ця подія увійде в підручники під назвою Битва при Лимані. Вміло застосовуючи маневр та обхід, наші війська розгромили противника. Під проводом славетного полковника, тобто підполковника Гриценка…

- Ну, загнув! - сказав замполіт. - Повторить зможеш?

Всі радісно загигикали.

- Під проводом підполковника Гриценка, - повторив я. -Але якщо ця битва увійде до рапорту, він може позачергово отримати полковника.

- Сволоч ти, Гаркуша, - видихнув замполіт, - із святого смі-єшся. Богохульник.

- Що це ви, замполіте, Бога згадали? - поцікавився Пали-вода.

- То я раньше був замполіт, - зареготав той. - А тепер уже не та керівна і направляюча, я тепер буду знаєш хто? Полковий священик. - Далі він утнув свій коронний номер, тобто зробив пісне обличчя і заскиглив. - Отче-наш-же-єси-що-украв-принеси-а-я-вкрав-ковбасу-завтра-рано-принесу-у-у!

Офіцерство цю штуку знало напам’ять, але все одно засміялося.

- За нашу перемогу! - виголосив я, піднімаючи пляшку та келих.

- Ура-а-а! - підхопило воїнство.

Я всівся біля Паливоди.

- Слухай, - сказав я йому між двома чарками. - А прийшов би ти колись до мене. Дружину б узяв. Випили б гарненько, га?

Чорт його знає, а раптом і справді зможе натякнути начальству, що я хочу стати майором?

- Дякую, - кивнув Паливода. - Чом не прийти? Запрошуй - прийду. - Потім він налив собі горілки і підвівся над усіма. -Алаверди мені, хлопці. Слово хочу.

- Слово йому, - заревіли найп’яніші.

Більше я нічого не почув. На мене знову найшло.

Обличчя випливло переді мною, затуливши все навкруги, і я зразу впізнав його. Так, це було те саме обличчя, обличчя без тіла, спотворене глибоким шрамом. Сивий, немов припоро-шений, оселедець звисав на обрубок вуха, і в очах застиг той самий вираз, як у наркомана, а чи в людини, що терпить велику муку. Обпалена шкіра, вії, посмалені вуса. Немов живе, воно постало перед мої очі, і я наче провалився кудись, не володіючи своїм тілом і не можучи відірватись від цього жахливого, навіть відразливого видовиська. Зараз це було значно ближче та реальніше, ніж першого разу. Мені здалося на мить, що холодний вітер війнув мені в обличчя, вітер, який щойно ворушив цього оселедця та торкався потворного шраму. Не знаю, чи це спека так подіяла, чи горілка, але я дійсно не міг ворухнутись, не міг зробити нічого, навіть подумати, щоб відігнати примару. Це було жахливо, і жахливо не тільки через страхітливий вираз невідомого обличчя, а насамперед через те, що я втратив контроль над собою. Вперше, тобто вдруге в житті. А зіниці, великі на все око зіниці, дивилися просто на мене, немов гіпнотизуючи, і холодний вітер віяв, дістаючи до самого серця.

- Що з тобою?

Я знову отямився від доторку на плечі. Поруч стояв Паливода. Всі вже випили, тільки в моїй руці застигла повна чарка.

- Що з тобою?

- У Гаркуші вже галики, - стурбовано сказав замполіт.

Я трусонув головою, розганяючи залишки примари, і одним духом вихилив чарку.

- Ні, хлопці, - мовив, витерши губи. - Треба або пити як слід, або кидати зовсім.

На чому ми там зупинилися? Здається, на тому, що Гаркуша піклувався про майбутнє покоління. Так-так, розумний був козак. Ну і коли дружина сказала, що годі їй з дитиною лісами вештатись, погодився. Взяв її, взяв хлопця та подавсь додому. Але ви даремно б подумали, що Гаркуша кинув свої гайдамацькі забавки. Дідька. Назад йому дороги не було, та й не збирався, бо вже, мабуть, нічого іншого не вмів та й не хотів.

А був у Гаркуші вдома друг. Ще в дитинстві разом яблука трусили. Добрий був козак, звався Паливода. Старий товариш. Не так, як було казали недавно, “таваріщ Палівода”, ні, справжній старий товариш. Ну і зрозуміло, що вирішив Гаркуша лишити сина з дружиною на його піклування.

Сидить козак Паливода в хаті, раптом у двері - грюк! Що воно таке?

Відчиняє - Боже мій! Старий друзяка, Гаркуша! Де ж узявся? Скільки разів казали, що вбитий, скільки разів проклинали, а він осьо тут, живісінький, та ще й із молодою дружиною. От чортяка! І сивий чуб уже, а все такий самий, як був, до дівчат ласий. А сина якого зістругав, га! Без допомоги, сам? Точно?

Обійнялися козаки, почоломкались. За Гаркушею слідом зайшли до хати хлопці, та всі як один мацаті, поставні, гарні - дарма що розбійники. Випили по чарці. І сказав Гаркуша: не можу я, старий товаришу, сина свого, дитину єдину, з собою возити, бо йому треба спокою, треба сонечка, треба молока свіженького, так? - Бо ж зрозуміло, козацька дитина, не Мауглі якийсь, щоб у лісі жити. І Паливода з цим погодився. - От і хочу я, - сказав Гаркуша, - аби ти за ними наглянув, не образив би хто. Де словом допоміг, де ділом. Ну а щоб, - каже, - ви мали що їсти, лишу я тобі свій гайдамацький скарб. Заносьте, хлопці, - наказав він, і ті як почали заносити! Скринь там було не злічити. А у скринях - перли-мерли, коралі-моралі, смарагди, золото-срібло, оксамит і китайський шовк, і все що завгодно, і все, що можна собі уявити. У Паливоди так щелепа і відвисла. - Дивися, - сказав Гаркуша, - оцього вам вистачить на все життя. Навіть якби зі мною щось трапилось, діло козацьке, все одно жити вам у розкошах до кінця днів, і дитину підняти вистачить. А я, - сказав, - буду приїжджати, щоб сина побачити і дружину поцілувати.