Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

• Название: Кобзар 2000. Hard
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

- Ти їж-їж, - заохочувала хазяйка.

Тарасик судомно ковтав слину. Але остаточно вдавитися варениками йому, на щастя, не дали. Раптом почувся гучний стукіт у двері.

- Ганно, відчиняй!

Хазяйка підхопилася до вікна. На вулиці блимало світло і лунали чоловічі голоси.

- Що там?

- Відчиняй, Ганно!

- Та не лізь ти, хату підпалиш! - огризнулася вона. - Зараз відчиню.

На порозі з’явився здоровезний дядько.

- О, у тебе гості! - хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду. - Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.

- По що? - здивувалася хазяйка.

- Побачиш, - хитнув головою дядько. - Сказали, щоби всіх, і старих, і малих, зігнати до церкви, бо знайшовся один хлопчик, буде опирів взнавати.

- Тьху ти! - плюнула вона.

- Ти не тьхукай. Ти давай вдягайся. І ти! - дядько обернувся до Тарасика. - Чого витріщився? Вставай та виходь на вулицю!

Надворі Тарасика зустрів ще один дядько із смолоскипом в руках. Так, у нього був справжній смолоскип, і зрозумілим стало, чому це хазяйка турбувалась за пожежну безпеку. Дядько недобре оглянув Тарасика.

- Що за один?

- Та! - вимахнув рукою Тарасиків супутник (чи конвоїр?) - Гість. Звідки ти? - спитав він у свою чергу.

- З міста, - промимрив хлопець.

На дядька ця відповідь, здається, не справила доброго враження. Смолоскип кидав непевні відблиски на їхні вусаті обличчя. Ніч мовчки дивилася з усіх боків.

За хвилину з’явилася хазяйка, вдягнута у якусь куфайку, принаймні це було схоже на куфайку.

- Ходімо! - виголосив той, що без смолоскипа. - Тільки дивися, щоби не втік… - і він скосився на Тарасика.

- Дурень ти, - чомусь сказала Ганна, а дядько зареготав.

Вони йшли селом до церкви. То там, то там блимали вогники, лунали голоси, пробігали люди зі смолоскипами - збирали все село.

- Не бійсь, - зашепотіла Тарасикові у вухо жінка і підхопила під руку, щоби легше йти. - Вони побісяться й відчепляться, ти тільки стій тихо-тихо, бо ти чужий, а чужих у нас не люблять, завжди вигадують на них казна-що.

На вулицях не горіло жодного ліхтаря, а самі знаєте, як на наших вулицях - і вдень перечепишся. Тому Тарасик охоче прийняв допомогу жінки, щоправда, слова її не дихали оптимізмом, але, чесно кажучи, хлопець зараз не здатен був до аналізу. Він просто кульгав за смолоскипом і намагався роздивитися хоч щось під ногами.

Церква стояла на краю села. Там вже було людно.

- Приймайте, - сказали дядьки, наче передаючи своїх супутників комусь.

Ганна перехрестилася на порозі. Тарасик - ні, просто на думку не спало, без звички воно знаєте як. Дядьки в один голос гмикнули.

Горіло багато свічок. Вогники відбивалися у золотих ризах і справляли враження великого світла, хоча насправді важко було розрізнити обличчя людини хоча б за два метри.

Селяни скупчилися в одному кутку, і ті, хто приходив, теж підтягувались туди. Сірі постаті в однакових сірих одежинах, вони слухались когось, заглядаючи через спини. Підійшли і Тарасик з Ганною.

Під розп’яттям у кутку стояв хлопчик. Малень-кий, років дев’яти, зачуханий і замурзаний далі нікуди. За руку його тримав старий з сивими ву-сами, він питав:

- А ти кров пив?

- Пив, - охоче признавався хлопчик і блискав оченятами. - Мені татко з мамкою давали, коли нап’ються. Вона смацне-енька.

Люди похапцем хрестилися.

- А тебе мамка з татком вчили?

- Та вцили з.

- А що вчили?

- Та все. Як різать вцили, як заманювать. Як насих пізнавать.

Хлопець безперечно був божевільним. Оченята переможно зиркали на всі боки, а язик молов не спиняючись.

- А в дітей кров солодса за всіх. Вони і мене якось з’їсти хотіли, а я заховався. А як померли, я виліз.

- А холєру наводить вчили?

- Вцили, - погоджувався хлопець. - І холєру вцили.

Так, він був божевільним, це було видно по рухах тремтячих рук, по блиску в очах, по голосу - радісному і навіть пере-можному, що ніяк не в’язався зі страшним змістом слів. Але, здається, ніхто того не помічав. Люди злякано перешіптувались та хрестились на ікони, а сивий чоловік розпитував:

- А ще в нас у селі опирі є? - Є, охоче кивав хлопчик. - Є, я вам показу.

В церкві не було де сісти. Тарасик притулився до стіни під якимось святим. Божевільний хлопчик розказував та розказував, а люди підходили ближче, приходили нові, і нарешті їх зібралася ціла купа, навіть не вірилось, що в цьому селі живе така сила-силенна народу.

- Всі тут? - спитав сивий дядько нарешті.

- Всі, - впевнено відгукнулися від дверей. - Бойчуків сина нема, до тітки поїхав, і Петренка - помер увечері.

- Добре, - кивнув сивий і вийшов на середину. Від його гучного голосу тремтіли вогники свічок.

- Люди добрі! - почав він, легко перекриваючи гамір, що стояв у церкві. - Всі ви чули, що сказала ся дитина. Всі ви знаєте, скільки лиха чинять нам опирі. Вони хочуть знищити наш рід і насилають на нас холєру, вони п’ють нашу кров і кров наших дітей, - за цими словами він вказав на хлопчика, що так само безтурботно блищав оченятами, здається, тішився із загальної уваги. - Я не буду довго говорити, - вів далі сивий, - бо нема серед нас людини, що не втратила б родича сього літа. Я тільки одне спитаю у вас: на що заслуговують сі опирі? - голос його злетів під саме склепіння і спустився звідти коротким словом. - Смерть.

- Смерть-смерть-смерть, - загукало церквою.

Здається, сивий мав якийсь гіпнотичний вплив на громаду. Люди повторювали кожне його слово, повторили й останнє, воно вітром пройшло серед ікон, похитуючи вогники свічок.

Тарасик теж щось таке собі промимрив під ніс. Він остаточно розгубився, чи то навіть загубився. Було б іще де сісти, але як на гріх - ні лави, ні стільця, старі, малі, хворі - всі стояли на ногах і уважно слухали.

Сивий тим часом приступився до божевільного хлопчика, вивівши його так, щоби всім було видно.

- Ну скажи, як опирів пізнавать?

- Ге, - широко посміхнувся хлопчик, - мозна пізнавать. Під лівим коліном мають підв’язане сирівцеве полотно.

Чи сам він розумів, що казав?

- Всім тихо! - владно виголосив сивий. - Не рушити! От дивіться, люди добрі, я вже стара людина, дивіться, і кожен з вас має зробити те саме, що я, - з цими словами він урочисто нахилився і закачав ліву штанину. З-під неї з’явилося жовтувате сухе коліно. Старий випнув його наперед, щоби всі упевнилися, що воно не підв’язане. Люди дивилися, затамувавши подих.

- Бачите? - голосно спитав старий та владно наказав комусь за своєю спиною. - Ничипоре! І в цю мить кілька чоловік у різних кінцях церкви сіпнулися до виходу, вони зробили це майже одночасно, наче заздалегідь змовившись, і на кілька секунд натовп розгубився.

- Тримайте їх! - крикнув сивий.

Вони би продерлися до дверей, але люди стояли такою щільною стіною, що будь-який рух губився у ній, немов у перині. І за півхвилини втікачів вже тримали за руки. Двоє заволали.

- Ні! - верещав один, сіпаючись у дужих обіймах. - Ні! Ні! Ні!

Він кричав, немов механічний - з одною інтоацією, без пауз, не набираючи повітря в груди, кричав, поки його витягли на середину та жбурнули просто на підлогу.

- Діточки! - волав другий. - В мене діточки! Люди добрі, у мене ж діточки! Пожалійте, люди добрі!

Але його не збиралися жаліти. Баби хрестилися. Всього втікачів було четверо. Сивий підійшов до першого і різким рухом розірвав йому ліву штанину. Народ зойкнув і замокв. Нога була перев’язана під коліном полотниною.

- Ні! - заверещав бідолаха, але йому заткнули рота влучним ударом. Розірвали штани ще двом - і там біліли пов’язки. Четвертий закачав штанину сам.

- Не опир я, люди добрі, - сказав він.

- А чого ж у тебе нога перев’язана? - спитав сивий.

- То мати моя, - сказав чоловік. - Мати навчили. Проти уроків, проти вовчого ока щоб носити сирівцеве полотно. - І мене… І мене… - загукала решта.

Люди почали перезиратися.

- Брешуть, - впевнено сказав хтось.

- Хлопчик ясно сказав.

- А хто його зна…

Але тут, перекриваючи все, пролунав жіночий вереск:

- Ой, що він робить! Що він робить!

Натовп сахнувся. Кілька чоловіків кинулися вперед. За хвилину вони тримали ще одного. Він все намагався розмотати полотно з-під коліна і скиглив з розпачу. Це був той самий чолов’яга, що вів Тарасика до церкви, старший, зі смолоскипом.

- Та-ак, повільно промовив сивий. - А тепер, люди добрі, кожен з вас має вийти до мене на середину і показати ліве коліно, щоби перевірити, чи не лишився іще хтось. Нечипоре!

Люди по черзі виходили на середину та демонстрували свої коліна. Перев’язаних більш не знаходилось. Уже більшість людей пройшла перевірку, коли сивий помітив під стіною худу Тарасикову постать.

- Гей, хлопче, - сказав він. - А ти чого притулився? Давай сюди.

Тарасик відчув, як стиснула Ганна його долоню. Вона не наважувалась нічого сказати, тільки утримувала біля себе, але це вже було неможливо.

- Давай-давай! - заохочував сивий.

Ганна відпустила долоню. Тарасик повільно, намагаючись не ступати на хвору ногу, вийшов наперед, нахилився і закачав простору штанину. Він нічого не сказав, та все одно ніхто б не послухав. За мить його скрутили, сплутали руки-ноги та кинули в куток.